Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

Генерал прочумав піщан перший.

– Тепер уже ви не козаки,- сказав він, зібравши громаду.- Годі вам гайдамацтво плодити! Тепер ви мої… За мої щирі послуги сама цариця пожаловала мені Піски…

– Як це? що це? з якої це речі?? – загула громада, як гуде море перед бурею.

Мирін одрізнився од громадян. Виступив з лави, підійшов до генерала.

– То це,- каже,- так?! Це вже й до нас руки простягаєте?.. Уже й на вільні степи пора?.. Помагайбі!.. А хіба там забули, який уговор мали? га?.. забули??.

Генерал трохи подався назад, пильно дивився на

Мирона; з-за генеральської спини виглядала перелякана жидівська пика з пейсами… Люди поторопіли… Тихо… ніхто ні пари з уст… Генерал чув, як тіпалось серце в Мирона…

А Мирін проказав ото генералові та до громадян:

– А що, люди добрі? Не я вам казав? Не я вам пророкував?.. Отже – радьте тепер! Селяни, як жуки, загули…

– Не діжде! Довіку не діжде!.. Щоб ми робили?.. щоб ми йому служили?.. Не діждеш, ляше!! Генерал не витерпів.

– Молчать! – закричав він, ще й ногою тупнув. Жуки притихли… Посунулись назад трохи… Мирова. не видно… Мирін під шарпанину десь дівся… А генерал, мов по команді, викрикує:

– Земля моя!.. цід-мої!.. івсе моєї!.

– Брехали твого батька сини, та й ти з ними! -. хтось йому зсередини-Як хто приском кинув на вельможного! Підскочив до лави, зацідив по уху переднього – той аж стовбура став, закричав на звощика, пхнув у повозку жида, що вже давно вертівся коло повозки, вскочив сам – і тільки курява встала…

Крайній підвівся, покректав, підняв з землі шапку, почухав за ухом і обізвався до товариша:

– Оце так!.. Оце поздоровкався!!

– Чом ти йому зубів не полічив? – загомоніли кругом, з усіх боків.

– Еге… чом! Коли він-біси його батькові-не вздрів, звідкіля й вихопився!..

– Чому ж ти його хоч на повозку не підсадив? – жартує хтось зсередини.

– Тому, що за твоєю спиною не ховався! – одка-зав з обидою крайній.

– Зате ж він тебе й охрестив, що ти наперед лізеш!

– Охрестив!!, о-го-го… го-о, го-о!.. То справді -' охрестив!..- регоче громада.

З того часу крайнього прозвали Хрещеником: Хрещеник та й Хрещеник.

– Та буде вам! годі! – гукав чоловік з чорними усами, а з сивою, як лунь головою.- Є чого реготатися!.. Кажіть краще: що робити?

Регіт затих. Громада загомоніла:

– Та ми й до Києва… ми й у столицю… ми до самої цариці!.. Що це за напасть? Де ця проява вирискалась?..

Приходять до Мирона радитись: що робити, як би краще…

– Чи не з'їздили б ви, Мироне, у столицю розвідати… Що це за причепа така звідтіля вирвалася? Чи не перепросили б там кого?

– Щоб я їздив? щоб я просив?? – закричав Мирін не своїм голосом.- Та краще я всю свою сім'ю під турка виведу! Легше в бусурманській землі зогнити, ніж у себе дома, в панській неволі, пропасти…

Громада пішла від Мирона ні з чим, міркуючи та сумуючи…

Зажурився й старий січовик. Не їсть, не спить… "Син… онуки… своя кров… своє добро… земля… худоба… усе, усе в неволі!.." Так шептав старий, по двору ходячи. Не знає, де місце знайти!

