Піщани такого не сподівалися. Поторопіли, самі не знали, що почати… Повиходили з хат; збились у купу, як отара під дощ, коло церкви; послали за батюшкою, щоб одправив молебень. Батюшка побоявся – не пішов. Трохи-потроху піщани закричали, заґвалтували, що вони ляшкові довіку не покоряться, що від ляхів діди та батьки їх тікали сюди на слободи, а тепер ляшків сюди насилають панувати! Може б ще довго ґвалтували, коли б прикладами ротів не заціпили…
Порозганяли їх по домівках. Як схарапуджена отара, кинулись вони врозтіч… хто куди! Дехто в другі села; інші в ліси та болота; а деякі аж на піч позалазили… Такий сум, наче на село божа кара впала або татарва найшла… Надворі більше жінок видно; а чоловіки, які були дома, боялися з хати й носа виткнути. Кожен сидів – як той кріт у норі…
Такий переполох – генералові на руку ковінька. Він безпечно ходив з хати в хату – робив усьому своєму добру перепис. Лейба на пальчиках тихо слідкував за паном, як вірний собака за стрільцем. На ніч поїдуть у Гетьманське, а на ранок – знову у Пісках. Пише та й пише…
Поки генерал переписував своє добро, справився й Мирін. Тижнів там через два, чи що, вернувся він додому – засмалений сонцем, увесь прибитий пилом.
– Не журись, сину! – скрикнув старий, увійшовши в хату,- забув і поздоровкаться.- Ось тобі -на! Поки світа-сонця, козаком будеш… А ті, що не слухали мене, дурного,- хай тепер, як самі знають! – та й віддав синові до рук бумагу.
Мов сонце вступило у хату. Такі всі раді, веселі… І Мирін вернувся, й волю приніс! Тепер їх ніхто не присилує ні панщиною, ні чиншем…
Як же довідались про бумагу піщани,- давай увечері, крадькома, до Мирона бігати: розпитувати, дивитись…
– А що?.. А як?..
– А так – як бачите! – каже Мирін.- Хто записаний "в компут",- той довіку вільний, і сім'я його, нащадки його навіки вільні; а хто не записаний,- тому генераловим бути…
Як почули таке піщаии… батечки! Що б його дати, як би його зробити, щоб тільки записаним бути?.. На людях і смерть красна. А то – як-таки: одного села люди, однаково жили, вкупі хліб-сіль ділили, вкупі робили… а тепер: одні-вільні, другі-невільні!!! Одні записані в якийсь "компут", другі записані (недаром він писав!)… за генералом!.. Хто ж туди записаний? хто сюди? Хто розбере?.. Біда та й годі!
Генерал розібрав. Недурно ж він терся щось з місяць у Гетьманському – оббивав у старшини пороги; недаром своїми ногами обходив кожну хатку у Пісках…
Що це за знак: то піщан розгонили, а це війт по селу біга – загадує на завтра усім хазяїнам до церкви збиратись? "Уже вп'ять якась новина!" – міркують піщани. А проте – посходились.
Рано ще. Сонце тільки що схопилося, та таке пекуче, сердите, мов хто не дав йому виспатись. Аж душно піщанам… Стоять вони на цвинтарі, гомонять… Коли, трохи, згодом, на шляху щось закуріло… зателенькав голосний дзвінок. Серце у кожного на хвилиночку стало, а далі – дужче затіпалось… Попритихали усі; послали очі на шлях… "Пру-у!" Коні спинились коло брами. Громада заворушилась, затовпилась. Кожен знав, хто то приїхав, і кожен посувався вперед своїми очима побачити.
З повозки вискочив генерал, як слід генералові: у мундирі, в палєтах, срібний пояс з китицями стягував тонкий перехват. За генералом виліз з повозки якийсь панок – низенький, старенький, згорблений трохи, а за панком- Лейба, генеральський жид. Москалі вистроїлись недалеко за цвинтарем, на вигоні. Генерал перш усього підійшов до них, привітався. Москалі йому загелкали, мов індики. Далі послали Лейбу за батюшкою – молебень служити… Батюшка- як з землі виріс. Одправили й молебень. Тоді старенький панок, що з генералом приїхав, давай піщанам вичитувати: за які й за які послуги "пожалували" їх генералові та хто з них записаний в "козачий компут", а хто в генеральський "реєстр". Кожного хазяїна вичитував та викрикував… і не помилився! Козаків – тільки жменька; а генералових – повнісінькі Піски!
Як піднімуть тоді генералові баталію!.. Де той і страх дівся?!
– Ми все; усе покидаємо!.. дочиста усе!.. грунти, й хати, й худобу… підемо шукати іншого краю… кращої сторони… волі!!
Ґвалт, лемент такий – аж у дзвіниці гуде.
Козаки тим часом стали одрізнятись. Повиходили з гурту та й потягли додому, жінкам хвалитись, що їх тепер ніхто не займе, бо вони й діти їх довіку вільні.
Зосталися на цвинтарі одні генералові. Довго вони ґвалтували, кричали, що от зараз же таки все покидають та й підуть… Генерал давай їх утішати, що тепер вони йому непотрібні, що він їх не буде насильною роботою морити – на панщину ганяти…
– Ви мені давайте отого й того, по скільки там, та платіть чинш за землю, а там – живіть собі, як самі знаєте! Мені з вами не жити: моє місце у столиці… Що слід, оддавайте Лейбі: він у мене на хазяйстві зостанеться…
– Служилем ясновельможнему пану,- увернув Лейба, перегинаючись,- з малих лят і бенде служінь до коньця мего жіця.
– Вєм, Лейбо, вємі ти єстесь шляхетни жид,- од-казав генерал.
– Так пристаєте? – обернувся знову до громади.
– Щоб ми платили за свою землю?.. Щоб ми давали?.. За віщо?! Ні зроду-віку! – закричала громада.
– Як знаєте… Коли не хочете платити, я вас пожену на панщину… Даю вам день-подумати: що для вас зручніше. Чуєте? Шслязавтрього щоб я знав!
Та й поїхав собі. На цвинтарі піднявся ґвалт ще більший… Усі викрикували, що покидають… З тим і розійшлися. Правда, деякі, гарячіші – душ, може, з десять – позабирали торби на плечі та й потягли шукати вільної сторони… А решта – зосталася. Куди його? як його? Воно б то й тяґу дати, п'ятами накивати,- та як глянуть вони на свої хати, садочками закрашені, на свої засіяні поля, що зеленіють навкруги села; як згадають, як біля них, мов біля дитини, свої руки ходили; як здумають прощатись з старим гніздом, де, мовляв, і вилупився, й вигодувався, зріс, і посивів,- з батьківськими могилами… Шкода їм стане рідної сторони; страшно невідомої, темної, як ніч, будущй-ни… Та й зосталися – до-слушного часу!
Приїздить генерал.
– А що? як?
– Та ми вже вам, пане, дамо, чого там треба, тільки не зачіпайте нас!
– Добре, хлопці! добре! Так би давно… Покірливе телятко дві матки ссе. От вам на могорич! – вийняв золотого, подав крайньому.
Лейба крутився коло пана, не знав, з якого боку підступити. Генерал помітив.
– Що тобі, Лейбо, треба? – питає.
– Нєх ясновельможни пан бенде ласкав,- жеби хлопі не єдней горальні нє будовалі, не теж жадней карчми не тржималі!
– Та ще, слухайте – ось що. Щоб ніхто з вас більше ні горілки не курив, ні шинкував! Ви мої – й шинок буде мій. Ось вам Лейба й горілки накурить.
Піщани почухали потилиці. Вони догадалися, що це тільки почалось – ось що!!!
Попрощався генерал з ними. Сідаючи у візок, гукнув: "Глядіть… бережіть мені Лейбу!" Та тільки його піщани й бачили.
Лейба зостався на хазяйстві. Через місяць прикотила в Піски велика-велика буда,- піщани зроду такої не бачили; $ в тій буді-Лейбрва жінкаиисиденят з_десятеро. одно одногоменше. Генерал оді бря й.іійй. бі. на край села, гуляще місдевагаіто аоп'щвЛотКод-на високих стовпах будиночок і став шинкувати. ~
Пішло усе ттд-тарт'му та по-давнтіЛмуКр'заіщ й генералові-Жй'ли собі в миру, спокійно, тихо; орали землю, засівали, жали, косили, молотили; збирали Добро, худобу; діток плодили – рід ширили… Прийшло у Піски ще кілька душ захожих та й оселились між селянами. Генералові давали Лейбі – чи то пак генералові – одсипного трохи, платили невеликий чинш, та самі й собі порядкували, як знали. Звикли піщани до Лейби. Привик Лейба до піщан. Стали вони до Лейби в шинок ходити – могоричу пити. Козачі шинки обминали, бо в Лейби горілка дешевша… Став Лейба нужний чоловік на селі!
І Лейбі – нівроку! З довгополого, засмальцьованого, демикотонового балахону убрався Лейба в чорний ластиковий; і Сурка Лейбова ходила не такою зайол-заною, як приїхала; і Лейбові діти – не такі миршаві та шолудиві… Є в Лейби – не знать де він й узяв її – і коза з козенятком; біля Лейбової корови ходить уже наймичка Гапка; завів Лейба й пару шкапійок… Зажив Лейба з піщанами… сказав би: як у Христа за пазухою,- коли б Лейба у Христа вірив. А то Лейба – "невіра"; Лейбові предки над Христом знущались… Було іноді за те Лейбі, як підоп'ють піщани! Та не так Лейбі, як Лейбовим дітям… Не раз ґвалтував Лейба, що хлопці його дітяміовиривали пейсики, понамазували салом губи, що – а(Їи де встріли – зараз і насядуть, як шуліка,, курчат! Та сількісь! Пейси"-ки знову одростали, сало на "губах обмивала Сурка,- жиденята росли, гладшали,, стали аж вилискуватись, як ситі поросята, котрими їх дражнили хлопці… Гаразд Лейбі! .Непогано й піщанам. Піски піднялися, розкоренилися, розрослися. Весело кидались в вічі серед широкополого степу квітучі огороди з вишневими садочками. Чорні, понурі землянки час од часу все злазили. Натомість, поміж аеленою гущавиною колючих груш, плакучих верб, темно-зеленої вишнини біліли чепурні мазанки, з трьома вікнами, з підведеною червоною глиною приспою, всередині – з присінками, з хижею, а часом і з кімнатою. І тини скрізь калачиком поза-плетені, де-где й з острішком; і ворота – там і там дощані; а коло воріт, мов сторожі, виглядали на шлях довгошиї журавлі…