Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

А в неділю або в свято Іван з Мотрею підуть до церкви; іноді, як не дуже холодно, позабирають і хлопців з собою. Прийшовши з церкви, обідають ласіше, ніж у будень; після обіду – ськає Мотря Іванові. Спочивши трохи, коли годинка, підуть вони куди-небудь до сусід у гостину або ж у себе гостей приймають. А ввечері – треба Іванові коло худібки поратись, треба її напувати, на ніч паші підкладати;

Мотрі – вечерю варити, діток спати ложити…

Так і зима мине; на весну красне сонце заграє… І знову в поле та в поле… знову торішня робота… знову торішні клопоти… Та так не один, не два роки: так ціле життя, цілий вік… Робиш, щоб було що їсти; І їси, щоб здужав робити. Отака-то весела хліборобська доля!

Оже, хто до неї призвичаївся, тому вона здається веселою й красною… Наші хутори, села, а часом і повітові городи, обложившись родючими полями та ланами, другої долі не знають… А проте – живуть цілі довгі-предовгі віки, копаються в ситній землі, мов поприростали до неї… Яка земля, такі й люди. Вона сита – й вони ситі; вона голодна – й вони роти пороззявляли… Селянин без поля – старець без рук і без ніг. Поле його годує, поле його втішає, на полі він виростає, на полі часом і вмирає… Поле – що воздух: нічим би дихати, якби зостався без його!

Важка хліборобська праця, а ще важче тому, хто її на силі не~знає, або не вподобає. $ -Тим-т-до неї ще змгмтйтд7__ггринчятптт. ррлятти дітей. щоІойОна здава" лась нГ нудною, ні тяжкою. Діти на селі -' іюміч'г Аби зіп'ялись на ноги,-зараз у поле:хай змалку привикає до свого побиту!

У такому побуті бажали Іван з Мотрею своїх діток зростити-вигодувати. Піднялись-трихи-хлопці,- треба їх до діла призвичаїти. От і почалось завжденне, на перший раз для дітвори любе, призвичаювання. Перше-наперше – скотинку пасти, товару доглядати… Тут не треба ні сили, ні вмілості: дивись тільки за худобою, пильнуй свого легкого діла! Далі – поганяти… Гей та цоб, та цабе! – от і вся невеличка наука погонича…

Хлопці до всього того кидались з гарячим запалом, а найщиріше брався Максим. Він цілу ніч не буде спати, аби йому найраніш устати, братів побудити у поле. Зате ж йому найскоріше й надолужало. Двічі, тричі зробив що – уже йому й не хочеться, уже йому новинку подавай. Та ні заставити, ні застрахати! Таку невпокійну натуру викохав старий дід, на лихо Іванові, і загартував її своїми страшними переказами про невмируще завзяття та своїми сердитими закидами про те, як тепер на світі сталося… Січові оповістки про запорозьку вдачу, про запорозьку волю западали у гаряче серце онукове.. Як у гніздечку, так у Максимовім сердечку виплодилась воля, про яку дід переказував; поривала хлопця до сваволі) до невпркою,- кидала од одного до другого, пекла ненавистю до всього, що гнітило або перечило, не давало робити, як нам хочеться, як нам здумається… Живі картини з позадавнього-давна виступали в хлоп'ячій голові: Максимові хотілось самому битись, рубатись, розгардіяшити… З ким же його?.. де його?! Пішла ходором думка за думкою…

Ось з-за села піднялася страшенна кушпела. Вихор підхопив її високо-високо і мчав прямо на село. Максим побачив – і згадав дідову оповістку про боїще з татарвою… То не кушпела кушпетить, то татарва мчиться на наших!.. Крик, зик, галас несеться разом з кушпелою… "Стійте, братця! – кричить отаман на наших.- Ви, середні, ні з місця, а ви, бокові,- у об'їзд на Сокільні Байраки!.. Заляжте там, мов неживі, анічичирк! – аж поки голосна гаківниця не промовить: пора!.." Хлопці помчались, тільки хвостами коні машуть… А крик та галас все ближча та ближча. Ось уже і татарський баша насамперед їде, з голою шаблею наближається… Наші схибнулись,- далі… татарюги навздогін. Крик, галас, шарпанина… Ось блиснула блискавиця, гуконула гаківниця,- полетів татарський баша з коня сторчака бритою мако-тирею… "Вийте!.. рубайте!.." – іде лемент з краю до краю. Аж ось і збоку курява, мов чорна хмара, піднялася: то наші з-під Байраків поспішають на виручку… Летять – аж земля стогне. У Максима аж дух захопило: заграла гаряча кров, розбуджена такими думками,- Максим помчався і собі за лавою славних лицарів… Аж кура встає шляхом, аж ідуть виляски од бою босих ніг по твердій землі… От і майдан. Максим, як кінь, басує: то, мов схарапудившись, убік шарахне; то, як молоде теля, піде скоком та вибриком… Ляскає батогом, свистить, гукає… Молодий крик розлягається навкруги -і деренчить по вікнах генеральського будинку…

Бачить Максим – у воротях заманячила страшенна постать заводського бугая. Немов яке страховище, з зложеною у зморшки шиєю, уставленою в землю головою з рогами, з налитими кров'ю очима, висунуло воно з генеральського двору і пішло повагом, хижо ревучи та завиваючи. Під ногами страховища двигтіла земля, дикі заводи реву розлягались по околиці… Максимів голос здавався цвіріньканням горобчика проти страшного бугаевого реву… Оже Максим не злякався. Забув і про боїще з татарвою, кинувся на незбиту дорогу, набрав груддя повну пазуху – і помчався насупроти бугая, ревучи і передражнюючи страшну звірину… Бугай став, підняв голову, ніби думав розглядіти, що воно, та знову круто повернув шию і нагнув голову до самої землі,-• хотів копирснути рогом, щоб страху завдати,- та від жиру не нагнувся, Тільки зозла гребонув страшенно ногою – і геть далеко відкинув землю від себе. Максим пошпурив грудку. Метка рука якраз піймала серед крутого лоба; грудка розбилась – і пил засипав бугаєві очі. Знічев'я страховище жахнулося… Залупало червоними очима… підвело голову, глянуло на свого ворога – та аж потемніло… Круто схиливши униз голову, воно пішло насупроти Максима. Максим не злякався і тут: груддя залітало, як ті кулі-одно поперед другим… Воно несло бугаєві гостинці то в лоб, то в ніс, то в боки… Страховище нічого того не чуло: воно навіть не чуло землі під собою. Завиваючи, вонсг йшло прямо на Максима – дедалі скоріше та скоріше…

– Ей, ей! – желіпнуло щось з генеральського двору: – тікай, хлопче, біда буде!

Як опечений, крутнувся Максим – і вітром помчав" ся вподовж майдану. Бугай – за ним. Страшно бул дивитися, як таке страховище, наставивши роги, не* слося з усього свого страшного прожогу за невелич" ким хлопчиком, що, як горошинка, котився поперед його… От-от бугай настигне; от-от простромить рогом наскрізь Максимову спину… Аж ось і тин від генеральського двору… нікуди бігти… пропав Максим!., Ш, не пропав! Він, як собака, плигнув на тин, а з ти" ну-в бур'яни… Скочив і бугай на тин,- та на кілку й застряв. Линула кров з пробитого боку… Стра" ховище заколихалось, ревнуло не своїм голосом, рво* нулось з усієї мочі… Тин упав,- упав разом з тино і бугай додолу – і так болізно заревів, що аж слу‹хати страшно… Кілок пройшов подовж усього жи вота, вимотавши геть кишки зсередини… Піднявся крик людський, збіглася двірня… Шатанина-мотанина!

– Що ж оце ти наробив?! – питав Максима один з двораків, показуючи на бугая, що ледве-ледве дихав – сап Максим сміявся.

– Чого ти, сучий сину, зуби скалиш?.. Ходім, я тебе до панів поведу.

Як з цепу зірвався Максим – так помчався додому. Досталося б Іванові од генеральші за того бугая, якби були кріпаки не покрили Максима. А то сказали, що бугай погнався за собакою та й пробивсь. Правда, не погладили за те по голівці скотинщика, а вліпили, скільки здужали,- та Іван напоїв його за те добре. Так і пропав бугай. Тільки всього – Максима вибив батько. Та що та бійка? Переплакав Максим – та й знову за своє…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: