Миронові нічого того не довелось бачити. Як косою, скосила його думка про неволю. Захирів старий, згорбився, скарлючився… та й умер останній січовик без одного року ста літ.
Х
Пани Польські
Біда, кажуть, не сама ходите я п літкямд Перший раз вона затесалась у Піски з генералом. А так – років, може, через десяток – як з неба впала серед Пісок вістка, що генерал умер, а генеральша їде з синами на село жити.
Піщани спершу не вірили. Чого вона сюди приїде? Що вона тут забула? Чого тут не бачила?.. Та тоді тільки пойняли віри, та й то ще не зовсім, як понаїздили в Піски бородаті кацапи. Генеральша, перш ніж сама приїхала, заздалегідь понасилала з батьківщини прикажчиків. Лейба тоді, одпасшись на панському добрі, пішов на підніжний корм.
Понаїздили нові прикажчики та зараз кинулись од-бирати місце для панських покоїв. Дивились, обдивлялись, міряли, розміряли,- та звеліли Бліщенкові та Мотузці виселитись аж на вигін. Ті, як почули – ру- • ками й ногами! Та трохи не наложили головами… Так вони мусили все своє добро покидати, кинули сім'ю та й змандрували…
Піщани таке побачили та й зажурилися. Встала перед їх очима їх будуща доля – сумна, заплакана, без волі, без радості… з батогом у руках!
Дожидати страшного страшніше, ніж його переживати. "Що буде? Що завтра буде?.." – кожен думав, лягаючи. А тим часом на сьогодні роботи було доволі: кацапи розкидали Бліщенкову та Мотузчину хату… На завтра – заложили натомість палац. Десь понабували й дерева: такого понавертали, що піщани аж жахалися… На післязавтрього загадали чоловікам теє дерево обтісувати. Забрали чоловіки сокири – пішли обтісувати…
Незабаром і вродились, як з землі виросли, великі Рублені палати, аж у дванадцять горниць, з погре- ' бами під низом, з бляшаною покрівлею. Дивувались, піщани, що така озія стоїть серед села, оторочилась,, їх низенькими хаточками. А палац справді виглядав удалеко краще, ніж піщанська невеличка церковця. Оже вони ще більше – не то здивувалися, не то перелякалися, як увечері бородатий прикажчик ходив від хати до хати – загадував, щоб на завтра жінки були той палац мазати.
– Ой, горенько! що ж то тепер буде?.,- питали крізь сльози чоловіків жінки.
– Не що… Треба йти, щоб не було, бува, того, Мотузці…- раяли чоловіки.
На завтра рано-рано, чуть зоря, жінки, заливаючись слізьми, прощалися з дітками, мов виходили у далеку дорогу,- перший раз потягли на панщину…
Швидко той палац й обмазали. А кацапи тим часом будували кухні, комори, сараї, стайню. Не тільки треба панам десь жита – треба десь челядь містити, провізію складати, коней ставити… Треба поспішати, щоб довгобородому Потаповичу превосходительна й спасибі сказала!
Та й ганявся ж Потапович за тим спасибі! Кидався сюди й туди, сам бігав за тим і за другим, скрізь устрявав, всюди вештався, придивлявся, над робітниками крячкою висів… Здається, піщани не дбали так за своїм добром, як ІІотапович за генеральським. Таке йому смачне те генеральське спасибі!!
Ще генеральша в дорозі, а вже Потапович цілі Піски зганяє: муштрує "хохліков", як треба "гаспажу" зустрічати.
Аж ось – і сама приїхала. Збіглись піщани – козаки й генералові – дивитись на неї, мов на яке диво. Кацапи порядкували. Козаків геть попрогонили. А генералових – чоловіків ви-строїли у одну лаву; жінок – у другу; парубків – у третю; дівчат – у четверту, а малих діток – у п'яту. Сивих дідів вислали назустріч з хлібом-сіллю… "Ось, мов, вельможна – усе твоє добро припадає…" Потапович так і вчив, щоб сказали… "припадає до твоїх превосходительних ніг!"
Вийшли діди сиві без шапок, з хлібом-сіллю". Так батько тамати стрічають молодих, як ті вертаються д церквил‹Генеральша за дорогу дуже втомилася,- сказала, що недужа, не прийняла ні хліба, ні солі… навіть не глянула на кумедію… Так і пішов заряд даром! Піщани тільки забачили свою "молоду" ззаду -• високу, суху, як в'ялу тараню,- коли вона вилазила 9 пишного ридвану та сунула у горниці, злягаючи на руки двох хороше зодягнених дівок…
Діти – два хлопчики: старшенькому літ, може, дванадцять, а меншому з десять,- повискакували за ма-'5Л тір'ю з ридвану та й побігли між народ. Не глянули вони на старих дідів, минули чоловіків, жінок, парубків… Панські оченята зразу забігали по цвітучому садочку різних квіток, що виглядали з-за чорнявих дівочих голів…
Оглядівши дівчат, перебігли вони до хлоп'ячої лави. Хлоп'ята стояли без шапок, з низенько постриженими головами, з невеличкими оселедцями. Паничі запитали, що то, полапали рученятами, поскубли злегенька. Нарізно од піщан, неподалеку, стояли кацапи – у червоних сорочках, у широких бородах – і сміялися з паничівської вигадки. $
– Вишь, Афоня,- на што зфти хохлики!.. Знатна, баря, дери!.. Ану, вот таво хахленка!
– Какова? – пита старшенький, поглядаючи то на хлоп'ят, то на кацапів.
– А вот таво – чумазаво!
Панич узяв за оселедчик чорноголового хлопця, що стояв скраю. Той, як яструб, вирвався.
– За що ти скубешся? Дивись – який!!
– Ты… ты…ты!..- заричали на його бородаті заступники, зціпивши кулаки й зуби.
Старенька, згорблена бабуся, пов'язана білою хусткою з наміткою, висунулась з-за других жінок. Бліда, як крейда, вона крізь сльози ледве промовила:
– За віщо ви, паниченьки, знущаєтесь з хлоп'ят!.. А грішка!
Паничі весело зареготались та й побігли у горниці.
Незабаром прийшов приказ розходитись: бариня з дороги спочивати хочуть! Лави перемішалися… Потягли піщани по домівках, носи повісивши, понесли неодрадні думки в похнюпленій голові, невеселе почування в серці…
Доброго, кажуть, дожидати треба, а лихе- само прийде. На другий же таки день прийшла загадка: зносити Омелькову й Стецькову хату, що прилягали городами до панського двору: нігде було саду заводити! Знесли хату Омелькову й Стецькову, насадили садок, ставок викопали і риби напустили. Трохи зго Дом – улиця узька. Треба розширити,- треба уріза ти людських городів! Урізали й городів,- розчистилі йе вулицю, а майдан… Уп'ять велено: позносити на-супроти палацу усі хатки, бо за тими кривобокими "атками немає ніякого виду з панських вікон! Позносили й супротивні хатки, насадили перед двором високих та тонких тополь…
Отак що день – усе новий та й новий приказ, нова та й нова вигадка! Щодня камінець ло камінчику вибивали з людської ролі. Кожен час вкорочувався уривок, на котрім були піщани прив'язані до генеральші,- поки не вкоротили так, що вже можна було безпечно за чуби брати…
Піщани довго не подавалися, а все-таки генеральської сили не подужали. Тоді вони кинулись до того, до чого кидається немічний. Вони налягли на ноги,- давай тікати! Зніметься оце чоловік, майне на вільні степи Катеринославські або Херсонські, або й на Дін, оселиться, де знає, а через рік жінку з дітками викраде – переведе туди. Багато тоді накивало п'ятами і одиноких і цілими сім'ями… Тоді й поговірку зложили: мандрівочка – наша тіточка!
Такі щоденні безперестанні мандри дуже ображали генеральшине серце. Вона усім й усюди жалілася на невдячність "хахлацкава мужичья", на його грубу, звірячу натуру. Де ж пак? Прокляті "хахли", гречкосії не хотіли пахати ланів милостивої, великородної панії Польської, по батюшці – Дирюгіної. У неї в Бородаєві усе народ "руський" – і той слухав, а ці "мазепи" – тікали!!!
Отже як не мандрували "мазепи", а все-таки більше сотні сімей зосталося на розвід панам Польським, на послугу їх примхам та вигадливим примусам. Генеральський приказ, з нагайкою в руках, зробив до ладу своє діло. Він розім'яв грубу звірячу натуру; оббілував її, як овечку; причесав, пригладив; натворив цілу ватагу двірні; а з завзятих степовиків понаробив покірних волів, котрі вздовж і впоперек переорювали тепер уже панське нив'я та засівали зерном – на прибуток панській кишені…
А й не трохи ж то треба, щоб її наповнити! Сімейка у генеральші,- аби господи! З нею приїхало два сини – опецькуваті, швидкі, як молочні телята. Через рік синів генеральша одвезла у науку, а з науки вернулась старша дочка.