Усе то були животи, котрі притьмом бажали їсти й пити, аж роти пороззявляли. То була здавна, ще за гетьманщини, голодна, ненажерлива сарана, котра налетіла з Польщі на вільні степи розкішної України… Жерти, трощити – одна в неї здавна думка… Звикши підбирати крихти з панського столу, вилизувати тарілки після смачних панських страв, вона передала й потемкам нахлібницькі звичаї й страшенну жагу до всього смачного, солодкого. Своїми руками вона нічого не заробляла, бо шляхетські руки здались на що інше – до гострої шаблі, до легкої послуги чи королю, чи магнату… Потомки "голопузих" усмоктали з материним молоком про це думку… Було їх у війську сила,- найбільше там вони й починали свою службу. А вертаючись додому,- бо військова служба раз – нелегка, а вдруге – й небезпечна,- осідались на батьківських грунтах – і роззявляли роти… Хотілося їсти й пити, і хороше походити… З чого ж його? Де його взяти, щоб своїх панських ручок не покаляти?
От вони й поробились зятями заможних панів. Прямо сказати: попродались, сподіваючись за те нагороди.
Пани Польські не випускали своїх дочок з дому голих і босих. Та й тільки ж то, що манатки давали Та по півсотні душ на завід. Що ти з такою жменькою людей зробиш? Не прийматися ж справді зятям панів Польських самим за плуга: дворянинові соромно було свої руки коло землі трудити; не копатися ж У грядках і дочкам великих панів, котрі замолоду їх кохали у багатстві, у розкошах… Що ж його ка-аати?
З половини двадцятих по шестидесяті роки був у нас золотий вік панського панування. Пани не тільки панували над хуторами та селами, над родовими й ' неродовими маєтностями; не тільки переорювали широкі й довгі лани селянами та хуторянами, іноді їх міняючи на довгоногих хортів,- панський дух витав скрізь і всюди: і в городі, і в повіті, і в губернії.
– Усім й усюди заправляли пани. З панів вибирали комісарів; потім того з них перероблювали капітан-справників, а далі – просто справників; панський виборний був суддя й підсудки… А головою цілого поч віту бував теж-таки виборний дворянами маршал, пізніше-предводитель дворянства… Сказано: як є, цілий повітовий уряд, окрім казначея (скарбника), окружного, поштмейстра, стряпчого ("царевого ока" та станових,- був панський виборний… Лахва була!!
Тоді саме настало царювання й панів Польських у Гетьманському. Худоба розтеклась на всі боки, по всьому повіту. Дочки не принесуть, а й що е, то рознесуть. Увірвали вони трохи добра і в Василя Семеновича, та ні самі не забагатіли – тільки його зубожили. Що ж його вбогим робити? Треба на щось жити… Треба роздобувати й добра на поживу, й честі – для піддержки славного роду… Нігде дітись: треба у службу йти… Треба – то й треба… І пішли!
Заверховодили пани Польські у Гетьманському, як у себе на царстві. Василь Семенович – царьок; його родичі – царські слуги; а цілий повіт з панами й мужиками – піддані. Василь Семенович у себе й при-' йоми царські уставив. Хто б з панів не приїхав в повіт, кого б з чиновників не прислано,- не їдь на своє добро, не приймайся за своє діло, не поклонившись Красногорському владиці…
І всяк їздив, кланявся… А що вже й казати – в установлені дні… їздили на різдво, їздили поздоровляти "з новим роком, з новим щастям, і з Василлям", у четвер на масниці там оладки їли, на другий день великодня – паску… Кожен знав, що у ці дні нігде більше не можна бути, як у Красногорці. Що б там не було, а бути треба! Жінка у постіль злягла, дитинка ледве дише,- не можна: треба їхати! На різдво іноді таке мете, що й світа божого не видно, на масниці або на великодних святках така калюка, що ні пройти, ні проїхати, іноді дощ, як з відра ллє… У Василя Семеновича день – треба бути.
Цілий повітовий уряд плівся у Мекку. Кожен підслужувався, піддобрювався, запобігав ласки, доброго слова, хоч погляду привітного… Кого було Василь Семенович "подарує" ласкою – той немов виросте… Другі дивляться, завидують; виріс чоловік од одного слова! А на кого Василь Семенович гнів положить – прямо хоч в ополонку… І ті, що були приятелями, одвертаються…
Зате ж і равив панюга Гетьманським як своєю батьківщин6ю.~Цоул'о'скаже-~так.'Згому й бути. Як загадає – так і станеться. Йому тільки одному годили й служили,- та ще хіба орендарю його, Лей-бі Оврамовичу – зятеві старого Лейби, генеральського прикажчика.
Та як же його й не служити? Свої слуги, свої й прислужники! Нехай би хто сказав слово насторч – тільки б і місце бачив! Пішло у Гетьманському так, що ніхто місця не знаходив в уряді без волі Василя Семеновича.
Сам – предводитель; родичі •- урядники} справник, суддя, підсудки – все то зяті, родичі зятів, племінники… Як квочка курчат збирає під крила, так Василь Семенович прибрав до своїх лап цілий повіт…
І все кругом мовчало, терпіло, слухало й робило на коренастий рід панів Польських та все нижче, нижче нагинало голову перед його владикою.,…
XI
Махамед
Після смерті Мирона й Марини лиха доля, зачепивши крайком слізьми змоченого крила життя Іванове та Мотрине, майнула на інші хати з більшими недостачами, злиднями – на кріпацькі хати порізнених людей… Козачі кубла обгорнуло тихе хліборобське щастя. Настали роки кохання в полі та в худобі, складання всякого прибутку, тяжкої господарської праці дома й на полі, та втіха дітками, кого благословив господь…
Іван, ще дитиною напрямований по хліборобській] л Дорозі, так її й держався. Орав поле, сіяв, косив, жав, молотив, складав зерно – те на посів, те на поживу, те на продаж, або в горлаті ями – на голодні годи. Мотря, жінка хорошого господарського роду, теж допомагала Іванові у його праці.
З весни Іван щодня у полі – то оре, то засіває яриною. Зранку поїде, пізно ввечері вертається. Так до самої паски. Одсвяткують Великдень – косовиця. Тут уже й Мотрі робота – громадіння. Далі настають жнива. Ціле літо, як муха в окропі, викрутяться обоє, рано встаючи, пізно лягаючи. Після жнив Іванові – возовиця; далі – оранка на зимину; ще далі – сійба; а там уже в осінь – молотіння заробленого хліба. Метрі на осінь ніби легшає трохи: хатня робота – спочивок, а надворі – прихватком, тіпає плоскінь або матірку; скрипить терлиця під повіткою… А там уже й зима – замети навертає… Приходить вона в село страшною хуртовиною, приводить за собою своїх діток – хизи й охизи та тріскучі морози… Люди аж перелякалися. Давай матки нлести; ну запинати вікна й двері, щоб не перся мороз у хату… Одначе й зимою – не сидня, згорнувши руки. Жінкам – своє діло, чоловікам – теж своє. У хаті – Мотря обід або вечерю варить, дітей пантрує й годує; а ввечері, при каганці, пряде кужіль або що голкою шиє; надворі – ходить коло корови: напуває її ситним пійлом з висівками або м'якиною, рано й вечір – доїть. Іван коло худоби порається: скотові й вівцям підкладає в ясла просяної або гречаної соломи, двічі на день до водопою гонить, сам вичищає двічі на тиждень загороду… Нема роботи біля товару – лаштує під повіткою що потрібніше до весняної справи. А ввечері плете рукавиці, бавиться з дітками – шуткує, вчить молитись, спати їх ложить або сам лежить на печі униз черевом – париться.
А в неділю або в свято Іван з Мотрею підуть до церкви; іноді, як не дуже холодно, позабирають і хлопців з собою. Прийшовши з церкви, обідають ласіше, ніж у будень; після обіду – ськає Мотря Іванові. Спочивши трохи, коли годинка, підуть вони куди-небудь до сусід у гостину або ж у себе гостей приймають. А ввечері – треба Іванові коло худібки поратись, треба її напувати, на ніч паші підкладати;
Мотрі – вечерю варити, діток спати ложити…
Так і зима мине; на весну красне сонце заграє… І знову в поле та в поле… знову торішня робота… знову торішні клопоти… Та так не один, не два роки: так ціле життя, цілий вік… Робиш, щоб було що їсти; І їси, щоб здужав робити. Отака-то весела хліборобська доля!