Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

Отак поспорять, покричать; одні поблагословлять, другі прокленуть тодішні порядки та й розійдуться. А на завтра – і ті, й другі знову за щоденну хліборобську працю.

– Хто таки нас займе?.. Вже коли за гетьманів не зайняли, то тепер – байдуже!

І порплиться кожен собі в господі, як курка на гнізді. Вимощує, підмощує, смиче, обсмикує, курчат висиджує… Ростуть Піски – і багатіють… Не вряди-годи – дивись: ні відсіль, ні відтіль, та й вирветься який захожий: або з нової Січі, з-під турка (бо там віра турецька, земля бусурманська!), або з-за Дніпра, від ляхів – та все на вільні степи, все на вільні степи… Зопне курінь, викопає землянку, візьме жінку та й заживе тихим хліборобом. Глянь: землянка по землянці, мазанка по мазанці – з невеличких хутірців набралося хаток на ціле село, з улицями, з городами, з садками, з левадами! Спасибі запорожцям, і церков своя. Не треба вже до чужого попа йти ні дитини хрестити, ні шлюб брати.

Уже Івасеві за двадцять років минуло. Парубок літній – час би вже й про жінку подумати. Так же батько – не хоче про невістку й слухати. "Молодий ще!" – було каже. У сина вже уси позакручувались, а Мирін, аби згадали про невістку, каже: "Ще молоко не обсохло коло губів!" Усе ще, мов, чогось дожидав старий: не раяв синові женитись. Тільки тоді вже, як почув Мирін, Що зруйнували Очаків, кликнув Марину (синові старий січовик соромився про це нагадувати) та й каже:

– Нічого вже тепер дожидати… Годі! Не так уже поцвіло все – хліборобським ледарством припало… Не козакувати вже ні нам, ні дітям нашим… Не треба нас!! Минулося козаче царство, настало хліборобське господарство… Пора й синові хазяїном стати… Час йому пошукати дружини – своє кубло звисти!

А мати – давно вже й дівчину нагляділа. У заможного козака Кабанця була одним одна дочка Мотря. Уродлива, моторна дівчина; працьовита і невсипуща хазяйка. Мати синові: так і так – оте й те казав батько. У Івася аж усміх пробіг по лицю. Рає мати синові-Мотрю. А в сина давно вже серце он як тіпається, як де зустрінеться з Мотрею.

Порадились отак; поблагословив батько з матір'ю святим хлібом Івана; важко здихнув старий; мати заплакала – і вирядили старостів до Кабанця.

Кабанець добре знав старого Мирона, знав Марину і рід Маринин. Все люди чесні, роботящі, не волоцюги, не п'яниці. Чого ще?

– Як знаєш, дочко! – каже Мотрі. А Мотря стоїть коло печі та в запічку колупав-Почервоніла, розгорілася – ще краща стала, ніж була.

– Як мати скажуть…- одмовляе батькові.

– А що, стара?-Кабанець своїй жінці: -Кажи ще ти!

– Та що ж мені казати? Марина жінка добра… Мирін трошки крутенький… Та хіба їй з Мироном жити?.. А Іван парубок – хоч куди!

– Ну, то й будьмо сватами! – одказав Кабанець старостам.

Пов'язали молодим руки, поблагословили їх святим хлібом з сіллю. Вернувся Іван з великою радістю: принесли старости обмінений хліб в батькову хату.

Через два тижні повінчали молодих.

Зажив Іван Ґудзь з своєю молодою дружиною тихо та мирно, люб'язно – спокійним хліборобським життям. Землю паше, добро складає. Мотря порядкує з свекрухою в хаті. Живуть – як мед п'ють… А тут уже й дітки пустилися. Породила Мотря за три роки трьох синів, як соколів. Є бабі на старість утіха й забавка І А хлоп'ята справді вдалися – нівроку; один Максим, другий Василь, а третій Онисько – здорові, червонощокі, повні! Раділо серце батькове та материне, на їх дивлячись; раділа й стара Марина, гойдаючи онуків… Один тільиї Мирін на все чогось понуро дивився… Одначе й вїн частенько садовив на коліна до себе Максима і, поки дитина забавлялася його здоровенними сивими усами, він йому розказував грізні приповісті про давні чвари…

Од тих переказів січова кров голосно загомоніла у серці малого онука. Максим полюбив діда більше батька, матері; прийшлись йому до вподоби його розкази страшні, а іноді й смішні; полюбились йому дідові вичити – розумні, правдиві, добрі… Уподобав і дід свого цікавого й моторного онука. На крайнім порозі життя оддав старий своє, літами та негодами побите, серце малій дитині! Старість побраталась з молодістю,- молодість прилипла до старості. Жили одним життям; тішились однією втіхою; сумували одним сумом… Старий січовик натхнув свою душу в молодесеньку душу онука!

IX

Піски в неволі

Та недовго прийшлося Миронові втішатись своїм малим онуком; недовго й онукові – дослухатись до дідових переказів. Життя круто повернуло своїм важким колесом – та й закрутило Піски… в неволю!

Їхала недоля до ляхів у гості, та завернула в Піски. Пронеслася, як грім грянув, чутка: піщан оддали генералові! Під той саме час ляхи закуйовдились. Затіпалось розшматоване тіло Речі Посполитої, як тіпається індик після того, як голова одрубана. Як не рвався, як не кидався гарячий Костюшко, щоб розбудити чоловічу душу в панському тілі,- нічого не вдіяв… Він прокляв тоді вельможне шляхетство, що довело отчину до смерті, наткнувся з горя на свою смерть, швиргонув геть від себе, як більше не потрібну, гостру шаблю-і закричав не своїм голосом: "Капут Польщі!.." Одгукнувся той крик далеко-далеко – аж у самих Пісках… Досталися Піски панові Польському… Що ж то за пан? Хто він? де він узявся?.. Кажуть би то, що то був небагатий шляхтич – з тієї "голопузої шляхти", котра у Польщі, за панування магнатів, кишіла по їх дворах, пила їх меди; вина, оковиту, їла хліб, надбаний "хлопством", танцювала під панську музику, вибирала вельможного магната – свого патрона – в уряд, у сеймові посли, їздила з ним по сеймиках та сеймах, кричала, коли хотів її владика: згода! а підчас готова була за свого хлібодара витягти з піхов гострі шаблі – і розливати братерську кров… Гультяї, свавольники, дармоїди, вони іноді зраджували пана, перебігали до другого, котрий більше викочував їм п'яного трунку, котрий розкидав їм зароблені хлопськими руками гроші… Магнат лютився, розсупонював свою калитку, кидав п'яній зграї золоті червінці, переманював ними щирих прислужників від третього магната, заводився з тим, що переманив його, бажав помститися… і знову розливалася, шуміла річка братньої крові… Та так не раз, не два- таке життя тяглося цілі довгі віки шляхетського панування, аж поки Польща впала, розшатана руками свого безпутного вельможного шляхетства… Магнатам же – байдуже!.. У них було землі неміряно: були хутори, села, навіть цілі городи – не десятки, а сотні сел по нашій розкішній Україні, скрізь – скільки оком зглянь – од Сяну аж до Дніпра широкого; у тих хуторах, селах та городах жило десятки, сотні тисяч люду, з здоровими до праці руками, котрі, наче сам бог, розгнівавшись, присудив трудити на одного вельможного дармоїда… Магнатам було – байдуже! Зате урвалася нитка "голопузим"… То було у пана в дворі- і ситий він, і п'яний; а тепер-не треба вже панові конниці, пікінерів, жовнірства: він тепер розкошує у Парижі, в Римі, в Бадені… Що ж було робити тим голодним ротам, котрі призвичаєні до гулянок, до сваволі, а не до праці?.. Чим його й де його годуватися, обуватися?.. "Голопузі" сипнули по всіх усюдах… Поробились окономами, управителями, посесорами невеличких маєтків, а деякі побрались на службу. По-Дрибзав піхтурою і пан Польський з бистрої Стирі аж До самої холодної Неви… Заліз у якийсь полк, терся по передніх вельмож, поки таки дотерся до генерала… І До Пісок!

Не вспіли піщани одуматись, як приїздить сам вельожний у Піски,- та ще й не сам, а з якимсь жидком – обтіпаним, обсмиканим, у довгополому, зайол-заному балахоні, у ярмулці на голові, у патинках на ногах… Хто зроду не бачив жида, не знав, на кого більше дивитися: чи на генерала, чи на його жида, що ходив за ним слідом – мов пришитий до генеральських хвостиків…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: