Оже, хто до неї призвичаївся, тому вона здається веселою й красною… Наші хутори, села, а часом і повітові городи, обложившись родючими полями та ланами, другої долі не знають… А проте – живуть цілі довгі-предовгі віки, копаються в ситній землі, мов поприростали до неї… Яка земля, такі й люди. Вона сита – й вони ситі; вона голодна – й вони роти пороззявляли… Селянин без поля – старець без рук і без ніг. Поле його годує, поле його втішає, на полі він виростає, на полі часом і вмирає… Поле – що воздух: нічим би дихати, якби зостався без його!
Важка хліборобська праця, а ще важче тому, хто її на силі не~знає, або не вподобає. $ -Тим-т-до неї ще змгмтйтд7__ггринчятптт. ррлятти дітей. щоІойОна здава" лась нГ нудною, ні тяжкою. Діти на селі -' іюміч'г Аби зіп'ялись на ноги,-зараз у поле:хай змалку привикає до свого побиту!
У такому побуті бажали Іван з Мотрею своїх діток зростити-вигодувати. Піднялись-трихи-хлопці,- треба їх до діла призвичаїти. От і почалось завжденне, на перший раз для дітвори любе, призвичаювання. Перше-наперше – скотинку пасти, товару доглядати… Тут не треба ні сили, ні вмілості: дивись тільки за худобою, пильнуй свого легкого діла! Далі – поганяти… Гей та цоб, та цабе! – от і вся невеличка наука погонича…
Хлопці до всього того кидались з гарячим запалом, а найщиріше брався Максим. Він цілу ніч не буде спати, аби йому найраніш устати, братів побудити у поле. Зате ж йому найскоріше й надолужало. Двічі, тричі зробив що – уже йому й не хочеться, уже йому новинку подавай. Та ні заставити, ні застрахати! Таку невпокійну натуру викохав старий дід, на лихо Іванові, і загартував її своїми страшними переказами про невмируще завзяття та своїми сердитими закидами про те, як тепер на світі сталося… Січові оповістки про запорозьку вдачу, про запорозьку волю западали у гаряче серце онукове.. Як у гніздечку, так у Максимовім сердечку виплодилась воля, про яку дід переказував; поривала хлопця до сваволі) до невпркою,- кидала од одного до другого, пекла ненавистю до всього, що гнітило або перечило, не давало робити, як нам хочеться, як нам здумається… Живі картини з позадавнього-давна виступали в хлоп'ячій голові: Максимові хотілось самому битись, рубатись, розгардіяшити… З ким же його?.. де його?! Пішла ходором думка за думкою…
Ось з-за села піднялася страшенна кушпела. Вихор підхопив її високо-високо і мчав прямо на село. Максим побачив – і згадав дідову оповістку про боїще з татарвою… То не кушпела кушпетить, то татарва мчиться на наших!.. Крик, зик, галас несеться разом з кушпелою… "Стійте, братця! – кричить отаман на наших.- Ви, середні, ні з місця, а ви, бокові,- у об'їзд на Сокільні Байраки!.. Заляжте там, мов неживі, анічичирк! – аж поки голосна гаківниця не промовить: пора!.." Хлопці помчались, тільки хвостами коні машуть… А крик та галас все ближча та ближча. Ось уже і татарський баша насамперед їде, з голою шаблею наближається… Наші схибнулись,- далі… татарюги навздогін. Крик, галас, шарпанина… Ось блиснула блискавиця, гуконула гаківниця,- полетів татарський баша з коня сторчака бритою мако-тирею… "Вийте!.. рубайте!.." – іде лемент з краю до краю. Аж ось і збоку курява, мов чорна хмара, піднялася: то наші з-під Байраків поспішають на виручку… Летять – аж земля стогне. У Максима аж дух захопило: заграла гаряча кров, розбуджена такими думками,- Максим помчався і собі за лавою славних лицарів… Аж кура встає шляхом, аж ідуть виляски од бою босих ніг по твердій землі… От і майдан. Максим, як кінь, басує: то, мов схарапудившись, убік шарахне; то, як молоде теля, піде скоком та вибриком… Ляскає батогом, свистить, гукає… Молодий крик розлягається навкруги -і деренчить по вікнах генеральського будинку…
Бачить Максим – у воротях заманячила страшенна постать заводського бугая. Немов яке страховище, з зложеною у зморшки шиєю, уставленою в землю головою з рогами, з налитими кров'ю очима, висунуло воно з генеральського двору і пішло повагом, хижо ревучи та завиваючи. Під ногами страховища двигтіла земля, дикі заводи реву розлягались по околиці… Максимів голос здавався цвіріньканням горобчика проти страшного бугаевого реву… Оже Максим не злякався. Забув і про боїще з татарвою, кинувся на незбиту дорогу, набрав груддя повну пазуху – і помчався насупроти бугая, ревучи і передражнюючи страшну звірину… Бугай став, підняв голову, ніби думав розглядіти, що воно, та знову круто повернув шию і нагнув голову до самої землі,-• хотів копирснути рогом, щоб страху завдати,- та від жиру не нагнувся, Тільки зозла гребонув страшенно ногою – і геть далеко відкинув землю від себе. Максим пошпурив грудку. Метка рука якраз піймала серед крутого лоба; грудка розбилась – і пил засипав бугаєві очі. Знічев'я страховище жахнулося… Залупало червоними очима… підвело голову, глянуло на свого ворога – та аж потемніло… Круто схиливши униз голову, воно пішло насупроти Максима. Максим не злякався і тут: груддя залітало, як ті кулі-одно поперед другим… Воно несло бугаєві гостинці то в лоб, то в ніс, то в боки… Страховище нічого того не чуло: воно навіть не чуло землі під собою. Завиваючи, вонсг йшло прямо на Максима – дедалі скоріше та скоріше…
– Ей, ей! – желіпнуло щось з генеральського двору: – тікай, хлопче, біда буде!
Як опечений, крутнувся Максим – і вітром помчав" ся вподовж майдану. Бугай – за ним. Страшно бул дивитися, як таке страховище, наставивши роги, не* слося з усього свого страшного прожогу за невелич" ким хлопчиком, що, як горошинка, котився поперед його… От-от бугай настигне; от-от простромить рогом наскрізь Максимову спину… Аж ось і тин від генеральського двору… нікуди бігти… пропав Максим!., Ш, не пропав! Він, як собака, плигнув на тин, а з ти" ну-в бур'яни… Скочив і бугай на тин,- та на кілку й застряв. Линула кров з пробитого боку… Стра" ховище заколихалось, ревнуло не своїм голосом, рво* нулось з усієї мочі… Тин упав,- упав разом з тино і бугай додолу – і так болізно заревів, що аж слу‹хати страшно… Кілок пройшов подовж усього жи вота, вимотавши геть кишки зсередини… Піднявся крик людський, збіглася двірня… Шатанина-мотанина!
– Що ж оце ти наробив?! – питав Максима один з двораків, показуючи на бугая, що ледве-ледве дихав – сап Максим сміявся.
– Чого ти, сучий сину, зуби скалиш?.. Ходім, я тебе до панів поведу.
Як з цепу зірвався Максим – так помчався додому. Досталося б Іванові од генеральші за того бугая, якби були кріпаки не покрили Максима. А то сказали, що бугай погнався за собакою та й пробивсь. Правда, не погладили за те по голівці скотинщика, а вліпили, скільки здужали,- та Іван напоїв його за те добре. Так і пропав бугай. Тільки всього – Максима вибив батько. Та що та бійка? Переплакав Максим – та й знову за своє…
Душа його прохала волі; молоді сили – простору. Сумно було Максимові серед широкого, пустого степу, серед поораної ріллі; тісно у тихій батьківській; хаті; тяжко між мовчазною скотиною, котру йому,-як старшому, першому довелось пасти… І хлопець видумував шкодливі ігри: то на баранах їздив, то телят лякав, то прив'язував їм до хвоста дрючки й заливався заливним реготом, як телята дрочилися. Часто й густо батько його маніжив за.це; оже нічим не зміг переломити шкодливого, веселого норову Мак-симового. Оце, було, виб'є його батько, а через годину уже Максим на улиці з хлопцями навкулачки б'ється або братів за чуби таскає, або запряже їх у ґринджолята, як зимою, сяде сам за пана й батогом поганяє… поки не вшкварне так, що реви на усю улицю.
Палкий, як порох, сміливий, як голодний вовк, і він усіх побивав, над усім верховодив… А насміятися над ким, украсти, одняти що – йому дай! Генеральша ніколи не їла овощей з свого молодого садка: він усе пообносить, усе викраде, не дивлячись ні на собак, ні на сторожів. Раз його застукали на яблуні. Що ж – він злякався? Сторожі до його, а він як почав на них шпурляти яблуками,- так ті назад… Тоді він скочив на землю; як вітер, помчався садком; як собака, перескакував через тини – і скрився у чисте поле. Як же дійшов до літ та убрався у силу,- біда з ним, та й годі! Високого зросту, станкий, бравий, широкоплечий, як з заліза збитий, а до того ще меткий, як заєць, співун-реготун… Хороший з лиця-повновидий, рум'янець на всю щоку, з чорними, веселими очима, з чорним лискучим усом,- він був перший красень на селі… Вся молодіж любила Максима за його вдачу, за веселий, безбоязний норов,- усі йому корилися… Хто напереді ставник несе, як ідуть весною святити парубоцьку криницю? Максим несе. Хто на Гудзевій улиці отаманує, улицю водить? Не кому, як не Максимові… Кому насміятись над ким? У Максима язик, як гостра бритва… Хто заніс Лу- ценкові ворота й почепив на самім версі столітнього дуба? Хто у Тхорихи-вдови вимазав дьогтем ворота?, Не хто, як не Максим… Чиїх рук не втекла Хоменкова дочка Хвеська?.. Не втекла Максимових рук! Хто пустив погану славу на багатирку Шрамченко-ву дочку? У кого ж язик довший, як не в Максима! Сам устряне, зведе дівчину,- сам потім перший і насміхається… Не одна їх і не дві наробило стида-сорому батькові й матері; не одну матір, не одного батька на донинім весіллі у хомутах через село водили… Не одна й не дві матірки плакало на Маха-меда, як його прозвали старі баби. Не один парубок] або й чоловік, покуштувавши на кулачках Махаме-дового "безміна", похиріє-похиріе та через півроку і на той світ переступить… А горілку пити, гуляти – Махамед усім п'янюгам привід дає! Позаливають очі та шкоду, капості людям роблять-Стали люди жалітися батькові, що Махамед синів їх розпоює, стали радити, щоб здержував сина. Та що батько вдіє з таким велетнем? Ні батькова грізьба, ні материна умова – нічого не подіють з таким гульвісою, шибеником – Дай одружу! – дума Іван і радиться з Мот-рею. Знайшли й молоду; умовили якось Максима, пішов з старостами. Так що ж? На заручинах Максим так нализався, що трохи-трохи не побив свого нареченого тестя.