– Ага! – глянувши на Чіпку, сказав секретар, та й знову вп'яв очі у діло. Чіпка стояв у порога; мовчав.
– То тобі Порох просьбу писав? – не дивлячись у вічі, спитав знову секретар, нахилившись над ділом і щось черконувши пером.
– Порох.
Мовчанка. Чіпці аж важко стало…
– А що дав?
– Нічого недав. Секретар"неймовірно глянув на Чіпку.
– Знаєш що?..- почав він – і запнувся.- Як- п'ятдесят рублів, то й діло можна поправити…
– Х-хе!..- хекнув Чіпка, не то усміхаючись, не то дивуючись.
– Чого ти хекаєш? Чіпка мовчав.
– А де ж та правда, коли так?! -уголос подумав він. — -. •.-.,.•.-..-…,… „дц,_,,__
Секретар зміряв його з голови д(ГнІг своїм мишачим поглядом, котрий, здавалось, казав: "Ой, який же ти молодий та зелений! • Чіпка глянув на секретаря: очима вони стрілись. Мишачий погляд не видержав палкого та гострого і в 'однЗПіпіта'перебііна діло.
Знову мовчанка.
– Ну, чого ж ти стоїш?.. І мене не держи, і себе…
– Рука б мені одсохла от по сю!..- скрикнув Чіпка, показуючи на лікоть правої руки, та й повернув з хати, не доказавши.
– Ов-ва'!.- гукнув секретар услід йому.- Гарячий який… Гляди лиш, щоб не опікся! – докінчив він, йдучи за Чіпкою.
Судовики спершу витріщились на секретаря; потім провели очі на Чіпку.
Чіпка гордо й швидко йшов через хату. Він бачив, як усміхались судовики, переглядаючись між собою і показуючи очима на секретаря.
– Сутяжище! – бовкнув Чіпка вголос, вийшовши надвір. Кров прилила йому в голову;. серце затіпа- лось; на виду зблід, а очі світили, яв у вовка. Люди, глядя на його, розступалися, давали йому дорогу… Він потяг напрямки до Пороха.
– А що? – зустрів його Порох. Чіпка ще хижіше засвітив очима.
– Проклятий!.. каторжний!.. недаром його у три погибелі скрутило…
– Як саме?
– Хоче п'ятдесят карбованців… За мою землю п'ятдесят карбованців!!. Х-хе!!! І кари на вас немає,
– Отак воно завжди. Ти думаєш, як воно робиться?..- підогріває Порох.- Не підмажеш – не до" їдеш… Суха ложкаротере… ка-хи.. ка-хи!.. Бач, як дере в горлі… Хоч'%ПТро"г6чйти…
– А горілка є? – якось понуро спитав Чіпка.
– Кий біс, хоч би капелька… порожня пляшка.-Бач! – і Порох показав над вікном порожню пляшку,
Чіпка мовчки витяг з кишені карбованця, кинув на стіл, а сам заходив з кутка в куток по хаті – хмурий, як ніч, німий, як домовина.
Порох обома руками схопив карбованця – та шморг з хати! Незабаром вернувся з веселим поглядом і веселою усмішкою на виду, а у руках – з повною пляшкою, солоною рибою-талавиркою й невеличкою паляницею…
– Не журись! – сказав він Чіпці;-повна пляшка… Вип'ємо! – підсолодивши голос і на Чіпку глядя, каже він.- Добре, що чортяка виніс кудись Гальку.." Вип'ємо! га?..
Чіпка мовчав.
– Будьмо здоровії – обернувся до його Порох І перехилив в рот чарку горілки.
– На здоров'я…
– А нашим ворогам на пропасты – додав Порох, підносячи Чіпці повну чарку. Чіпка випив і собі.
– Що, посолодшало?
– Кий біс!
– Випий ще – посолодшає… Підносить Чіпці чарку… Той простяг був уже руку, щоб узяти, та Порох вилив собі чарку в рот.
– А що, правда, гірко?! – сказав він, жартуючи.-Ну, на, на – підсолоди… Чіпка,.вилив і другу чарку… Посоловіло в віччюї вдарило в голову… Віїг заходив по хаті; розпустив язик; дав волю серцю-став батькувати, лаятись… Порох, заїдаючи талавиркою, підогрівав словами…
Випили ще, ще… Очі в Чіпки налилися кров'ю, у чоловічках засвітили огні… Коло серця – немає ні міри, ні ваги тому, що там дієтьсяі.. Горілка змішалася З страшною злістю – і запалила серце… Аж знемігся Чіпка. Сів на триніжку коло столу, схилив на руки голову – засндв…
Порох ще довго солонцював талавиркою, обсмоктував кожну кісточку, кожен шматочок та випивав по повній… аж поки не стало ні риби ні паляниці, а горілка-тільки на денці… Тоді він устав, заховав у грубу пляшку, на прощання нахильці випив й останню горілку – і став ходити по хаті… Довго він ходив коло Чіпки, прихилявся, прислухався, торкав його, будив… Чіпка спить. Тоді Порох-тихенько просунув руку до Чіпки ві(ищеню,витяі_кисет з тютюном та грішми . радіючи, мерщій вибіг навспйнячках із-хаїздтп-•- $
Чіпка проспав до обідньої пори. Прокинувся, підвівся… У голові – дурман, у грудях – згага… Давай він пригадувати… Перше всього спала йому на думку зігнута у три погибелі постать Чижика – гнучка, холодна, як гадюка… Чіпка махнув рукою, найшов шапку, надів на голову, вийшов з хати. Надворі ходив з люлькою в зубах п'яненький Порох і усміхався.
– Прощайте!
– Куди?
– Додому.
– Щасливо…
Поніс Чіпка у Піски задурманену голову, ще дужче помучене серце… Тепер уже не жевріла в душі надія, не піднімала вгору його духу, не гнала вперед, як у город. Одна неправда та утрата – утрата всього най-милішого, найлюбішого – пекла його серце… Він ішов, ледве здіймаючи ноги.
Надвечір доволікся до москалевого хутора, до своєї землі… Його обдало холодом, потім обсипало жаром… Порівнявшись з хутором, він спинився… "Не чуть… нема… все пропало!.. Ще вчора бачив… ще вчора… Мабуть, і вона зна… Карай же вас смерть нагла, прокляті!.." Він придав ходи в ноги.
Поминув свою землю, навіть не глянув на неї… Далі та далі… Уже сонце зовсім сіло. Уже смеркло, як дійшов він до Пісок. З неба блищали ясні зорі; по селу, то там, то там світилось у невеличкі віконця світло;; а в Гальчинім шинку топилось у печі,- здавалось, горіла хата зсередини… Ось і його двір. Кругом тихо; у хаті темно, не світиться…
"Мабуть, мати спить,- подумав він.- Нехай спить!.."
І повернув до шинку.
– Сип горілки, Галької – гукнув на жидівку.
– Сцо це воно буде?!-усміхнулась жидівка, Чіпку глядя.
Він прямо побрався за стіл, на покуття.
– Не питай… давай швидше!
– Не крици, не злякалася… Дивись… скільки хоц?
– Та сип, що хоч, гаспедське кодло!
– Ці ти не здурів, бува?.. Ну?.. Сип… Давай попе- реду гросії
Чіпка полапав в кишені: ні кисета".ні грошей… Він скинув свиту: 1
– На! та давай швидше! – і швиргонув через сгіл свиту.
– Сцо мені з твоєї свитки?.. Вона мені непотрібна… Один з чоловіків, що сиділи в шинку та мовчки дивилися, що це робиться з Чіпкою, підвівся з лави, підняв з долу свиту, стряхнув, повернув у руках на всі боки.
– Сип, Галько! – каже.- Я за свиту карбованця ложу…
– Сцо ти карбованця? – закричала жидівка, вириваючи з рук свиту.-Цого ти місаєся не в своє ділої Вона твоя?.. Він заставля…
– Так чого ж ти єрепенишся? Каже парубок} сип! Ну й сип…
– Сип… сип,- запорощала жидівка.- Скілько з сипати?
– Та давай, щоб тобі дихати не дало, проклята душа… Сип! – гуконув Чіпка на всю хату і ударив кулаком по столу – аж вікна здвигнули.
– Ну, цетвертину усиплю…
Жидівка мотнулась з свитою у другу кімнату, кинула на бебехи свитку, а сама вернулась з четверти- ною горілки, поставила її перед Чіпкою та й знову пішла до себе. Вона була сердита, що так дорого досталася їй свита.
Випив Чіпка одну чарку, випив другу, випив і третю. Дзенькнуло в голові, посоловіло у віччю. Люди мовчки дивились, одначе ніхто не зважився перший забалакати. – Коли це – увійшов в хату Яків Кабанець.
– А що це. Чіпко? І ти вже?..-обізвався.- Вип'ємо, значить?..
– Вип'ємо,- понуро одказав Чіпка. А далі сміліше: – вип'ємо! – А це вже гукнув на всю хату: – Вип'ємо, дядьку, так, щоб аж мізок у лобі закрутився!
Та – гряк! по столу кулаком… Забряжчали пляшки й чарки, трохи не попадали додолу-Тут уже й другі примовились. Слово по слову, чарка по чарці – полилася з ротів розмова, а в роти – горілка… ГОдоспіли ще людці. Прийшов старий Кулик, що один на все село носив ще оселедець. То був уже старий дід, кремезний ще нівроку… Його скрізь по селу знали, як чоловіка письменного: він завжди, було, на криласі співає, посеред церкви апостола читає… А на язик собі удався балакучий, а надто за чаркою… Та любив-таки й випити. Бувало, у неділю, після обіду, прийде у шинок та й почне теревені точити, та все по-письменному, по-церковному… Зійдуться у шинок людці розважитись, з людьми посидіти, побалакати; візьмуть півкварти, кварту, щоб було чим горло промочувати – і діда не минуть. Тоді він хоч до світа вже [буде] сидіти та брехати, аби слухали. Іноді було насмішить беседу, аж за животи беруться; не вряди-годи й з його покепкують – з його сивого оселедця, що аж за ухом закрутився, а все-таки чаркою не минали ніколи. І Кулик щонеділі, щосвята у шинку.