Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

Дожидати страшного страшніше, ніж його переживати. "Що буде? Що завтра буде?.." – кожен думав, лягаючи. А тим часом на сьогодні роботи було доволі: кацапи розкидали Бліщенкову та Мотузчину хату… На завтра – заложили натомість палац. Десь понабували й дерева: такого понавертали, що піщани аж жахалися… На післязавтрього загадали чоловікам теє дерево обтісувати. Забрали чоловіки сокири – пішли обтісувати…

Незабаром і вродились, як з землі виросли, великі Рублені палати, аж у дванадцять горниць, з погре- ' бами під низом, з бляшаною покрівлею. Дивувались, піщани, що така озія стоїть серед села, оторочилась,, їх низенькими хаточками. А палац справді виглядав удалеко краще, ніж піщанська невеличка церковця. Оже вони ще більше – не то здивувалися, не то перелякалися, як увечері бородатий прикажчик ходив від хати до хати – загадував, щоб на завтра жінки були той палац мазати.

– Ой, горенько! що ж то тепер буде?.,- питали крізь сльози чоловіків жінки.

– Не що… Треба йти, щоб не було, бува, того, Мотузці…- раяли чоловіки.

На завтра рано-рано, чуть зоря, жінки, заливаючись слізьми, прощалися з дітками, мов виходили у далеку дорогу,- перший раз потягли на панщину…

Швидко той палац й обмазали. А кацапи тим часом будували кухні, комори, сараї, стайню. Не тільки треба панам десь жита – треба десь челядь містити, провізію складати, коней ставити… Треба поспішати, щоб довгобородому Потаповичу превосходительна й спасибі сказала!

Та й ганявся ж Потапович за тим спасибі! Кидався сюди й туди, сам бігав за тим і за другим, скрізь устрявав, всюди вештався, придивлявся, над робітниками крячкою висів… Здається, піщани не дбали так за своїм добром, як ІІотапович за генеральським. Таке йому смачне те генеральське спасибі!!

Ще генеральша в дорозі, а вже Потапович цілі Піски зганяє: муштрує "хохліков", як треба "гаспажу" зустрічати.

Аж ось – і сама приїхала. Збіглись піщани – козаки й генералові – дивитись на неї, мов на яке диво. Кацапи порядкували. Козаків геть попрогонили. А генералових – чоловіків ви-строїли у одну лаву; жінок – у другу; парубків – у третю; дівчат – у четверту, а малих діток – у п'яту. Сивих дідів вислали назустріч з хлібом-сіллю… "Ось, мов, вельможна – усе твоє добро припадає…" Потапович так і вчив, щоб сказали… "припадає до твоїх превосходительних ніг!"

Вийшли діди сиві без шапок, з хлібом-сіллю". Так батько тамати стрічають молодих, як ті вертаються д церквил‹Генеральша за дорогу дуже втомилася,- сказала, що недужа, не прийняла ні хліба, ні солі… навіть не глянула на кумедію… Так і пішов заряд даром! Піщани тільки забачили свою "молоду" ззаду -• високу, суху, як в'ялу тараню,- коли вона вилазила 9 пишного ридвану та сунула у горниці, злягаючи на руки двох хороше зодягнених дівок…

Діти – два хлопчики: старшенькому літ, може, дванадцять, а меншому з десять,- повискакували за ма-'5Л тір'ю з ридвану та й побігли між народ. Не глянули вони на старих дідів, минули чоловіків, жінок, парубків… Панські оченята зразу забігали по цвітучому садочку різних квіток, що виглядали з-за чорнявих дівочих голів…

Оглядівши дівчат, перебігли вони до хлоп'ячої лави. Хлоп'ята стояли без шапок, з низенько постриженими головами, з невеличкими оселедцями. Паничі запитали, що то, полапали рученятами, поскубли злегенька. Нарізно од піщан, неподалеку, стояли кацапи – у червоних сорочках, у широких бородах – і сміялися з паничівської вигадки. $

– Вишь, Афоня,- на што зфти хохлики!.. Знатна, баря, дери!.. Ану, вот таво хахленка!

– Какова? – пита старшенький, поглядаючи то на хлоп'ят, то на кацапів.

– А вот таво – чумазаво!

Панич узяв за оселедчик чорноголового хлопця, що стояв скраю. Той, як яструб, вирвався.

– За що ти скубешся? Дивись – який!!

– Ты… ты…ты!..- заричали на його бородаті заступники, зціпивши кулаки й зуби.

Старенька, згорблена бабуся, пов'язана білою хусткою з наміткою, висунулась з-за других жінок. Бліда, як крейда, вона крізь сльози ледве промовила:

– За віщо ви, паниченьки, знущаєтесь з хлоп'ят!.. А грішка!

Паничі весело зареготались та й побігли у горниці.

Незабаром прийшов приказ розходитись: бариня з дороги спочивати хочуть! Лави перемішалися… Потягли піщани по домівках, носи повісивши, понесли неодрадні думки в похнюпленій голові, невеселе почування в серці…

Доброго, кажуть, дожидати треба, а лихе- само прийде. На другий же таки день прийшла загадка: зносити Омелькову й Стецькову хату, що прилягали городами до панського двору: нігде було саду заводити! Знесли хату Омелькову й Стецькову, насадили садок, ставок викопали і риби напустили. Трохи зго Дом – улиця узька. Треба розширити,- треба уріза ти людських городів! Урізали й городів,- розчистилі йе вулицю, а майдан… Уп'ять велено: позносити на-супроти палацу усі хатки, бо за тими кривобокими "атками немає ніякого виду з панських вікон! Позносили й супротивні хатки, насадили перед двором високих та тонких тополь…

Отак що день – усе новий та й новий приказ, нова та й нова вигадка! Щодня камінець ло камінчику вибивали з людської ролі. Кожен час вкорочувався уривок, на котрім були піщани прив'язані до генеральші,- поки не вкоротили так, що вже можна було безпечно за чуби брати…

Піщани довго не подавалися, а все-таки генеральської сили не подужали. Тоді вони кинулись до того, до чого кидається немічний. Вони налягли на ноги,- давай тікати! Зніметься оце чоловік, майне на вільні степи Катеринославські або Херсонські, або й на Дін, оселиться, де знає, а через рік жінку з дітками викраде – переведе туди. Багато тоді накивало п'ятами і одиноких і цілими сім'ями… Тоді й поговірку зложили: мандрівочка – наша тіточка!

Такі щоденні безперестанні мандри дуже ображали генеральшине серце. Вона усім й усюди жалілася на невдячність "хахлацкава мужичья", на його грубу, звірячу натуру. Де ж пак? Прокляті "хахли", гречкосії не хотіли пахати ланів милостивої, великородної панії Польської, по батюшці – Дирюгіної. У неї в Бородаєві усе народ "руський" – і той слухав, а ці "мазепи" – тікали!!!

Отже як не мандрували "мазепи", а все-таки більше сотні сімей зосталося на розвід панам Польським, на послугу їх примхам та вигадливим примусам. Генеральський приказ, з нагайкою в руках, зробив до ладу своє діло. Він розім'яв грубу звірячу натуру; оббілував її, як овечку; причесав, пригладив; натворив цілу ватагу двірні; а з завзятих степовиків понаробив покірних волів, котрі вздовж і впоперек переорювали тепер уже панське нив'я та засівали зерном – на прибуток панській кишені…

А й не трохи ж то треба, щоб її наповнити! Сімейка у генеральші,- аби господи! З нею приїхало два сини – опецькуваті, швидкі, як молочні телята. Через рік синів генеральша одвезла у науку, а з науки вернулась старша дочка.

– Гей! Кто там? – гукнула генеральша. У порога, як стовп, стояв лакей, у чорному сертуці, у манишці з брижами, при часах. $

– Позвать Потапича! – приказала глухим голосом, з протягом. Лакей вийшов. Незабаром Потапович увійшов.

– Слушай, Потапич! Вере Семеновне нужно горничную.

– Вестима, нужна,- прогув густим басом Потапович.

– Внбери красивую девушку…

– Как прикажете, ваше превосходитство!

– Маладую… лет адак – шестнадцати… Толька паскарее!

– Слушаю-с.

– Завтра, што ли…

– Слушаю-с.

– Ну, ступай!

Потапович вийшов.

А вранці-рано Кирило Очкур з жінкою, з малими дітками проводили до двору, як до гробу, старшу дочку Ганну – вродливу, хорошу дівчину.

На другий рік приїздить друга дочка, на третій – третя.

Хто ж буде вичісувати, заплітати їх довгі чорні коси? Хто стягатиме дівоцькі керсети? Хто буде вишивати спідниці, комірчики, рукавці?..

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: