(Правда, піщани ще були вільні. Та що з того, коли приходилось дожидати, що от-от і їх залигають… А кругом неволя, кругом сум людський – нікому порадоньки дати. Піднялись були за Дніпром гайдамаки, та й ті повернулись у розбишаки, а не справжніх лицарів. А тут уже чутка: Текеля на Січі попорався!! Розтеклося товариство – хто куди… Одні – в землю; другі – до турка; а треті-на Вкраїну, до плуга. Придибало їх щось два чи три й у Піски – та незабаром і померли. Тільки й пам'ятки, що церков почали будувати… Все це переживав старий Мирін, за плугом ходячи; все це переболіло його гаряче серце, коло хазяйства нудячись… Зостався Мирін сам собі, як палець. Як дуб серед осичок в лісі, так він серед піщанської громади. Один одинцем! І син, його кревная дитина, цурався батьківського духу!! Сумне й недоладне прийшлося січовикові волочити життя на старість… І скрізь вороги – і ворогів немає, бо люди пониділи: ніхто не хоче прямо мірятись силою! Всюди тихо, хоч умирай… А ще козача вдача гучно одкликалася у старому серці; рука шукала потягатись з ворогом… Так же й ворога, окрім свого хатнього, немає… Сумно й глухо!
– Пустіє, глухне наш край! Незабаром й запліснявіє серед такої каламуті! – казав іноді Мирін, згадуючи давнє.
– І порядки які тепер настали!? Що воно за порядки?.. Свій свого у неволю правторить… Старшина козацтво унівець повернула… Усі землі посіла… Недаром у пісні співають: "Ой, дуки ви, дуки, позабирали ви наші степи й луки!." А тепер на них чужими руками роботизну справляють… Ой, не так колись було у нас на Січі – у нашому козацькому краї! Усі рівні, усі вільні… Сьогодні ти отаман, а завтра – я! А землі – скільки хоч… Ори, сій, жни, де любішу місцину вибереш… Сказано: воля… А тепер?.. тепер що?.. Скажіть мені: до чого це йдеться?! Ні! немає добра… немає – та вже, мабуть, його ніколи й не буде! – додасть, як гвіздком приб'є, та й замовкне.
Люди слухають, похнюпившись. Інші – потилицю скребуть…
Трохи згодом, оддихавши, Мирін знову розчинає:
Із ляхами-панами ми билися, рубалися, вставали, як один чоловік… Навіщо? На те хіба, щоб нас нашою ж старшиною побито, у неволю повернено?! Це на те й вийшло: нашим салом та по нашій шкурі! Ну, й носіть її, здорУві, поки ще ціла… поки не здеруть… А через віщо все? Усе через те, що кожне само про себе дбає… Братове лихо – чуже лихо! Немає єдності – чорт має й волі! А якби гуртом забрали ко-~ си та шарконули всю кропиву… От би – так! Чого дивитесь? Косіть, кажу! Косіть, а то гірше буде!..? Отак не раз і не два вигукує, було, розпалившись, п'яненький Мирін своїм сусідам, як посходяться де на гулянку, під неділю або під свято.
Піщани слухають, міркують… Дехто з давніших хліборобів і заспорить з Мироном: як і в старину добра та ладу не було, а були тільки бучі, колотнеча та сваволя.
Що ми тоді од ляшні та од татарви наруги прийняли! Що ми терпіли від турка та від москаля!.. Та часом і свій брат запорожець, як, було, убереться у хату, то й ладаном не викуриш… Розор був!
– А тепер? а тепер?? – кричить Мирін.
– А тепер – що? Тепер, спасибі богові, хоч тихо… У нас і хліб б, й скотинка прибуває, і захист безпечний… Живемо, як і люди!
– Живете? – кричить Мирін.- Нидієте, а не яси-аете! цвітете… Та постойте, постойте трохи. Буде й вам ге, що ведмедівцям! Попомнуть і вам боки, -як поділь-Цям!.. Тоді знатимете: чи живете, чи ні! Побачите… Видно вже – відкіль вітер віє…
– Поки хвалько нахвалиться – будько набудеться! – Бевзні! нікчемники!.. пеньки головаті!! – закричить наостанку Мирін та й затихне…
Ті, що недавно виселились звідкіль-небудь до вільних Пісок, потягнуть руку за Мироном. Почнуть на всі боки кастити теперішні порядки, а найбільше – панів. Стануть розказувати, як у Гетьманському не тільки пан полковник над людьми знущався, а як пані 'полковниця черевиками зуби й очі вибивала, як по цілому тижню у колодках морила сердешних дівчат, як їм коси різала, голову дьогтем мазала і пір'ям натикала, як ніхто ні женився, ні заміж не йшов, не заплативши куниці…
– Та воно й правду каже дядько Мирін,- процідить хто-небудь крізь зуби.- Воно б то й викосити… та нікому!
