Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

А літ за півтори сотні не тільки цього палацу, а й самих Пісок і сліду не було. Там стояло невеличке сільце, або краще – невеличкі хутірці розсипались по балці, як стоги сіна зимою по степу. Мазанок було всього, може, хат з п'ять, а то все – землянки при самій землі, як могилки, повіддималися. Тільки один димар нагадував, що то не берлога звіряча, а людська оселя, що берегла людей од звіра і од лихої години. Землянка була з присінок, схожих на рів, та хати – льоху. У хаті була піч, не можна зварити їсти та погрітися; одним одно віконечко-мале, як оддушина у бджоляниках, виглядало збоку на шлях. Недалеко від землянки стояли кружком верби, мов зачаровані дівчата, а посередині – чорніла яма, обставлена очеретом. То – копанка для води. Огорожі – ніякої. То тепер тільки стали городи обгороджувати, а тоді – ніхто цього і в думці не мав. Зайвої землі лежало неозорно перед тобою й за тобою… Приходь, заори, скільки хоч – ніхто тобі й слова не скаже. Хіба тільки сусідній пан полковник або сотник подумає: "Ловись, мов, рибко, мала й велика!" Поки там пан налагодиться сплести невода, рибка собі в затишку плодиться, прибуває, виростає… Серед пустих степів красуються, як квітники, веселі хутори, присілки, села; де-где вже, посеред села, й церква біліє,- ще здалека горить хрест на сонці… Так уродилося багато сіл і хуторів кругом Гетьманського. Де був колись бір – стало велике село Бірки; серед ярів та байраків, мов з землі виросли, Байраки – малі й великі; там, де колись на лощині вовки вили та лисиці нори рили,- красується село Вовча Долина. Тоді заснувалися й Піски.

Оже, як не давно Піски настали, що вже почала -"вивітрюватись і людська пам'ять про їх настання, та. людська пам'ять не сховала того: коли і як оселився у них захожий січовик Мирін Гудзь. Заховала тільки людська спомка, що цей Мирін був уже немолодий чоловік, коренастий, з довгими усами, з закрученим за ухо оселедцем та що він ще довго після того, як оселився, не кидав свого запорозького звичаю – воювання. "Воював,- казав він,- з ляшнею, воював з башею, воював з татарвою, а тепер воюватиму-з звіром!" І дивись: скинув рушницю на плече та " потяг подовж поля – скільки оком зглянеш… Немає день, немає два, іноді й на третій не видно. А там – глянь! і несе шкур п'ять або шість вовчих.

Отак Мирін доки воював, доки бився, рубався, поки й сам не набіг на свого звіра, що й його звоював. І ніхто другий звір той, як Марина Зайцівна – з піщан-ських-таки хуторів козача дочка.

Ішов якось раз Мирін з полювання додому. Сонце стояло на вечірньому прузі, а ще як огнем пекло. Вітер подихав гарячий-гарячий… "Доходжу я,- каже Мирін,- до Зайцевого хутора – виморений, змочений потом. Пити – аж душа горить. Коли – зирк! – вискочила ласочка з земляної нори з відерцем у руках та скік у кружало верб, до копанки! Як забачив я відро, то у мене аж закипіло всередині… Піду, думаю, нап'юся води холодної… Іду. А дівчина нахилилась над копанкою, бере воду та стиха співає… Та таким же то любим голосом, таким важним співом – аж за серце хапа… Підходжу я… "Дівчино! – кажу,- дай лиш води напитися!" – Вона глянула на мене – любесенько так… та й співати годі… А мені вже тоді й пити перехотілося… В її чорних, блискучих очах втопилася моя згага! Подає вона мені відро; нахилився я… "А бодай тебе,- кажу,- з такою водою… яка мутна та нечиста!" Та вже хотів був напитися… Вона -хвіть відро… Води – як не було,- тільки калюжка на землі стала. "Стривайте, стривайте,- зацокотала дівчина,- я друге витягну!" -Та за відро, та до копанки… Прихилилась, витягла. Та вже ж і вода! холодна та чиста, як сльоза… Напився я,- трохи чи не цілісіньке відро видув; подякував та й пішов… Приходжу додому. Що за знак?.. з ума не сходить моя дівчина: так перед очима й вертиться… "Що за нечиста мати? – думаю.-От тобі й напився води!.." Переходить день,- все одно, що вчора. Минає другий,- не забувається… Піду на полювання,- вона мені, наче мара, з-за бур'янів привиджується!! Раз на вовка хука дав; удруге схибив; за третім разом заряд у пеньок всадив… Овва! зовсім здурів…