Коли це – одного вечора пропав старий. Немає ночувати, не приходить уранці, не йде обідати, не вертає й надвечір… Де він? Де старий січовик Мирін Ґудзь?.. Чи не бачили? чи не чули?.. Ніхто ні чув, ні бачив. Переходить день; минає другий, третій… як крізь землю провалився! Марина – плаче. Син – сумує. Невістка – як з хреста знята. Діти – і ті притихли, мов і в хаті немає…

А генерал тим часом не сидить, зложивши руки, не дожидає, поки піщанська громада самохіть підставить під ярмо шию: "Ори, мов, вельможний пане!" Генерал знає, що вола треба призвичаїти, щоб, коли скажеш: "ший!" – він шию підставив… А поки то він обходиться, треба його силою неволити… Генерал своє робить…

То немічний дбає за силу, а "генералові – що? Покотив у Гетьманське, розказав, який бунт підняли піщани, як неуважно прийняли царицину милость, обізвав їх за це бидлом, гадюками,- нєх їх дзябли візьмуть!.. А на другий день знову приїхав у Піски,- та тільки вже не вдвох з жидом. Ще чуть зоря займалася, у Піски вступала москалів рота. Налетіла на Піски, як сарана на зелене поле, та й кинулась усе жерти, усе трощити…

Піщани такого не сподівалися. Поторопіли, самі не знали, що почати… Повиходили з хат; збились у купу, як отара під дощ, коло церкви; послали за батюшкою, щоб одправив молебень. Батюшка побоявся – не пішов. Трохи-потроху піщани закричали, заґвалтували, що вони ляшкові довіку не покоряться, що від ляхів діди та батьки їх тікали сюди на слободи, а тепер ляшків сюди насилають панувати! Може б ще довго ґвалтували, коли б прикладами ротів не заціпили…

Порозганяли їх по домівках. Як схарапуджена отара, кинулись вони врозтіч… хто куди! Дехто в другі села; інші в ліси та болота; а деякі аж на піч позалазили… Такий сум, наче на село божа кара впала або татарва найшла… Надворі більше жінок видно; а чоловіки, які були дома, боялися з хати й носа виткнути. Кожен сидів – як той кріт у норі…

Такий переполох – генералові на руку ковінька. Він безпечно ходив з хати в хату – робив усьому своєму добру перепис. Лейба на пальчиках тихо слідкував за паном, як вірний собака за стрільцем. На ніч поїдуть у Гетьманське, а на ранок – знову у Пісках. Пише та й пише…

Поки генерал переписував своє добро, справився й Мирін. Тижнів там через два, чи що, вернувся він додому – засмалений сонцем, увесь прибитий пилом.

– Не журись, сину! – скрикнув старий, увійшовши в хату,- забув і поздоровкаться.- Ось тобі -на! Поки світа-сонця, козаком будеш… А ті, що не слухали мене, дурного,- хай тепер, як самі знають! – та й віддав синові до рук бумагу.

Мов сонце вступило у хату. Такі всі раді, веселі… І Мирін вернувся, й волю приніс! Тепер їх ніхто не присилує ні панщиною, ні чиншем…

Як же довідались про бумагу піщани,- давай увечері, крадькома, до Мирона бігати: розпитувати, дивитись…

– А що?.. А як?..

– А так – як бачите! – каже Мирін.- Хто записаний "в компут",- той довіку вільний, і сім'я його, нащадки його навіки вільні; а хто не записаний,- тому генераловим бути…

Як почули таке піщаии… батечки! Що б його дати, як би його зробити, щоб тільки записаним бути?.. На людях і смерть красна. А то – як-таки: одного села люди, однаково жили, вкупі хліб-сіль ділили, вкупі робили… а тепер: одні-вільні, другі-невільні!!! Одні записані в якийсь "компут", другі записані (недаром він писав!)… за генералом!.. Хто ж туди записаний? хто сюди? Хто розбере?.. Біда та й годі!

Генерал розібрав. Недурно ж він терся щось з місяць у Гетьманському – оббивав у старшини пороги; недаром своїми ногами обходив кожну хатку у Пісках…

Що це за знак: то піщан розгонили, а це війт по селу біга – загадує на завтра усім хазяїнам до церкви збиратись? "Уже вп'ять якась новина!" – міркують піщани. А проте – посходились.

Рано ще. Сонце тільки що схопилося, та таке пекуче, сердите, мов хто не дав йому виспатись. Аж душно піщанам… Стоять вони на цвинтарі, гомонять… Коли, трохи, згодом, на шляху щось закуріло… зателенькав голосний дзвінок. Серце у кожного на хвилиночку стало, а далі – дужче затіпалось… Попритихали усі; послали очі на шлях… "Пру-у!" Коні спинились коло брами. Громада заворушилась, затовпилась. Кожен знав, хто то приїхав, і кожен посувався вперед своїми очима побачити.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: