Довелося генеральші на старості літ самотою світом нудити. А й старість же її уподобала! То була суха, а то ще дужче висохла; аж згорбилась, аж мов понижчала; голова-сивим сріблом блищала…
Будинок великий – а нікого нема! Йдеш на однім кінці – на другім ступні одгукуються… Аж сум береї Обняв сум та нудьга й генеральшину голову. Від суму й генеральські голови не заховаються. Сама не знав вельможна – що робити. Хоч би чим трохи одвести свою самотню душу, погріти одиноке серце. Старе серце завжди шукає, де б його погрітися, кому б його посвітити на прощання своїм погаслим світом… Генеральша до людей давно охолола. Люди самі шукають тепла та світу. Де світ, там і тепло. А тепла в старім серці на макове зерно… Кому ж його оддати?
Генеральша недовго задумувалась: взяла та й оддала його котам. Лакеї й горничні скрізь ходили по селу та зносили у горниці хвостатих мишодавів. Генеральша вибрала, яких сама знала. Завелось у палаці ціле кошаче царство: коти, й кішки, і котенята. Для послуги царству генеральша нарошне взяла у двір бездітну вдову Мокрину.
Мокрина за ними дивиться: Мокрина їх завжди годує, вичісує, стеле їм постіль… То вони за Мокриною слідом. Іде якось раз Мокрина, а за нею котятко. Вона й не догляділа, придавила якось дверима. Котятко запищало. Генеральша, як почула – наче їй пальця одрубали! На другий день котятко здохло. Що ж, так те Мокрині й минулося? Так їй те й подарувати?.. Генеральша була не з тих, що посердяться та й забудуть. Не подарувала вона й Мокрині котячої смерті. На другий день Мокрина серед села, прилюдно, цілий день мазала панські кухні зокола, а на шиї в Мокри-ни – за її щирі послуги – на червоній стьожечці теліпалося здохле котятко!!
Та доставалось тоді не одній Мокрині й не за одні котятка. Було всім добре! Дочку, кажуть, дай, та й за дочкою оддай. Повидавала генеральша дочок: за старшою далекий Бородаїв 'ддала – нікому "оброків" тепер платити; за середньою-уплили ті "оброки", що наскладала давніше; тільки одна "мазепиха" не поживилася… А все ж таки, що генеральша придбала, те й уплило за дочками. Треба, значить, знову складати, своє убожество полатати. Піщани роблять тільки чотири дні на тиждень. Щоб уже їм і п'ятий робити?! загадали п'ятий. Піщани послухали: пішли на панщину й на п'ятий день… сподівалися незабаром ще й шостого… Шостий загаявся. Шостого генеральша не вспіла накинути.
– Через цю Ульку життя мені нема! Що не зробить – все не по-людській; що не скаже – то збреше! Так не вряди-годи жалілася генеральша своїм сусі-ідам на горничну Уляну, що з малої дівчинки на панськім хлібі викохалась у справжню дівку – білолицю, орняву, з повними веселими очима, співуху невсипущу.
Подруги в Уляні душі не чули. Любили Уляну в дворі й за двором, старе й мале. Любили в Уляні щиру душу, добре серце, й найбільше – веселу натуру. Хто кого покохає – Уляна перша знає; зажурився хто – Уляна розважить. Уляна не знає горя! Вона справді ніколи не журилася; а може й журилася, та ніхто того не знав, не бачив. Бачили Уляну – весела; чули Уляну – співає; слухали – які Уляна вигадки вигадує, квітки пришиває… Сказано: не жур – дівка!
Одно тільки лишенько: немає генеральші життя через дівку Уляну! Не доспала превосходительна: "чи то можна заснути за тією зіпакою?" А Уляни цілий ранок і в горницях не було: в кухні людей смішила поки генеральша спить. Не дошила Стеха урочної роботи-рукавчиків,-Уляна винна: вона своїми рего-тами та теревенями не дає дівчатам діла робити! Не швидко прибіг лакей на генеральшин клик. Не де ж він був – як не лупив зуби з Уляною! Сказано: нема життя генеральші через ту Уляну!!
Одного дня – чує генеральша – у Дівочій тихо. "Мабуть, уже кудись майнула, побігайка!" – подумала генеральша та й вийшла довідатись. Уляни в дівочій не було.
– Де Улька? – питає дівчат.
– Пішла, кажуть, у кухню води напитись.
– Позвать! Приходить Уляна.
– Де ти була?..- заглядаючи в вічі, питає генеральша і на кожному слові придавлює. "Поганий знак!" – подумали дівчата.
– В кухню ходила… води пити…- одказує Уляна.
– Хіба тут тобі води немає? – показує на графин з водою…
– Це вже давня… Я ходила свіжої напитись,- каже Уляна.
– Свіжої?.. Брешеш!.. Ти з бахурами знюхалась…
Ти з Стьопкою… Стьопка! Стьопка! – гукнула генеральша.
Через увесь будинок, мов несамовитий, летів камердинер Стьопка. Генеральша Стьопку вподобала за те, що він моторний і красивий з себе. На Великдень одного Стьопку підпускала до руки похристосатись… Гапка-ткаля слебезувала в кухні, що очевидячки бачила, як генеральша гладила Стьопку по підборіддю своєю сухою, кістлявою рукою… Чи правду Гапка казала, чи видумувала,- ніхто не скаясе. Людям, а надто горничним, ротів не позав'язуєш!
– Ти де був? – стріла Стьопку генеральша і прямо глянула йому в вічі.
– У лакейській.
– Брешеш! Ти був у кухні… Признавайся: був у кухні?
– Був,- каже Стьопка.
– Бач, ш…! бач!.. Не я ж казала… Аж так і є!! Так ти задумала бариню обдурювати? Так ти злигалась з лакеями?.. з Стьопкою?? Так ти у моїм генеральськім домі осмілилась бахурів позаводити??! Постой же!
– Петре! Йване!
Лакеї, як опечені, один одного штовхаючи, кинулись на генеральшин крик, – Принесіть берьозки! – сказала генеральша поважно, тихо, мов звеліла хустку або води подати,- тільки очима засвітила хижо.
Лакеї побігли назад. Дівчата нижче попригинались до п'ялиць. У тій тихій говірці їм почулася грізна буря. Усе притихло, притаїлося… Так затихає чорна хмара перед тим, як має грім загуркати. У хаті зробилося душно, важко, мов стеля вниз опустилася і нагнічувала дівчатам голови. Ні одна з них не ворушилася-їм страшно було подумати: що, не дай боже, як стрінуться їхні мутні від страху та жалю очі з її очима?! Вони боялися глянути й на Уляну… щоб не скрикнутиі
А Уляна стояла по один бік хати, коло одних дверей… Лиця на ній не знать! По другий бік хати, коло других дверей – Стьопка… Він якось смутно дивився униз, на поміст, мов забув: де він, що він,- забув і про генеральшу, і про Уляну, думав щось друге… своє… А посеред хати, між двома винуватими, стояла генеральша. Випрямилась – висока, суха, мура, аж велена; а очі – як у її любимчиків – жовті-жовті. Вона ними грізно поводила то на Стьопку, то на Уляну.
Вернулися лакеї з пучками у руках.
– А нуте, провчіть її… щоб знала, як бариню обдурю…
– Панійко! голубонько!!-не дала договорити Уляна – і кинулась в ноги.
– Прочь!
– Не буду!.. Я не бачилася з Стьопкою… Ой, не буду!.. Я не була в кухні… Ря-ту-уй-те!.. Я бігала до дядини… Ой, ря-ту-у-уйте!.. Ря… ТУ…У…У…Й… хто в бога вірує!!!
Дівчата ще нижче, до самого шитва, понагинали голови. На п'яльці закапали сльози…
Стьопка – за двері.
Насилу підвели Уляну…
До Стьопки – як його лизь злизав. Що вже було Петрові та Йванові, що випустили Стьопку! Пропав Стьопка, як у воду впав… Нема та й нема, та й по сей день нема!
Перетривожилась генеральша. Де Стьопка? Де він дівся?.. Чого він утік? Чому він, дурний, не схотів обновити старої на нову шкуру?! А все не через кого, як через неї… через ту дівку Уляну! Сказано: не дасть Уляна генеральші віку дожити!
Знемоглася генеральша… Увечері спать лягла, стривожена,-не попрощалась навіть і з котами; уночі посилали Дмитра кучера в Гетьманське за лікарем; вранці верховий бігав у Китайку до "мазепихи"… Бі- да! А на третій день товстопузий Потапович сам підтюпцем пер до отця Юхима, щоб збирав "собор" – робити маслосвятіє. Пособорували генеральшу у обідню годину, а на ранок і по душі продзвонили…
Доїхала-таки її дівка Уляна!!
Не вспіли генеральшу поховати, як приїхав з полку cтарший панич – тепер уже якийсь там поручик, чи що. Тонкий, цибатий, як журавель, з рижуватим,, шорстким, як на ведмеді, волоссям, з великим лобом – хоч кошенят бий, з великими, розумними, сірими очима, з товстою, униз одвислою губою… Як вилита мати!