Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

Такі речі разом вривалися у Івасеву голову. Дити- на сама не знала: що робити, кого слухати. Оце батько розкаже про наїзди на Туреччину. На другий день Івась і воює з нею. А тут мати, увечері, своїм пестливим голосом нашепче дитині про любов до всього живого: Івась кидає свої боїща та руйнування, любується красою світовою, квітучими рослинами, жив-лом усяким – пестить козачків, сонечко, коників, слухає дзвінку жайворонкову пісню… Гляне батько на дитину: той Івась, та не той! – не висипає окопів, не риє шанців, не бере їх боєм…

– А що ж ти, Йване, не береш свого Берестечка? – питає батько.

– Не хочу!

– Чому?

– Мати не велять…

– Чому?

– Кажуть: грішка змалечку привчатись, як з людьми битись… Треба з ними у миру жити!

– Бреше мати! То з добрими, то й у миру; а а лихими – коли їх не вкладеш, то вони тебе уложать… Оже важчим здається Івасеві тихе, люб'язне материне слово, ніж суворе та грубе батькове. Так що, як повернуло Івасеві на шістнадцятий рік, то він зовсім покинув іграшки у бої та став ходити біля волів, додивлятися до плуга, до борони. Спершу й це все було хлопцеві за іграшку, а далі – увійшло у його щоденні клопоти, близько припало до серця. Став він уже більше нудьгувати тоді, коли підласий або сірий віл захворіє, ніж од приповістки батькової за татарський набіг… Мати раділа. Та й батько – не то, щоб легко було його січовому серцю дивитись, як замирала в синові лицарська вдача, а вже ж і батько не дуже горював від того… Кругом уже старе лицарство розтавало. Не стало рівност- не стало братства. Козацька старши що колись вибираючи, на її голови груддям ки-Дйли, щоб не зазнавалася,- позадирала депер голови

„гору, а прості козачі до самої землі понагинала… Дря-піліішки, гу'гмЖники, всякі військові товариші розки-аули свої тенета – і, як зайців, ловили в них просту темноту… Не стало уже й гетьмана. Та й навіщо він "годі, кому він тоді здався?! Кругом Україну облягло $ панство, позалазило в саме р"0 – 1, "к т° гпйдпппн- у ТГЯгїїімп.гт,., ',"• „– я_

– "Дцматувало її полумертвин труп левенці – та вже було пізно!- Тя

Зажурились наші та вже було пізно!- Та сама земля, кот вони довгими списами скородили, своїми кістками засівали, обороняючись од лютих ворогів, стала для них ворогом, од котрого приходилось тікати. Піднявся струс, біганина… З одного місця переходили люди на друге, шукаючи долі, бажаючи панів здихатись – не чужих, а своїх уже кревних панів! Од панів тікали у козаки, давали військовим дряпіжкам басаринки, щоб записали у "компут козачий"; а козаки не вряди-годи шукали ласки у панів – бігали од козацької старшини, просилися "під протекцію"… А пан і старшина – як брати рідні! Ворон ворону ока не виклює. А часто – сам пан, сам і старшина… Хто сам собі ворог?

(Правда, піщани ще були вільні. Та що з того, коли приходилось дожидати, що от-от і їх залигають… А кругом неволя, кругом сум людський – нікому порадоньки дати. Піднялись були за Дніпром гайдамаки, та й ті повернулись у розбишаки, а не справжніх лицарів. А тут уже чутка: Текеля на Січі попорався!! Розтеклося товариство – хто куди… Одні – в землю; другі – до турка; а треті-на Вкраїну, до плуга. Придибало їх щось два чи три й у Піски – та незабаром і померли. Тільки й пам'ятки, що церков почали будувати… Все це переживав старий Мирін, за плугом ходячи; все це переболіло його гаряче серце, коло хазяйства нудячись… Зостався Мирін сам собі, як палець. Як дуб серед осичок в лісі, так він серед піщанської громади. Один одинцем! І син, його кревная дитина, цурався батьківського духу!! Сумне й недоладне прийшлося січовикові волочити життя на старість… І скрізь вороги – і ворогів немає, бо люди пониділи: ніхто не хоче прямо мірятись силою! Всюди тихо, хоч умирай… А ще козача вдача гучно одкликалася у старому серці; рука шукала потягатись з ворогом… Так же й ворога, окрім свого хатнього, немає… Сумно й глухо!

– Пустіє, глухне наш край! Незабаром й запліснявіє серед такої каламуті! – казав іноді Мирін, згадуючи давнє.

– І порядки які тепер настали!? Що воно за порядки?.. Свій свого у неволю правторить… Старшина козацтво унівець повернула… Усі землі посіла… Недаром у пісні співають: "Ой, дуки ви, дуки, позабирали ви наші степи й луки!." А тепер на них чужими руками роботизну справляють… Ой, не так колись було у нас на Січі – у нашому козацькому краї! Усі рівні, усі вільні… Сьогодні ти отаман, а завтра – я! А землі – скільки хоч… Ори, сій, жни, де любішу місцину вибереш… Сказано: воля… А тепер?.. тепер що?.. Скажіть мені: до чого це йдеться?! Ні! немає добра… немає – та вже, мабуть, його ніколи й не буде! – додасть, як гвіздком приб'є, та й замовкне.

Люди слухають, похнюпившись. Інші – потилицю скребуть…

Трохи згодом, оддихавши, Мирін знову розчинає:

Із ляхами-панами ми билися, рубалися, вставали, як один чоловік… Навіщо? На те хіба, щоб нас нашою ж старшиною побито, у неволю повернено?! Це на те й вийшло: нашим салом та по нашій шкурі! Ну, й носіть її, здорУві, поки ще ціла… поки не здеруть… А через віщо все? Усе через те, що кожне само про себе дбає… Братове лихо – чуже лихо! Немає єдності – чорт має й волі! А якби гуртом забрали ко-~ си та шарконули всю кропиву… От би – так! Чого дивитесь? Косіть, кажу! Косіть, а то гірше буде!..? Отак не раз і не два вигукує, було, розпалившись, п'яненький Мирін своїм сусідам, як посходяться де на гулянку, під неділю або під свято.

Піщани слухають, міркують… Дехто з давніших хліборобів і заспорить з Мироном: як і в старину добра та ладу не було, а були тільки бучі, колотнеча та сваволя.

Що ми тоді од ляшні та од татарви наруги прийняли! Що ми терпіли від турка та від москаля!.. Та часом і свій брат запорожець, як, було, убереться у хату, то й ладаном не викуриш… Розор був!

– А тепер? а тепер?? – кричить Мирін.

– А тепер – що? Тепер, спасибі богові, хоч тихо… У нас і хліб б, й скотинка прибуває, і захист безпечний… Живемо, як і люди!

– Живете? – кричить Мирін.- Нидієте, а не яси-аете! цвітете… Та постойте, постойте трохи. Буде й вам ге, що ведмедівцям! Попомнуть і вам боки, -як поділь-Цям!.. Тоді знатимете: чи живете, чи ні! Побачите… Видно вже – відкіль вітер віє…

– Поки хвалько нахвалиться – будько набудеться! – Бевзні! нікчемники!.. пеньки головаті!! – закричить наостанку Мирін та й затихне…

Ті, що недавно виселились звідкіль-небудь до вільних Пісок, потягнуть руку за Мироном. Почнуть на всі боки кастити теперішні порядки, а найбільше – панів. Стануть розказувати, як у Гетьманському не тільки пан полковник над людьми знущався, а як пані 'полковниця черевиками зуби й очі вибивала, як по цілому тижню у колодках морила сердешних дівчат, як їм коси різала, голову дьогтем мазала і пір'ям натикала, як ніхто ні женився, ні заміж не йшов, не заплативши куниці…

– Та воно й правду каже дядько Мирін,- процідить хто-небудь крізь зуби.- Воно б то й викосити… та нікому!

Мирін сидить, насупивши брови, червоний, як жар,- мовчить. Видно тільки, як у його груди то підіймаються, то опускаються та як іноді з-під густих брів блискає блискавка…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: