Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

Довелося генеральші на старості літ самотою світом нудити. А й старість же її уподобала! То була суха, а то ще дужче висохла; аж згорбилась, аж мов понижчала; голова-сивим сріблом блищала…

Будинок великий – а нікого нема! Йдеш на однім кінці – на другім ступні одгукуються… Аж сум береї Обняв сум та нудьга й генеральшину голову. Від суму й генеральські голови не заховаються. Сама не знав вельможна – що робити. Хоч би чим трохи одвести свою самотню душу, погріти одиноке серце. Старе серце завжди шукає, де б його погрітися, кому б його посвітити на прощання своїм погаслим світом… Генеральша до людей давно охолола. Люди самі шукають тепла та світу. Де світ, там і тепло. А тепла в старім серці на макове зерно… Кому ж його оддати?

Генеральша недовго задумувалась: взяла та й оддала його котам. Лакеї й горничні скрізь ходили по селу та зносили у горниці хвостатих мишодавів. Генеральша вибрала, яких сама знала. Завелось у палаці ціле кошаче царство: коти, й кішки, і котенята. Для послуги царству генеральша нарошне взяла у двір бездітну вдову Мокрину.

Мокрина за ними дивиться: Мокрина їх завжди годує, вичісує, стеле їм постіль… То вони за Мокриною слідом. Іде якось раз Мокрина, а за нею котятко. Вона й не догляділа, придавила якось дверима. Котятко запищало. Генеральша, як почула – наче їй пальця одрубали! На другий день котятко здохло. Що ж, так те Мокрині й минулося? Так їй те й подарувати?.. Генеральша була не з тих, що посердяться та й забудуть. Не подарувала вона й Мокрині котячої смерті. На другий день Мокрина серед села, прилюдно, цілий день мазала панські кухні зокола, а на шиї в Мокри-ни – за її щирі послуги – на червоній стьожечці теліпалося здохле котятко!!

Та доставалось тоді не одній Мокрині й не за одні котятка. Було всім добре! Дочку, кажуть, дай, та й за дочкою оддай. Повидавала генеральша дочок: за старшою далекий Бородаїв 'ддала – нікому "оброків" тепер платити; за середньою-уплили ті "оброки", що наскладала давніше; тільки одна "мазепиха" не поживилася… А все ж таки, що генеральша придбала, те й уплило за дочками. Треба, значить, знову складати, своє убожество полатати. Піщани роблять тільки чотири дні на тиждень. Щоб уже їм і п'ятий робити?! загадали п'ятий. Піщани послухали: пішли на панщину й на п'ятий день… сподівалися незабаром ще й шостого… Шостий загаявся. Шостого генеральша не вспіла накинути.

– Через цю Ульку життя мені нема! Що не зробить – все не по-людській; що не скаже – то збреше! Так не вряди-годи жалілася генеральша своїм сусі-ідам на горничну Уляну, що з малої дівчинки на панськім хлібі викохалась у справжню дівку – білолицю, орняву, з повними веселими очима, співуху невсипущу.

Подруги в Уляні душі не чули. Любили Уляну в дворі й за двором, старе й мале. Любили в Уляні щиру душу, добре серце, й найбільше – веселу натуру. Хто кого покохає – Уляна перша знає; зажурився хто – Уляна розважить. Уляна не знає горя! Вона справді ніколи не журилася; а може й журилася, та ніхто того не знав, не бачив. Бачили Уляну – весела; чули Уляну – співає; слухали – які Уляна вигадки вигадує, квітки пришиває… Сказано: не жур – дівка!

Одно тільки лишенько: немає генеральші життя через дівку Уляну! Не доспала превосходительна: "чи то можна заснути за тією зіпакою?" А Уляни цілий ранок і в горницях не було: в кухні людей смішила поки генеральша спить. Не дошила Стеха урочної роботи-рукавчиків,-Уляна винна: вона своїми рего-тами та теревенями не дає дівчатам діла робити! Не швидко прибіг лакей на генеральшин клик. Не де ж він був – як не лупив зуби з Уляною! Сказано: нема життя генеральші через ту Уляну!!

Одного дня – чує генеральша – у Дівочій тихо. "Мабуть, уже кудись майнула, побігайка!" – подумала генеральша та й вийшла довідатись. Уляни в дівочій не було.

– Де Улька? – питає дівчат.

– Пішла, кажуть, у кухню води напитись.

– Позвать! Приходить Уляна.

– Де ти була?..- заглядаючи в вічі, питає генеральша і на кожному слові придавлює. "Поганий знак!" – подумали дівчата.

– В кухню ходила… води пити…- одказує Уляна.

– Хіба тут тобі води немає? – показує на графин з водою…

– Це вже давня… Я ходила свіжої напитись,- каже Уляна.

– Свіжої?.. Брешеш!.. Ти з бахурами знюхалась…

Ти з Стьопкою… Стьопка! Стьопка! – гукнула генеральша.

Через увесь будинок, мов несамовитий, летів камердинер Стьопка. Генеральша Стьопку вподобала за те, що він моторний і красивий з себе. На Великдень одного Стьопку підпускала до руки похристосатись… Гапка-ткаля слебезувала в кухні, що очевидячки бачила, як генеральша гладила Стьопку по підборіддю своєю сухою, кістлявою рукою… Чи правду Гапка казала, чи видумувала,- ніхто не скаясе. Людям, а надто горничним, ротів не позав'язуєш!

– Ти де був? – стріла Стьопку генеральша і прямо глянула йому в вічі.

– У лакейській.

– Брешеш! Ти був у кухні… Признавайся: був у кухні?

– Був,- каже Стьопка.

– Бач, ш…! бач!.. Не я ж казала… Аж так і є!! Так ти задумала бариню обдурювати? Так ти злигалась з лакеями?.. з Стьопкою?? Так ти у моїм генеральськім домі осмілилась бахурів позаводити??! Постой же!

– Петре! Йване!

Лакеї, як опечені, один одного штовхаючи, кинулись на генеральшин крик, – Принесіть берьозки! – сказала генеральша поважно, тихо, мов звеліла хустку або води подати,- тільки очима засвітила хижо.

Лакеї побігли назад. Дівчата нижче попригинались до п'ялиць. У тій тихій говірці їм почулася грізна буря. Усе притихло, притаїлося… Так затихає чорна хмара перед тим, як має грім загуркати. У хаті зробилося душно, важко, мов стеля вниз опустилася і нагнічувала дівчатам голови. Ні одна з них не ворушилася-їм страшно було подумати: що, не дай боже, як стрінуться їхні мутні від страху та жалю очі з її очима?! Вони боялися глянути й на Уляну… щоб не скрикнутиі

А Уляна стояла по один бік хати, коло одних дверей… Лиця на ній не знать! По другий бік хати, коло других дверей – Стьопка… Він якось смутно дивився униз, на поміст, мов забув: де він, що він,- забув і про генеральшу, і про Уляну, думав щось друге… своє… А посеред хати, між двома винуватими, стояла генеральша. Випрямилась – висока, суха, мура, аж велена; а очі – як у її любимчиків – жовті-жовті. Вона ними грізно поводила то на Стьопку, то на Уляну.

Вернулися лакеї з пучками у руках.

– А нуте, провчіть її… щоб знала, як бариню обдурю…

– Панійко! голубонько!!-не дала договорити Уляна – і кинулась в ноги.

– Прочь!

– Не буду!.. Я не бачилася з Стьопкою… Ой, не буду!.. Я не була в кухні… Ря-ту-уй-те!.. Я бігала до дядини… Ой, ря-ту-у-уйте!.. Ря… ТУ…У…У…Й… хто в бога вірує!!!

Дівчата ще нижче, до самого шитва, понагинали голови. На п'яльці закапали сльози…

Стьопка – за двері.

Насилу підвели Уляну…

До Стьопки – як його лизь злизав. Що вже було Петрові та Йванові, що випустили Стьопку! Пропав Стьопка, як у воду впав… Нема та й нема, та й по сей день нема!

Перетривожилась генеральша. Де Стьопка? Де він дівся?.. Чого він утік? Чому він, дурний, не схотів обновити старої на нову шкуру?! А все не через кого, як через неї… через ту дівку Уляну! Сказано: не дасть Уляна генеральші віку дожити!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: