Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

– Сюди йди! – каже він, усміхаючись і разом запрохуючи очима.- Посідаємо тут… побалакаємо… я тобі й розкажу – хто я…

Як стрель стрельнув у дівчину. Сплеснула в долоні, зареготалася та й помчалася буйними житами… Далі – вискочила на зелену луку, що красувалася польовими квітками; потім-повернула круто наліво, почесала яриною; як білочка на деревину в лісі, так вона збігла прудко на згірок; стала, перевела дух, озирнулася, осміхнулась, махнула правою рукою: "сюди, мов!" – та наче мана яка, спустилася униз – і окрилася за горою.

Парубок ні з місця. Стоїть та дивиться вслід їй ще дивнішими очима – мовби – переглянув через гору!.. У вухах його ще вчувався її голос свіжий, тонкий, її сміх молодий та дзвінкий; перед очима, як та причуда, манячила її постать метка, жвава; йому усміхалося її личко, біло-рум'яне, з ясними очима, з чорними бровами; уся вона, з зеленою керсеткою, з червоною спідницею, привиджувалась йому, як жива… "Що це? – думав він.- Чи справді, чи ввижається?…І відкіля б це?.. чи не москалівна?.. так же, казали, у москаля дочка вмерла… гм… мов, бачся, на хуторах нікого такого й немає… Хіба Хоменкова? – так же не блигий світ од Хоменкового хутора сюди теліпатися… А видно – хутірська: на селі, окрім попівни, здається, нікого підхожого… Оже й не попівна: попівну я знаю – попівна не така, та й не піде за п'ять верстов од села… Чия б же це?.."

Не розв'язавшись з такою думкою, він вийшов на згірок – подивитись, куди пішла дівчина. Було уже пізно. Дівчини не видно,- тільки зеленіли то там, то там, обложившись полями, хутірські сади, як розкішні квітники, а між зеленою листвою вишняку, груш, слив та яблунь біліли чепурні хаточки. Парубок постояв на згірку, помилувався красою околиці, задивився на один хутір, на другий; пригадував хазяїнів їх, перебирав у пам'яті їх дочок,- та, теряючись в догадках, і повернув назад – додому.

Ішов він такою ж тихою ходою, як і сюди, а може ще й тихшою,- та все думав та думав… А в серці – почував він-прокидалось щось невідоме, чудне: і важко мов, і легко, і сумно, й весело, і хочеться співати й хочеться плакати… Сльози не ллються, а голос рветься; несподіваний сум обіймає голову; думка дум- ку гонить: нігде пристати, ні за що зачепитися – так і ганяє за маною… А перед очима – зелена керсетка, червона спідниця, знадний з усмішкою погляд, червоні, як кармазин, уста,, з котрих виглядає рядок дрібних, як перли, зубів… У його аж мороз пішов поза спиною… "Оце так!! – промовив він уголос.- Чи не здурів, бува, я, чи не.збожеволів?.. Дома худоба не напована, а я блукаю тут – і думати забув!" Та, піднявши вгору голову, чимдуж придав ходи в ноги.

Ось незабаром і Піски. На самому краї села, од вигону, (стояла невеличка хатка, вікнами на широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкі хлівці, повіточ-ки; трохи далі – тік; за током – огород; а все кругом обнесено низенькою ліскою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможного хазяїна. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вічі. Хата хоч старенька, та; чепурна, біла,- видно, біля неї ходили хазяйські руки; двір виметений, чистий; огорожа ціла, хоч і низенька, а ворота дощані, хрещаті.

Недалечке від хатнього порогу стояла немолода вже молодиця, бідненько зодягнена,- і, розсипаючи з миски зерно, голосно скликала курей. Натомість з хлівця прожогом вискочила невеличка свинка й кабанчик – і давай похапцем хламати зерно, не підпускаючи курені Молодиця спершу кричала на непроханих гостей- "аря, гладкі, аря!", потім того плескала в долоні й штовхнула кабанчика ногою; а як побачила, що нічого з такими ненажерами не вдієш ні криком, ні бійкою,- вона висмикнула з мітли держално – і давай потягати "ненаситну прожир" і вздовж, і впоперек,- аж поки не хруснуло держално… "От, прокляті! каторжні!.. Через них знівечила держално…" – на весь голос гукала молодиця – й кинула в свиноту надтріснутим держалном.

Саме на цей крик у двір повернув парубок. Не вспів він ще гаразд і воріт причинити за собою,- як уже на його напустилась розсерджена молодиця.

– І де ти. Чіпко, ходиш? де ти бродиш? – докоряла вона.- Ось до якої пори виходив! Ні корова, ні кобила не наповані, а він блукає…

– Я, мамо, на полі був… до ярини довідувався,- одказав він.

Мати пильно подивилася йому в вічі, наче вивіряла – чи правда тому? Та син уже повернувся – пішов прямо до загороди, а вона з порожньою помийницею – в хату.

– Не гайся ж, жени корову напувати, бо треба ж ще колись її й доїти! – усе-таки з докором гукнула з сінешніх дверей мати.

Син уже не чув того докору. Він випустив з загороди корову, одв'язав од ясел кобилу – погнав до водопою. Хутко погнав, хутко й назад вернувся. Позаганяв у загороду худобу, набрав оберемок свіжої трави. Зелена трава нагадала йому зелену керсетку: заманя-чила ніби знайома постать; він мерщій кинув у ясла оберемок… йому здалося, що з-під трави заблищали, мов дві углини, двоє чорних очей… "Згинь ти, марю-ко! – скрикнув він, випростуючи з трави руки.- От, причепилася!!"

Швиденько зачинив загороду, пішов у хату. Повечеряли мовчки. Полягали спати.

– Чи ви, мамо, не знаєте: у москаля е дочка? – пита він трохи згодом.

– У якого москаля, сину?

– Що живе коло нашого поля хутором.

– Не знаю, моя дитино. Знаю, що була,- та, казали, либонь умерла. А що там?

– Та я так питаю… нічого.

Розмова увірвалася. Мати заснула на полу. Син лежить на лаві. Сон не йде йому в голову. Душно йому, млосно, пече попід боками, а в віччю – вона та й вона. "Пропади ти, навіжена!" – шепче він. Перевернувся з боку на бік, натяг на голову ряднину,- не спиться та й годі… "Ні, вже: не швидко ти діждеш, щоб я пішов на поле!"

ІІ

Двужон

Літ за двадцять до кріпацької волі, з того самого Ромоданового шляху, яким ішов парубок, у село Піски вступав якийсь несвідомий захожий. Видно – з далекої дороги. Сорочка на йому чорна; штани вибійча- г.ні, підсукані аж до колін; за спиною вірьовкою навт

Охрест перев'язана одежа; через праве плече, на палиці. перекинута торба – мабуть, з харчю, та пара шкапових чобіт. На взір – чоловік середніх літ. Чорні, як гайворон, уси починали вже по краях рудіти; борода йуг стирчала чорна, остюкувата, давно, мабуть, не бачіла скіска.

Ішов захожий тихо, нога за ногою, й роздивлявся на всі боки. Сказати б – з заробітків, коли б не така рання пора. А то тільки що весна настала. Постікали води, зазеленіли трави, зацвіли садки, городи; сонце ' ще не пекло, як серед літа, а приязно сяло та гріло.

Дійшовши до одного двору, де серед нечистого городу влізла в землю старенька хата, захожий став. "Оце ж, мов бачся, й Окунева хата!" – каже він сам до себе.

На той час з низеньких хатніх дверей вийшов молодий парубок.

– Здоров буві – обізвався до його захожий.

– Здоров.

– Чи це Окунь живе?

– Який Окунь?

– Карпо Окунь, старий дід.

– Ні: це Лимар, а не Окунь.

– А де ж Окунь?.

– Та який Окунь?

– Дід старий, що з бородою ходив.

На їх розмову нахопилася з-за хати старенька жінка. Видно, поралась коло городини,- бо очіпок подався трохи набік, лице в поту, руки в землі.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: