– Господь з вами, з вашим молодим таким!-каже тоді батько старостам.- Хоч би мені прийшлося голодною смертю помирати та сказано: як віддаси Мелашку за Максима, то живий не будеш,- то й тоді б не згодився!
Вернулися люди з гарбузом; розказали батькові-матері.
– Побила мене лиха година та нещасливая такою дитиною! – кричить батько.
– Ти нас, сину, на старість у славу ввів… нашого недовгого віку не жалуєш,- плаче мати.
А Максим – як ногу вломив: з хати та на улицю, а там-у шинок до жида. Так розледачів, розібрався, розпився, що сказано: ні до чого! Знай у шинку кисне… Аж запух, як той бугай, щодня очі заливаючи… Зовсім пустився берега: що дома не зарве,-зараз у шинок! П'є, гуляє, з жида насміхається, з кріпаками панібратаеться, жалкими докорами їх коле, що роблять на панів, навчає не слухатись їх прика-зів – мандрувати. На капості чоловік здався та й годі!
Сама генеральша знала Махамеда. І так його зненавиділа, що як приходилось проїздити або проходити повз його, то вона завжди одверталася й спльовувала. Як же почула, що він кріпаків бунтує, то жалілася комісарові. Коли був Максим на той час "не постерігся-не змандрував кудись з Пісок, щось на тиждень чи' йбільше – то, мабуть би, не минути йому й ттпртіШ) п мгт*г-іт-мттіідТтт'~]ттг›тіТу иір?
Нічого! $
Мучився отак з ним батько, мучився, та, заплакавши, й каже Мотрі: "Ні, вже нічого з харцизою не вдію! Ні тихе слово," ні просьба, ні лайка,-ніщо не помагає… Немає сили мені з ним битись… Хай же йде у москалі! Нехай його у службі попомуштрують,- може, витруть ту юшку, що набрався дома!.. Хай його другі вчать: я з ним нічого не враю!.."
Мотря у сльози. Жалко матері своєї дитини. Уже який там він не лихий, який не недобрий, а все ж таки своя кров… Мотря плакала гіркими, а прохати Івана не посміла; вона догадалася, що то останнє слово батькового горя. Тут уже ніяке прохання не поможе!
А Максим як почув, то ні скривився, ні поморщився. Так-таки зразу згодився та й пішов до прийому, виспівуючи та вигукуючи.
Тоді саме у столиці велике діло скоїлось. Старий цар умер, а зосталося два брати. Старшому ж не можна чомусь було царством правити,- осівся на предківськім столі менший. Оже це не обійшлося мирно. Тоді саме царська гвардія з масонами забунтувала… Багато тоді лягло правих і винуватих, поки той бунт замирили… Як затихло, то новий цар, роз-пудивши стару гвардію, звелів нову набирати. Та щоб був один у один: високий, станкий, показний… Максим якраз підійшов під міру. Як випускали його з прийому, то не кричали й "лоб!" А якийсь усатий офіцер закричав: "У гвардію його! у гвардію!" Максим, як почув, аж засміявся… та прожогом у двері. Тут він трохи не вдарився лобом об якогось бідолашного некрутика. Недовго думавши, він його стусонув коліном під бік, закричав: "Сторонись, крупа! гвар-дієнець йдьоть!.." Той поточився, трохи не впав…
Не вспів Максим одягтись, як його погнало три якихсь москалі у некрутську схованку й заперли на замок. Хатка невеличка, вікна з залізними штабами, як у тюрмі, а людей – повно. Той сидить – плаче; той хоч не плаче – журиться; там купка регочеться з якоїсь вигадки…
– Прийміть, братця, й мене! – каже Максим до тих, що регочуть.
– Іди… додаси й свого слова.
– За що це нас, братця, позапирали у що тісну хурдигу? – питає Максим, оглядаючи чорні, як сажа, стіни некрутської.
– А щоб не втік! – одказав хтось.
– Та кий його біс думав тікати… І довго вони так держатимуть?
– Та хто його зна… Кажуть би то, що три дні..,
– Погано! хоч би сюди горілки, то воно б якось веселіше.
– А сирівцю з дохлими пацюками не хоч?
– Пий сам, коли подобається!
Далі Максим уже орудував бесідою: точив баляси та баляндраси; розказував про свої сільські походи $ смішив усіх і реготався сам… Товариський чоловік ‹(-нічого казати! Уночі тільки сумно йому зробилося, як став викрикувати часовий; "Слушай!"
Через три дні їх справді випущено і дозволено піти попрощатись з родиною, що поназ'їжджалась до прийому, як на ярмарок… Плач, голосіння -• мов мерт. вих виряджають до гробу. Там стара мати заливається гіркими сльозами, обнімаючи бриту голову синову} тут молода молодиця з дитинкою на руках голосить на весь майдан, однією рукою схопивши за шию молодого чоловіка; а ось сестра з братом розмовляє, сльозами доливаючи горе… От і старі діди посхиляли голови; от брати розмовляють, понурившись. А там знову батьки, матері… Між ними й Мот-ря, як з хреста знята, а коло неї сини – Василь та Онисько… Ходять вони утрьох од воза до воза, розпитують некрут, чи не бачили де Максима? Ні, не бачили… Вийшли з некрутської разом, а де він дівся,.А, ніхто не знає… А Максим, як тільки випустили з некрутської, зараз потяг з москалями до шинку… Другі прощалися з родом, а він водить за собою юрбу москалів – і побратався вже! та здоровкається з скляним богом… Так Мотря й поїхала з синами, не бачившись з Максимом…
Незабаром некрут погнали кудись далеко-далеко.
Люди знову поназ'їздились прощатися, може, вже востаннє з своїми бідолашними синами, чоловіками, братами. То не глибока річка клекоче, прорвавши греблю,- то гудуть селяни, прощаючись з некрутами… То не ховають мертвих, то люди тужать за живими родичами… І Мотря між ними… Згорбилась, скривилась, заплакана, стоїть вона, опустивши на груди голову, а коло неї Василь з Ониськом – і Максим… Видно, материн жаль уразив і його безжурне серце: стоїть він біля матері, похнюпившись… Аж ось затуркотів барабан; москалі скомандували у лаву строїтись. Піднялась шатанина… Скрізь затужили, заго-і лосили… Стали прощатися. Максим підступив до матері…
– Прощайте, мамо!.. не згадуйте лихом…
– Прощай, сину!.. прощай, моя дитино!.. Ша… шануй… себе…
Мотря обхопила його шию обома руками та так і повисла, за сльозами світа не бачачи…
– Та годі вам, мамо!.. Не журіться: я не пропаду! – він висвободився з закляклих рук старої матері,- давай прощатись з братами.
От уже построїли некрут у лави: один за одним, один за одним. Знову затуркотав барабан; старші скомандували…
– Прощавайте!..
– Оставайтесь здорові!.. і
– Хай вам бог помагаві..
– Щасливо!..
– Прощайте, мамо!..- казав Максим, проходячи повз матір.
– Постой, сину!..
Мотря підскочила, сунула Максимові в руку грошей…
– Спасибі, мамо!..- сказав Максим і гроші на ходу заховав у кишеню.- Прощайте… подякуйте батькові, що в москалі віддав!..
– Ша…нуй…ся… про-їдай.. си…
Мотря не договорила. Та й Максим не чув: він був уже далеко…
Вернулися селяни додому. Вернулася й Мотря з синами – заплакана, убита горем… Іван ходив по хаті хмурий, як осіння темна ніч. Він ні на одного сина ве глянув, не обізвався. А як вони пішли з хати, тоді до Мотрі:
– Ну що… пішов?
– Провела…- каже Мотря, заливаючись сльозами.
– Що ж він?.
– Нічого…
– А оддала?..
– Оддала…
– Що ж?
– Казав: подякуйте батькові, що в москалі оддав!..
– Нехай він дякує своєму дурному розумові,- сказав Іван та й замовк…
Не стало Максима – затихла буча та лайка у Івановій хаті, не чуть ніякої й шкоди у Пісках. Не стало ватажка – товариство немов розкотилось по світу. Хоч воно тут же таки й було, тільки пішло іншим шляхом, зажило другим життям. Одні повмирали; другі поженились, хазяїнами стали, дітей годують…
Іван востаннє згадував Максима в той день, як Мотря з проводів вернулася. З того часу сам ніколи й не згадає і сердиться, було, як хто другий нагадує.
– У мене немає третього сина – і не було ніколи! – казав він. Та вже після того за цілий день або вечір ні до кого й словом не обзивався. Думки, видно, не одженеш від себе!
Одна Мотря щонеділі, щосвята ходила до церкви та подавала як не шага, то копійку на часточку за Здоров'я Максима. Оддавши свою вбогу лепту, пада- ла Мотря перед пречистою на коліна і молила її тихим-гарячим словом, щоб вона берегла її дитину од лихої години, щоб направила його на добрий розум.