– А Чіпка як зажив, коли б ти знав, Грицьку! – хваляться йому.
– А ще не одружився?
– Ще. Та дурний буде, як не ожениться… Мати щодня $ гт; усе одкладає та й одкладає; немає кари!
Грицько й тому радий.
– Ми з ним пасли вівці. Він парень добрий, та тільки чудний собі. А тепер, кажете, зажив? От і добре!
Витрудив Грицько руки ту весну і те літо; а восени – вернувся з своїми у Піски.
Як тільки прийшов, зараз кинувся вишукувати грунту. Тоді їх не труднація була купити: козаки, почувши за кубанські пустоші, що казна оддавала виселенцям, шарахнули на Кубань. Грицько швидко купив величезний огород з новою хатою, з повітками, погребом, колодязем. За все те щось півтори сотні, чи що. Купивши грунт, почув себе Грицько зараз іншим, немов на аршин виріс, на корх потовщав. І люди заговорили у селі: "От парубок! от хазяїн!" Батьки та матері гострили на його зуби, як на корисного жениха, л І особливо убогші. Та Грицько тепер зовсім іншими очима дивився на людей: до багачів горнувся, а на голоту дивився згорда, Між парубками він поводивсь звисока. Як же случалося йому вийти на улицю або піти куди на вечорниці, він зараз пускав їм ману у вічі. Де, мов, ви бували? що видали? Що ви знаєте?.. Ось як я був… отам і там!.. Та іноді почне верзти таке, як той москаль, що вернувся в рідне село по білету. Хлопці слухають, уха розвішавши, роти пороззявлявши. А він – таке плете, що й на голову не налізе! Правда, дівчата, постерігши відразу такі баляси, по своїй жартівливій натурі часом і геть-то сміялися з його, пришивали квіт-, ки йому прилюдно; а проте на самоті кожна думала:! "От би за Грицьком бути! Хата є, огород є, та й грошенята, мабуть, водяться… не треба б на першцщі дуже й працювати… От би добре!"
Отже Грицько, хвастаючи своєю бувалістю, пішаю чись своїми достатками, сам тепер думав не про убожество. Йому бажалося до свого добра приточити ще, й жінчине, щоб вийшло одно, та велике! Отак поміркувавши сам з собою, засилає він старостів до найбагатшого козака Лози, котрий щороку посилає в дорогу паровиць по десять за сіллю та за РДАііже й Лоза Грицькової натури. $ Він думав іННІНІ "Р0' стого козака, не такого, що колисійДвД~ВІштане-нятах за вівцями бігав, м ' -жг.
– Ще моя дочка небагато хліба йїгреїла, сидячи, дома,- одказав Лоза старостам.
Це трохи збило пиху Грицькові, осадило його наниз. Він притих, присмирів, навіть зайшов якось раз до Чіпки, котрим почав був гордувати, та не застав дома.
Оселився Грицько на зиму у чужій сім'ї, у котрої купив город з уговором, що вони житимуть до весни У проданій хаті. Пристав у сусіди, хоч і в своїй хаті, та й почав роздумувати: яку собі жінку брати. Хочеться й багачки; хочеться, щоб була й уродлива… Довго він міркував собі, перебирав у думці всіх дівчат на селі,- та сам незчувся: як і коли закохався у сідчину наймичку – веселу, моторну й робочу дів-ну, хоч і невелику красулю.
Христя – так її звали – зосталася малою після) батька-матері. Родичі, що можна було, рознесли; осталося тільки днів на п'ять поля, та й тим орудував (і Дядько, у котрого спершу вона й жила. Як піднялась на ноги, бачить: скільки не роби на дядька, нічого собі не придбаєш. Так вона кинула дядька, а сама пішла у найми. Перепелиха, заможна козачка-удова, що жила недалечке од Грицькової хати, найняла Христю. Зажила вона у Перепелихи, як у себе дома. Перепелиха була вже стара людина, добра, жалісна. Вона жила великою сім'єю – з дочками, сиротами-онуками, за котрими треба було приглянути, нагодувати, напоїти. Христя – молода, весела, щебетуха, працьовита дівчина – дядина ще змалку не давала ногам та рукам її одпочивку, призвичаїла до роботи. Хазяйка уподобала наймичку, наймичка – хазяйку. Збоку дивлячись – Христя не наймичка, а дочка рідна.
– Так оця-то Христя, низенька, чорнявенька, не дуже хорошої вроди дівчина, якось ненароком запала Грицькові в серце. Забув Грицько про великий посаг, який думав затягти за жінкою; годі думати про якусь незвичайну красу,- давай лицятися та женихатися з Христею… Недовго й тяглися їх любощі: після водо-хрестя заслав Грицько старостів до Христі, а через тиждень наші молоді й побралися.
На весну одібрав Грицько у дядька Христину землю, купив парку биків та корівчину за останні гроші, які заробив, плоти розбираючи, очерети б'ючи, та й став тую землю орати, спрягшись з таким же, як і він, небагатим козаком – сусідом. Зажив Грицько тихим пахарським життям – хоч не таким, яке йому за па-урубоцтва думка висновувала, а все-таки гаразд-так, як і люди.
З жінкою Грицько жив мирно, люб'язно: ні лайки, ні сварки не чула їх простора, весела хата. В будні обоє вони працювали; у свято – ходили вкупі до церкви; по обіді-спочивали або куди в гостину ходили,, або в себе гостей приймали… І стали вони між людьми поважними хазяїнами, чесними, робочими людьми, добрими сусідами, навдивовижу парою…
– От з кого беріть, дітки, примір, як у миру жити! – не одна, не дві матірки радили своїм дочкам з зятями або синам з невістками: – з Грицька та Христі… Він зостався сиротою й вона сиротою. А що з них вийшло? Чесною працею он скільки надбали! Чесно вони й поживуть його… у миру та в ладу, як брат з сестрою… ніхто з них і не замутить… Одна в них думка, одна рада… Отак, дітки, треба на світі жити!
Частина друга
VIII
Січовик
Велике село Піски. Розкинулось, розляглося і вздовж, і вшир, і впоперек на рівній низині, в балці, а перед самим селом мов хто борошна насипав – білого піску серед чорної землі. Так, наче хто білий килимок прослав, щоб витирати ноги, вступаючи в село. Посеред села стоїть невеличка старенька церковця, трохи перехилилася на один бік і вросла в землю. Не тільки покрівля, де-где й ребра поросли зеленим мохом. Проти церкви, на невисокім згірку, величезний палац світить дверима-вікнами… І палац оже, видно, давній, та ще й запущений. Стіни пооблупувані – де-где вивалюється цегла; покрівля поржавіла; у вікнах шибок не долічишся. Мабуть, ніхто не живе в тому палаці, бо й двір нерозчищений – заріс густою муравою. Тільки дві протоптані узенькі стежечки тягнуться через увесь двір до двох невеличких будинків – по один і по другий бік палацу. Все те осунулось, опустилося… Так виглядали Піски перед волею.
А літ за півтори сотні не тільки цього палацу, а й самих Пісок і сліду не було. Там стояло невеличке сільце, або краще – невеличкі хутірці розсипались по балці, як стоги сіна зимою по степу. Мазанок було всього, може, хат з п'ять, а то все – землянки при самій землі, як могилки, повіддималися. Тільки один димар нагадував, що то не берлога звіряча, а людська оселя, що берегла людей од звіра і од лихої години. Землянка була з присінок, схожих на рів, та хати – льоху. У хаті була піч, не можна зварити їсти та погрітися; одним одно віконечко-мале, як оддушина у бджоляниках, виглядало збоку на шлях. Недалеко від землянки стояли кружком верби, мов зачаровані дівчата, а посередині – чорніла яма, обставлена очеретом. То – копанка для води. Огорожі – ніякої. То тепер тільки стали городи обгороджувати, а тоді – ніхто цього і в думці не мав. Зайвої землі лежало неозорно перед тобою й за тобою… Приходь, заори, скільки хоч – ніхто тобі й слова не скаже. Хіба тільки сусідній пан полковник або сотник подумає: "Ловись, мов, рибко, мала й велика!" Поки там пан налагодиться сплести невода, рибка собі в затишку плодиться, прибуває, виростає… Серед пустих степів красуються, як квітники, веселі хутори, присілки, села; де-где вже, посеред села, й церква біліє,- ще здалека горить хрест на сонці… Так уродилося багато сіл і хуторів кругом Гетьманського. Де був колись бір – стало велике село Бірки; серед ярів та байраків, мов з землі виросли, Байраки – малі й великі; там, де колись на лощині вовки вили та лисиці нори рили,- красується село Вовча Долина. Тоді заснувалися й Піски.
Оже, як не давно Піски настали, що вже почала -"вивітрюватись і людська пам'ять про їх настання, та. людська пам'ять не сховала того: коли і як оселився у них захожий січовик Мирін Гудзь. Заховала тільки людська спомка, що цей Мирін був уже немолодий чоловік, коренастий, з довгими усами, з закрученим за ухо оселедцем та що він ще довго після того, як оселився, не кидав свого запорозького звичаю – воювання. "Воював,- казав він,- з ляшнею, воював з башею, воював з татарвою, а тепер воюватиму-з звіром!" І дивись: скинув рушницю на плече та " потяг подовж поля – скільки оком зглянеш… Немає день, немає два, іноді й на третій не видно. А там – глянь! і несе шкур п'ять або шість вовчих.