Мирін сидить, насупивши брови, червоний, як жар,- мовчить. Видно тільки, як у його груди то підіймаються, то опускаються та як іноді з-під густих брів блискає блискавка…
Отак поспорять, покричать; одні поблагословлять, другі прокленуть тодішні порядки та й розійдуться. А на завтра – і ті, й другі знову за щоденну хліборобську працю.
– Хто таки нас займе?.. Вже коли за гетьманів не зайняли, то тепер – байдуже!
І порплиться кожен собі в господі, як курка на гнізді. Вимощує, підмощує, смиче, обсмикує, курчат висиджує… Ростуть Піски – і багатіють… Не вряди-годи – дивись: ні відсіль, ні відтіль, та й вирветься який захожий: або з нової Січі, з-під турка (бо там віра турецька, земля бусурманська!), або з-за Дніпра, від ляхів – та все на вільні степи, все на вільні степи… Зопне курінь, викопає землянку, візьме жінку та й заживе тихим хліборобом. Глянь: землянка по землянці, мазанка по мазанці – з невеличких хутірців набралося хаток на ціле село, з улицями, з городами, з садками, з левадами! Спасибі запорожцям, і церков своя. Не треба вже до чужого попа йти ні дитини хрестити, ні шлюб брати.
Уже Івасеві за двадцять років минуло. Парубок літній – час би вже й про жінку подумати. Так же батько – не хоче про невістку й слухати. "Молодий ще!" – було каже. У сина вже уси позакручувались, а Мирін, аби згадали про невістку, каже: "Ще молоко не обсохло коло губів!" Усе ще, мов, чогось дожидав старий: не раяв синові женитись. Тільки тоді вже, як почув Мирін, Що зруйнували Очаків, кликнув Марину (синові старий січовик соромився про це нагадувати) та й каже:
– Нічого вже тепер дожидати… Годі! Не так уже поцвіло все – хліборобським ледарством припало… Не козакувати вже ні нам, ні дітям нашим… Не треба нас!! Минулося козаче царство, настало хліборобське господарство… Пора й синові хазяїном стати… Час йому пошукати дружини – своє кубло звисти!
А мати – давно вже й дівчину нагляділа. У заможного козака Кабанця була одним одна дочка Мотря. Уродлива, моторна дівчина; працьовита і невсипуща хазяйка. Мати синові: так і так – оте й те казав батько. У Івася аж усміх пробіг по лицю. Рає мати синові-Мотрю. А в сина давно вже серце он як тіпається, як де зустрінеться з Мотрею.
Порадились отак; поблагословив батько з матір'ю святим хлібом Івана; важко здихнув старий; мати заплакала – і вирядили старостів до Кабанця.
Кабанець добре знав старого Мирона, знав Марину і рід Маринин. Все люди чесні, роботящі, не волоцюги, не п'яниці. Чого ще?
– Як знаєш, дочко! – каже Мотрі. А Мотря стоїть коло печі та в запічку колупав-Почервоніла, розгорілася – ще краща стала, ніж була.
– Як мати скажуть…- одмовляе батькові.
– А що, стара?-Кабанець своїй жінці: -Кажи ще ти!
– Та що ж мені казати? Марина жінка добра… Мирін трошки крутенький… Та хіба їй з Мироном жити?.. А Іван парубок – хоч куди!
– Ну, то й будьмо сватами! – одказав Кабанець старостам.
Пов'язали молодим руки, поблагословили їх святим хлібом з сіллю. Вернувся Іван з великою радістю: принесли старости обмінений хліб в батькову хату.
Через два тижні повінчали молодих.
Зажив Іван Ґудзь з своєю молодою дружиною тихо та мирно, люб'язно – спокійним хліборобським життям. Землю паше, добро складає. Мотря порядкує з свекрухою в хаті. Живуть – як мед п'ють… А тут уже й дітки пустилися. Породила Мотря за три роки трьох синів, як соколів. Є бабі на старість утіха й забавка І А хлоп'ята справді вдалися – нівроку; один Максим, другий Василь, а третій Онисько – здорові, червонощокі, повні! Раділо серце батькове та материне, на їх дивлячись; раділа й стара Марина, гойдаючи онуків… Один тільиї Мирін на все чогось понуро дивився… Одначе й вїн частенько садовив на коліна до себе Максима і, поки дитина забавлялася його здоровенними сивими усами, він йому розказував грізні приповісті про давні чвари…