– Так воно ж, бачу, тільки на Січі добре козакувати, а на займанщині – хліб робити! – сказав сам собі та, діждавши неділі, і пішов до Зайця на хутір. Розказую йому свою пригоду та разом, ніби шуткую-чи, й дочку сватаю. Гомонимо собі удвох… Кликнув Заєць Марину,- старої не було, за рік перед тим умерла… "Отак і так,-каже дочці: -сватає тебе Мирін, Чи підеш?" А вона-звісно, молода, сором'язна: "Не знаю",-одказує… "А хто ж зна?"-питає батько.- Мовчить вона. Так ми удвох з Зайцем випили добре та й справу зробили. Узяв він та й поблагословив нас. А через тиждень, у неділю, пішли ми до попа на По-биванку та й повінчалися…"

З того часу заржавіла січова рушниця, злігся порох, розгубилося креміння. Став Мирін Ґудзь поле орати та хліб пахати, а Марина – сина Івана колихати…

Серед широких та розлогих степів, на вільнім просторі, вирощував Івась свою молоду силу. Кров батьківська, січова, ще змалку обізвалася у жилах малої Дитини. Найлюбішою забавкою було йому будувати та розоряти землянки, вали, окопи, шанці… Чуючи од батька страшні приповісті про війни та походи на

Туреччину, на татарву, на панів-ляхів,- Івась перекладав усе те у дитячі іграшки. Оце зробить окіп та й давай його розвертати – буцім з бою бере… Батько дивиться, сміється. Любо старому рубаці згадати на своїй дитині свої молоді літа! Він, було, Івася й підохочує: "Ану-ну, синку! учися змалу: на старість- як нахідка буде!"

Зате мати не дуже втішалася тими страшними іграшками. Івась у неї був одним один. їй тяжко й страшно було подумати, що, як виросте її одинчик, а тут – не дай господи! схопиться яка завірюха з башею або з татарвою та замче її ясного сокола бозна за який край світа,- вона його, може, більше й не побачить… Там десь, в чужій стороні, серед кривавої січі, зложе він свою русяву голівоньку, а вона, мати, не закриє очей своїй рідній дитині: їх хижі орли з граками по-викльовують, голодні вовки-сіроманці порозносять жовті кості… Хіба тільки зозулька, неутішна віщуня, принесе вісточку, що її син бідолашний поліг серед чистого поля!.. Важко матері, таке згадуючи: гірко та сумно на душі, боляче в серці – так, наче хто шматочок одриває од його… І Марина падала навколюшки, молила матір божу, щоб велика заступниця наслала мир на її рідну сторону і захистила від напасті! Жахаючись тії страшної хуртовини, яка тоді часто й густо підіймалася, материне серце боялося, щоб Івась у іграшках, бува, не привчився до неї. І, коли батько ті іграшки підхвалював. Марина гримала на батька й на сина, що збив таку кептюгу коло землянки.

А ввечері, як не спиться Івасеві, візьме мати його русяву голівоньку у свої руки, цілує, милує і стиха, любим голосом, малює йому картину іншого життя… життя тихого пахарського побиту: літньої праці на своїй добрій ниві; зимньої лежні у теплій хаті, що як повна чаша; серед малих діток, що одно говоре, друге белькоче, а третє у колисці мугиче; серед добрих сусід, що – не дай, боже, хвороби – і одвідають, і провідають… не то, що січове товариство, котре всюди несе смерть за собою!

Івась після того хилився на материну руч. На другий день уже він не рив ровів, не копав шанців, не висипав окопів, не брав їх з бою, а ходив собі по городу або по полю та весело виспівував.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: