Брати трохи посумували за Максимом, а далі й забули.
Життя пішло собі тихою ходою, приносячи то од-раду, то тугу, та все стираючи спомин про Максима.
А він – хоч би обізвався коли, хоч би звістку прислав… Де він? як він? Ніхто нічого не знав, не чув…
А тут пішли у Івановій хаті клопоти за клопотами. Там Василя одружили й одрізнили; тут Мотря переставилась… Іван, побачивши, що й йому, мабуть, незабаром за Мотрею, одружив Ониська; поділив синів, зоставивши свою хату та дві десятини поля – москалеві, коли одкликнеться… Швидко після того Іван і сам поліг. Онисько оселився у батьківській хаті -" доглядати москалевої худоби.
І стала та худоба кісткою у горлі як в одного брата, так і в другого. Піднялася з-за неї спірка та ворожнеча між братами. Менший правив худобою, як хазяїн, забирав усю користь собі; а старший, думаючи, що москаля уже на світі немає, загризався з братом.
– Хіба він мені брат?-каже було Василь. – Який він брат мені?! Захопив у свої лабети усе добро та й брат! Москаля вже й кісточки досі немає… Чому ж він не поділяє добра?.. Ти мені десятину поля дай та півхати… Або-мені твоєї хати не треба: у мене своя хата є… Оддай мені землю, хай тобі хата… Або сплати мою половину… А то все сам… Собака він, а не брат!
Онисько собі не дякує Василеві. Не раз і за чуби бралися. Якби люди не розлили, то, може б, обидва без голови осталися на батьківськім добрі. Стали во,, еоромливо позводили на грудях чорними рученята- "‹-ми,- бо застібок не було… Впали вони опукою над "••' черепком, запустили в юшку свої рученята, витягли по гарячій галушці, засичали, захукали – і стали жу- вати, цмокати… Чіпці стало аж гидко. Мабуть, не любо було й Порохові, бо він знову закричав на них. Діти спідлоба зиркнули на його і налагодились шарахнути за двері.
– Не кричи, п'янице! – гукнула Галька на його.
– Сидіть! – обернулась до дітей. Чіпці вже не їлося. Доїв Порох останню галушку, встав. Подякував Чіпка Порохові і Гальці.
– Іди ж тепер та лягай спати! – обізвавсь Порох до Чіпки.
Вийшли вони разом з кухні. Чіпка покурив в сінях люльки, пішов у хату, а Порох ходив ще довго по двору, смоктав люльку та спльовував…
Лежить Чіпка у хаті на долівці, не спить, качається. Душно йому, варко; по жилах бігає гаряча кров; гаряче полум'я пашить з рота; а в голові – одна думка ганяється за другою… То йому привиджується вдача: земля знову його; він такий радий, і мати рада: не попустив свого!.. І Галя йому любенько ввижається… Що не кажи, а Галя дівчина гарна! От, якби така жінка… Радіє Чіпка від однієї згадки… Аж ось повіяло холодним вітром з другого боку… Нема землі!.. проходився дурно… марно втратився… Мати плаче,- це їй, старій, знову прийдеться на чужім полі тинятись… А самому як?.. Пропало все!.. То знову він хазяїн… іде поруч з Галего… Вона йому любо глянула в вічі, усміхнулася. А лихий ворог позавидував йому – одняв землю, закрив своєю нечистою рукою її милий образ… Що ж тепер йому зосталося?.. Висовується, мов з туману, п'яна Порохова постать; а за нею – світить страшними очима божевільна Галька; просовують до його рученята голі, чорномазі діти – страшні, сухі, тремтять од холоду… І встає перед ним людська неправда… Бачить він: вона, як павутина, заснувала цілий світ,- ніхто не виплутається з її тонких тенет… Правда, один рвонувся – і вирвався… та як? руки й ноги назад скручені… ні сісти, ні встати: стій, як на кару виведений!.. "Господи, боже! де ж твоя правда?..- шепче Чіпка.- Де її шукати?.." Аж ось, здається йому, павутина і його основує,- от-от -• і він в тенетах! Він рвонувся, кинувся… Хочеться йому забутися, заснути. Перевернувся він з боку на бік-Сон – як відьми вкрали!..
Хтось рипнув дверима, увійшов у хату.
– Се ви, дядьку? – питає Чіпка.
– Я,- одказав Порох.- А ти ще й досі не спиш? – спитав його і побрався до свого лігва, по другий бік хати. Не пройшло десяти хвилин,- Порох захарчав.
"Щасливий він! – подумав Чіпка.- Таке лихо, а спить безпечно… Тут – ще тільки заклюнулась, та й то!.." XV
З легкої руки
Уранці устав Чіпка з досадою в серці, з дурманом у голові. Узяв просьбу, поклонивсь Порохові, пішов у суд. Ще було дуже рано: нікого з судовиків не було в суді; тільки один сторож підмітав скрізь по хатах порозкидані шматочки нікчемного паперу і цілу коробку його, разом з сміттям, висипав у грубу…
– Та й ранній же! – сказав він, побачивши Чіпку.- Підожди лишень… Ще нікого нема…
Чіпка сів на рундуці. Після недоспаної ночі, після вгаги осіння ранкова прохолода здавалась йому такою хорошою, ніби оживила його… Голова потроху одходила; веселіші думки прокидалися. Вранішнє сонце обливало його м'яким світом, пестило його вид, очі, нагонило сонне забуття… Чіпка захитався – задрімав. Його розбудив якийсь гомін. Розплющивши очі, він побачив – ціла купа людей увалила в двір. У одного з-за пазухи виглядав крайок паперу; у другого на грудях наче горб виріс: то оддимався цілий хліб, узятий з дому на цілий день; у третього за плечима торбина… Кожен щось розказував другому; інший розмахував руками: всякого клопотало своє діло… Чіпка сидів мовчки, навіть не дослухався до людського гомону; у його гомоніло своє лихо… Якось незнарошне погляд його впав на одного чоловіка. Нарізно стояв він лід забором, зажурений, похнюплений. Другі посідали, сміялись, балакали. А він стояв мовчки, як одшибле-ний, і, здається, нічого не чув, не бачив… Чіпка подумав: "Мабуть, неабияке діло і в цього!.."
Аж ось-хтось крикнув: "Секретарі Секретар ідеї. -л› Усі повставали, насторошились; "Підвівся й Чіпка(1 У воротях. показався сухий, перегнутий утроє панок, в зеленим коміром, з блискучими ґудзиками… Чіпма глянув на його. Борода йому була гладенько виголена; ї як та сокирка видалась вона уперед, ховаючи у прогалині між довгим носом і собою запалий рот, з сухі ми тоненькими губами; голова трохи подалася назад довга шия вип'ялась так, як у вола, коли його у ярмо запрягають; на грудях одтопирились верхні краї фор меного сюртука, застебненого унизу на два ґудзики
Д робили ніби горб, а на спині був справжній горб -• аж од самих плечей до тонкого, перегнутого стану…
І "Ну й цього перегнуло!" – подумав Чіпка.
Секретар Чцжк,-то був він самий,-увійшов у двір, обпираючись на довгий ціпок, як обпираються старці. Люди поздіймали шапки. Він озирнув усіх своїм мишачим поглядом і підступив до людей.
– І ви до нас, Осип Федорович? – осміхнувшись, промовив він до одного, видно, полупанка, що стояв тут же таки між народом.
Той поклонився, розказав своє діло. Секретар підступив до другого, до третього – до всіх по черзі. Зна-комих величав на мення; незнайомих прямо запитував: "А чого?" Дійшов і до Чіпки:
– Ти чого?
– З прошенієм.
– Об чім?
Чіпка подав до рук прошеніе. Секретар шморгнув носом, витяг лівою рукою з-за пазухи, з червоними розводами, чорну хустку, обтерся і -став потихеньку читати прошеніє…
– уНічого не буде!,- віддаючи назад прошеніє, од-казав він; навіть не глядя на Чіпку.
– Як? – здивувався той.
– Так… документів нема!
– Та нам же громада цю землю одсудила…
– То що, що громада?..
– А в його хіба є? – запитав Чіпка про свого супротивника.
Секретар глянув, як п'ятака дав, і знов шморгнув носом.
– Підожди,- сказав він Чіпці, ідучи в хату. Жде Чіпка годину, жде дві, жде уже й три… Бачить він: люди то приходять, то виходять з суду, а його все не кличуть… Бере його нетерплячка; нудиться він… Коли це – виходить сторож:
– Іди до секретаря! – сказав і повів Чіпку аж через три хати, де сиділо багато судовиків: одні за ділом, другі без діла.
– О-о! вже повів… чує муха, де струпі – сміялися. вони услід Чіпці.
Чіпка увійшов у невеличку хатку, де. сидів секретар, обложений кругом ділами..Сторож вийшов 1 прихилив двері. Остався Чіпка з секретарем віч-на-віч.