Осівся Василь Семенович на батьківськім добрі. Перш усього звелів розпудити котяче царство. Годі йому розкошувати! Старих котів з кішками роздавали піщанам, мов гостинці од нового пана; а кошенятами, яких люди не брали, велено у ставку рибу погодувати. Сказано – зроблено… Потім того одпустили за двір Петра-лакея: паничеві буде одного Йвана. Дівчат Василь Семенович не розпускав чомусь. Нерідко було сам у дівочу зайде, жартує з дівчатками. Тим тільки, було, й душу одводить, що ходить з рушницею та коли там з дівчатами побалакає. Найбільше йому подобалась Уляна. Весела, співуча, вона не давала журитись молодому паничеві.
– Десь у тебе, Улінько, соловей у голосі гніздо звив! – хвалить Василь Семенович її голос.
– А може – синиця,- жартує Уляна.
– Ти сама – синиця! – одказує панич і злегенька здавить її за носа пальцями.
Уляна зардіється, як макова квітка.
Розкіш дівчатам за молодим паном. То було – страшно лишнього слова сказати, боялися лишній ступінь ступити од урочної роботи. А тепер – робота лежить, а дівчата своє справляють… Реготи, співи – аж будинок розлягається! Уляна всім верховодить. Паничеві за носа оддячила: стала його за носа водити. Що Уляна схоче – панич не встоїть!
Отак щось тяглося з півроку. Коли це одного вечора велить панич Іванові складати що нужніше в чемодани – завтра кудись далеко їхати.
Вранці-рано, чуть світова зоря займалася, піднялась у палаці біганина. То збирали в чемодани збіж- ' жя Василя Семеновича. Поки встало сонце, усе вже було ротове.
Прокинувся й Василь Семенович. Напився чаю, покликав до себе дівку Уляну; сказав їй, що, може, він більше не вернеться; обіщав за її щирі послуги ніколи не забути; дозволив їй покинути палац, жити, де сама знає; дав на нове хазяйство 50 карбованців грошей; подарував усе їй, яке мала, убрання; поцілував навіть на прощання у лоб, як цілують мертвого друга… та й був такий!
Вийшла Уляна од панича з червоними, заплаканими очима. Того ж самого дня забрала вона, які подарував панич, манатки; попрощалася з подругами, котрі її з плачем проводжали аж до її дядини, де вона й оселилася. Через місяць – гуляли весілля. Уляна йшла заміж за Петра Вареника – того самого колись лакея, що нашив їй нову шкуру. А через три місяці – послав бог Петрові сина Івана!
Поки все це діялось, Пісками правив Потапович. ТЦе ніколи піщани не зазнали такого лиха, як тоді, коли ними правила тілиста рука товстопузого Потаповича. Не одному вона виправила щелепи: не в одного вилущила зуби; не одній молодиці попідсинювала очі… Важкий був на руку Потапович та дужий!
Через рік вернувся Василь Семенович з молодою жінкою. Незабаром і брат його, Степан, приїхав – теж офіцер і теж з молодою жінкою. Взяли вони та й поділили між собою "піщанський ключ". Одному – по тей бік Чортополоху, другому – по той бік. Вовча Долина, Байраки, Побиванка – досталися меншому, а Піски, Гайдамаківка та Красногорський хутір – старшому. Піщанам спершу начебто й поводи попустили. Пан навіть на новім хазяйстві подарував на сім'ю по дню поля. Зате трохи згодом прикрутив їх так, що ніколи було й того поля пахати.
Потапович став уже невгодний. Він викупився на волю і завів над Ромоданом трахтир. А молода бариня, замість старого, виписала з свого села нового прикажчика – Карпа-Дровиченка.$
Карпо-свій чоловік;' "вГ піщани ще й досі не мо-икуть без прокльонів згадати Карпа.
– Уже Потапович був!-кажуть піщани! -зуби тобі повибиває, очі попідсинює, щелепи зверне… а все-таки великої шкоди не зробить! А цей – іржа, а не чоловік! Уже як у кого встряне, як уїсться: то- і чить-точить, поки-таки наскрізь не проточить!
Так його піщани й прозвали Іржею. І справді – Ір- яка наточив і собі не трохи, і панові… Він підбив Василя Семеновича на шостий день і поле назад одібрав. – Розпились… зовсім розледачіли! З панщини все-" таки не піде в шинок…
Піщани справді розпились, розледачіли. Забули навіть в мандри бігати. Як було хто втече, то це таке диво – на півроку розмови! Неволя, як той чад, задурманила людям голови. Уже вони й не сумували -" наче так тому й треба! Стали тільки по шинках киснути… Коли не на панщині, то в корчмі. Іржа не одного вже купав і в березині від запою… не помагав!
Зубожіло село… Обшарпане, обтіпане… Тільки козачі хатки й біліють. Стали прокидатись де-где й зло-'л' діячки – новина в Пісках! Перше колись ніколи ні в кого й двері не запиралися, а тепер – і на засові І страшно. Доставалося іноді й панським коморам…
Бачить Василь Семенович, що в Пісках непереливки,- ще коли-небудь вберуться прокляті п'янюги та й з душею не випустять,- та сказав будувати новий палац на Красногорськім хуторі та й перебрався туди жити. Стали тоді величати хутір – Красногоркою.
Хто з гетьманців не знає Красногорки?! Хто не знав "Мекки", куди збиралось з цілого повіту панство, як на Магометову могилу бусурмани з цілого світу?.. Не в одному Гетьманському знають "Мекку", знають її й поза Гетьманським… Та як же її не знати, коли там живе такий чоловік, як Василь Семенович – голова в роді панів Польських?!
А рід же то розкоренився – великий та дужий! На новім хазяйстві у Василя Семеновича сімейка, як кукіль, покотилася. Щороку та й дитинка. Шкода тільки – всього один одним синок за десять років, а то все дочки – аж шість дочок.
Та вже ж і синок у Василя Семеновича,-" сказано" '", якби такий розум-батько, як дві каплі води. Такий,' з лиця, такий з стану, така врода, така й натура.›, ' Батько, як був ще хлопцем, любив лапати за оселед- і чик чумазого. Синок, як зіп'явся на ноги, любив і і собі лапати… А так як піщани уже оселедців не носили, то й за м'яке тіло можна полапати.
Василь Семенович – чоловік твердий на слово. Сказав Уляні: не забуду – і не забув! Як підріс її Івась, Василь Семенович звелів узяти його до панича в горниці. Так же й ледащо Уляни син, а Чіпчин батько… Ні роботи з його, ні послуги ніякої – одна шкода!
Натерпівся від його синок Василя Семеновича… поки запекла душа не потягла в мандри… Так молоденький панич і не долапався: чи тверде, чи м'яке в нього тіло. Правда, незабаром кудись й самого панича одправили учитись.
Не такі дочки у Василя Семеновича: якісь циганки повдавалися! З чорними очима, з довгими, як кендюхи, носами, з циганським кучерявим волоссям, а чорні ж то, чорні, як у сажу вимазані! Нестеменне – плащуваті циганки… Зате у Степана Семеновича дочки – кожну хоч у рямця вправ! А проте і плащува-тим, і в рямцях треба женихів… аж цілий десяток женихів!
Бажали б пани Польські повидавати своїх дочок за багатирів і з роду значного… Та де ж ти набереш стільки багатих та знатних женихів? А в Гетьманському – як на те усього тільки три значних роди на цілий повіт. Один рід – Гетьманський, ніколи не жив у себе дома: у столиці родився, хрестився, виріс, там і жив. Другий рід – багатий рід козачки Шведихи – Шведових баби, що зуміла провести онуків з простого козачого роду села Свинок аж у самий дворець. А третій рід – Польських.
Два коти у однім мішку не помиряться. Не помирилися й Шведови з Польськими. Василь Семенович хвастає було, що його батько у дворі був, як свій чоловік; а Петро Степанович Шведов сам камергер, сам покуштував того дива; то, бувало, хоч нічого й не скаже на ті хвастощі,- так же гляне скоса так, мов скаже: "А ти що, голубчику?!" Василь Семенович потупить тільки очі… Отак ні за що, з-за панської пихи, й ворогувати стали. А воно б і гаразд: у Петра Степановича – сини, у Василя Семеновича – дочки… Та ба! Така ворожнеча піднялася… крий господи!
Літа йдуть… Дочки ростуть… хоч на базар виводь! Хоч би тобі хто на сміх здумав у себе в хаті завести плащувату циганку! А то ж – нікогісінько! Степана Семеновича дочки – дарма, що молодші – уже й саму й онуків подарували, а циганки – сидять у батька, як під шатром…
Нічого робити: давай Василь Семенович закликаї до себе не багатих й не великородних паничів, а тільки з дворянського кодла; давай на них накидаї своїх плащуватих… Поробилися зятями Совинські, Кривинські, Борецькі, Митілі… Скрізь, поі-цлому повіту, позаводились хутори плащуватих циган. Дійшло до того, що у Гетьманському і кругом Гетьманського пани – родичі та й родичі. Розкоренився й рід Саєнків – жіноче коліно панів Польських,- усе-таки своя кров.