– Гей! Кто там? – гукнула генеральша. У порога, як стовп, стояв лакей, у чорному сертуці, у манишці з брижами, при часах. $
– Позвать Потапича! – приказала глухим голосом, з протягом. Лакей вийшов. Незабаром Потапович увійшов.
– Слушай, Потапич! Вере Семеновне нужно горничную.
– Вестима, нужна,- прогув густим басом Потапович.
– Внбери красивую девушку…
– Как прикажете, ваше превосходитство!
– Маладую… лет адак – шестнадцати… Толька паскарее!
– Слушаю-с.
– Завтра, што ли…
– Слушаю-с.
– Ну, ступай!
Потапович вийшов.
А вранці-рано Кирило Очкур з жінкою, з малими дітками проводили до двору, як до гробу, старшу дочку Ганну – вродливу, хорошу дівчину.
На другий рік приїздить друга дочка, на третій – третя.
Хто ж буде вичісувати, заплітати їх довгі чорні коси? Хто стягатиме дівоцькі керсети? Хто буде вишивати спідниці, комірчики, рукавці?..
Не минула панського хліба Омелькова дочка Олеся; ходила за меншою баришнею невеличка дівчинка – сирота Уляна, дочка того самого хрещеника, що генерал,- нехай царствує! – похрестив. В дівочій за п'яльцями сиділи Стеха, Маруся; ткала килими Гапка. На другім кінці палацу, у лакейській, нудили світом без роботи Петро, Вареників син, та Йван Шкляр; а перед самою залою, на стільчику, сидів, у лівреї з золотими позументами, Степан Пугач – молодий, вродливий камердинер генеральшин. А в кухнях – скільки!!!
Треба подумати, чим ту юрбу голодних ротів нагодувати; треба ж їх і зодягти чимсь… А своя сім'я? Три дочки – як голубочки!! Простому чоловікові треба розумом розкинути, щоб дочці скриню придбати. А що ж то за дума морочила генеральшину голову, щоб надбати добра аж трьом генеральським дочкам? Та чи одна у матері думка! Не держати ж дочок на висадки: треба й про зятів подумати. Дівчата – не росада, щоб їх ховати геть од світу. Дівчатам треба світу – багато світу… Треба, щоб і їх побачили; треба, щоб і вони бачили… Треба, щоб було чим згадати молодий, дівоцький вік!
Заклекотав генеральський палац… Музика, аж струни рве – грає; у вікнах світла-світла – здалека здається: горить усередині палац! Саме великий наїзд… Ціле чорне подвір'я каретами, колясами та повозками заставлено; під каретами, позасвічувавши ліхтарі, грають кучери у хвильки, у трилисника або в джгута; у стайні хрумають коні смачне степове сіно.
А в горницях гостей – нігде просунутись! Наїхали з Гетьманського гусари; завернув старий Кривинський з цілою меткою старих дочок; не забула й Шведчи -ха – і вона тут з своєю дочкою-кралею; а коло неї вертиться сотниченко Саенко, молодий, чорнявий, веселий, танцюристий; тут же й гетьманського колись полковника Кряжа син походжає з сином полковника Кармазином, що приїхав на бенкет з молодою жінкою, аж з самого Ромна… Не тільки з Гетьманського, наїздили іноді до генеральші гості й з сусідніх повітів.
Генеральша – привітна хазяйка-хлібосолка. Кожному скаже ласкаве слово; до одного обернеться з усміхом, до другого – з повагою; кожному годить, -коло кожного ходить… Гостям – привілля! Хто в карти грає, хто дивиться, інші балакають то се, то те; там зібралась купка – розказує, які тепер ледацюги кріпаки поробилися, уверне й генеральша своє слово про своїх "мазеп"… А в гостинній – панійки скрекотять, як ті сороки: без сорома кожного на зубах перетирають… У залу двері розчинені, у них натовпилась ціла юрба теж панійок – ніяк пройти… Підмічаючи, хто коло якої дівчини залицяється, моторні цокотухи шепочуть одна другій свої думки про любощі, надії – про шлюби. А в залі розвернулись танці на всі боки – аж поміст ходором ходить. Тільки – круть та верть, круть та верть! Гусари недаром наїхали. По танцях – туди вже к світу, як прокричать другі півні,- вечеря. Світом тільки роз'їжджаються…
Та так справляють не одні іменини (а й тож-то чотири рази на рік!): справляють на різдво бенкет, бенкетують на масниці, на великодних святках. Це великі, прохані бенкети. А так гості – не минає дня, щоб за столом не сиділо душ три або чотири чужих.
Весело, розкішне жила генеральша. Не сумували й генеральські дочки, бо ніколи було. Та й чого його журитися панночці – молодій, непоганій, з великородної сім'ї та й не з порожніми руками? Правда, чи порожні в генеральських дочок руки чи не порожні,- про те самі вони ніколи не думали, не гадали. За них думала мати, а справджували її думку – бородаєвці, та піщани… Бородаєвці привозили їй по два рази нарік "оброки", а піщани, як ті воли, робили на неї по чотири дні в тиждень та зносили у двір курей, гусей, яйця… Чому не гуляти?!
Гуло отак генеральське подвір'я щось, мабуть, років з п'ять. У старшої дочки почали вже в куточках коло очей складатись ледве примітні брижики, похмурнішав трохи вид… Коли це – приїхав здалека, аж з-за Бородаєва, сусіда-панок та й оженився на старшій. Одгуляли весілля. Піски зроду-віку не бачили, не чули такого весілля! Палац аж ревів, аж стогнав…
Почин, кажуть, великий чоловік. Як побачили гусари, що з-перед носа таке добро упливає, та ще дужче зачастили в Піски. Через півроку оддали другу дочку – за старого гусарського полковника. Осталася на утіху матері сама менша. Так же й утіхи з неї – ніякої! Меншої дочки генеральша недолюблювала. Не раз, бувало, гримає на неї, свариться і зодягала її бідніше, ніж старших. Розказували, що менша дочка прогнівила була матір: у себе в хаті раз переховала горничну Уляну, котра – капосна дівчина! – тільки те й робила, що сердила генеральшу. Скаже грубо, гляне якось дуже вільно, мов дивиться у вічі своїй рівні. "Яка сама – така у тебе й горнишна!" – докоряє, було, розгнівавшись на дочку, генеральша. А дочка, на лихо собі, гаряча вдалася: ніколи, було, не змовчить. Піде в них спірка та змажка… Не раз материне серце щеміло від її гіркого слова.
Як на те ж: устряв за меншою дочкою "чумазий хахол" – отой самий хороший сотниченко Саєнко. Устряв та й устряв!
– Слушай, Дуня, чого він до нас їздить? Я вже сьогодні йому й руки не подала,- каже раз мати, вирядивши Саєнка.
– Незвичайно зробили… Саєнко – чоловік як слід.
– Хто? чумазий хахол?
– То що, що хахол, – одказує дочка: -хіба хахли не люди?
– Мазепи! обливанці… а не люди!,
– Та хто там був: чи його купали, чи обливали,- заступається дочка.
– Гляди, справді: чи ти, бува, не вляпалась у того жучка, щсУ так заступаєшся?
– А хоч би й так… Чим не чоловік?
– Що це з тобою?! чи він тобі рівня? Твого батька сама цариця вітала, приймала. Пісками жалувала… А він – що? Може, його батько у гайдамаках був!.. Харциза! дігтяр!! П-ху-у!
– Яке мені діло до його батька,- одказувала дочка, вже йдучи до себе в хатину. Через день Саєнко знову у Пісках.
– І стида й сорома немає, й честі! Я йому спину показую, а він щодня… Сказано: з хама. -не буде дана! – каже розгнівана генеральша. ~ Оже хам таки свого доїздився. Раз дочка призналась матері, що вона хама покохала, а хам її покохав, і обоє разом просять у матері "благословенія".
– З ким? з ким?? – закричала генеральша, мов хто шилом шпигонув її.- 3 дігтярем?!! Та рука б мені од сохла!
– Ну, як знаєте… Не хочете – ми й так поберемося… Бог з вами: ви не моя мати, я – не ваша дочка!
Як почула таке генеральша, як заллється сльозами…
– Чи я ж гадала, чи я дожидала, щоб моя рідна дитина так моє серце вразила?!
Щось з місяць ішла баталія. А далі – бачить генеральша, що дочки не переможеш,- ще, не дай господи, всьому роду наробить сорому,- взяла та й поблагословила.
Весілля не справляли: генеральша занедужала…
Повіз Саєнко свою молоду жінку до себе в Китайку,- та не повіз посагу…
Зосталася генеральша сама собі на хазяйстві. Недавно була сім'я велика, було так весело, гарно; а тепер – нікому ні розважити, ні розігнати суму. Старша дочка – десь далеко в Московщині; середня – '"тягається по всГх усюдах за полком, а менша, хоч і недалеко, так же краще її не бачити! Не так її, як її "мазепи", без котрого вона ступня не ступить. Генеральша довіку не простила дігтяреві того, як він осмілився зневажити "честь" її старинного роду – побратись з її дочкою!