Придибав він і тепер. За ним – другі, треті. Засіли кругом столу коло Чіпчиної горілки, п'ють собі, патякають, люльки цмолять. Найбільше там було д во-Р о в й х. Випущені на волю, як птиця, без оселі, без землі, без притулку, вони шукали собі оселі по шинках, щоб швидше скоротати ті тяжкі два роки, котрі вони повинні були одробити. Ще по панських дворах вони позвикали в горілці киснути, її п'яним хмелем підсолоджувати своє гірке життя: не покинути ж було своєї утіхи тепер? І вони мерщій кидали панські двори та ходили від шинку до шинку. Коли не було за що випити, піджидали – може хто піднесе чарку-другу. Шинкове панібратство завжди знайдеться. Поприходили вони тепер,- Чіпка не обминув і їх чаркою…
Як підпили уже, то той заспівав з п'яних очей, той бідкався – куди його пристати, як з паном розв'яжеться… А Чіпка не дослухається. У одній сорочці, розхристаний, одно кружає та й кружає, кричить, батькує, по столу кулаком гамселить, як навіжений…
– Що це воно за знак, Чіпко? – питає його Кабанець, коли Чіпка знемігся трохи: – Ти ж, мов, до сього дива не теє!..
– Не вживав?.. Ні!.. А тепер буду…
– Чого ж це так?
– ро нігде немає правди… немає добра… Д земд нема! пропала4 Ну й гуляй!
– Та де ж твоя земля ділася?..
– Де?.. взяли… одняли гаспедські п'явки… проп ла!.. А земля пропала – усе пропало.
– Так, так,-підхопили двораки:-без землі що?.. Без землі – життя нема!
– Риба без води, а чоловік без, землі-гине,-увернув Кулик по-письменному." ~
– Еге ж, еге… А коли так – пий, поки п'ється, гуляй, поки гуляеться! Без землі… усе по боку! Нащо воно? Навіщо тепер корова, кобила, вівці?.. Га?.. Навіщо?.. Гуляй, душа, без кунтуша! – Та бух! по столу кулаком…
Стіл заходив ходором; чарки й пляшки заторохта-ли, одна чарка навіть упала додолу, під стіл, та ніхто не поліз її доставати: всі задивились на Чіпку… А він знову за своє.
– Дядьку Якове! Ніхто не зна… о-ох! ніхто не зна… Прокляті! П'ятдесят рублів хотіли за землю… Не в.землі сила, не в землі вона була… ні! Земля-що?.. Земля!;:- Хліб родить, як коло неї походиш, хазяїном робить… Сказано: земля! А без землі-усе пропало… усе! – Чіпка придавив на останньому слові, повів грізно по хаті очима, заскреготав зубами, положив на стіл руки, схилив на них голову – та й притих…
Люди дивувалися, поглядаючи на Чіпку,-дивувалися його непевним речам, а проте пили його горілку, поки до каплі вихилили. Тоді дехто давай рушати.,, – Ану, Микито, час додому! – каже, ледве стоячи на ногах, один кріпак до другого, що сидів та слухав, як Кулик розказував про Йосипа, запроданого братами…- Чув, Микито? рушай!
– Підожди трохи,- одказує Микита.
– Чого?.. Ходім, кажу, а то покину!.. їй-богу, покину!.. То й зостанешся з отим оселедьком рови лічити, дарма, що він по-письменному балакає…
А Кулик глянув на кріпака, похитав головою і залепетав:
– Аще, аще… єда… єгда… бо… созда мир… Сата-наїл заздри… Согріши Адам з ївою… нехай царствує!.. Людіє! од слуха зла не убоїмся…
Микита прислухався. Оже, як почув, що це вже річ не про Йосипа, устав, вийшов за сусідом з хати… Хто тверезіший, собі став за шапку братись. А зосталися самі п'яниці. Той харчав, звалившись під лавкою; той сидів, обпершись спиною об косяк вікна, та здригу-вав – змерз; а дехто виводив не своїм голосом якусь п'янипьку пісню-чи про "журбу впрямую", чи про неслухняну "долю"…
Аж перед світом приплівся Чіпка додому, ледве на ногах стоячи – п'яний-п'яний, п'яніший землі…
Як глянула Мотря на його, то й перелякалася…
– Що це, сину?!, на яких це радощах?.. Чіпка сів на лаві, схилив голову…
– Де це твоя свитка, шапка?.. Заходив, кажеш, не тільки гроші, та й те…
– ввитка? шапкар.. Нема!.. Нащо вони?.. Навіщо все, коли… у-у… у…- завив на всю хату, мотнув розкудланою головою, засвітив повними сліз очима.
Материне серце мов хто у жмені здавив… Давай вона його умовляти:
– Навіщо це ти, сину, сам собі лихо робиш? Це ж ти сам себе з світа зживаєш!.. Плюнь ти на ту землю!.. Що ж робити? Жили ж он без землі кільки літ, та хліб їли… й тепер не сидітимемо без його… Ти тоді малий був,- сама пучками та ручками заробляла,- та не померли з голоду… А тепер – не те, що тоді!.. Тепер і ти заробиш, і я допоможу… Що ж робити? На все його святая воля!
– Ет, толкуй!.. Немає тепер у мене нічого – ані-ні!.л Що тепер я?.. Людський попихач, наймит?.. Пропало…] все пропало!.. І добро і душа пропала… ба немає правди немає між людьми… Тепер моє щастя дей-тасЕбуло, та… уплило!..- Чіпка розвів руками, і задумався…
А все люди, все люди… Вони в мене й батька одняли, людоїди; вони мене ще змалечку ненавиділи, з іграшок прогонили, йшли повз хату, одхрещувались… Я малим був, а їсе бачив… За чортеня щита-ли… Я чорт… е-е… Я чорт… над чортами чорт!.. А баба і," учила мене людей прощати, а дід-любити… Дурні! дурні! не стоять вони слова доброго… їх мучити… {м,у… морр…
Та – пуць! на землю… Так і захарчав… Мотря встала, витягла з-під себе ряднину, укрила нею Чіпку, перехрестила його, сама перехрестилась, лягла на голому полу, та сон уже не йшов їй на дум-.; ку… Сплили перед нею давні лихі роки; пригадала " вона свою криваву працю; перескочила її гадка на свого чоловіка-москаля… Де він?.. що з ним сталося?.. Може, розпився, розволочився та так де-небудь під а шинком богу й душу віддав… Глянула на сина, що яіе той сніп, лежав на долівці -харчав, і стиха прошепД тала: "Господи! сохрани його й заступи!" •
Прокинувся Чіпка – вже геть підбилося сонце. ГоИ лова крутиться; коло серця пече, мов гадина смокчет кров з його… Походив він, походив по хаті, не глянув навіть матері в вічі, вийшов, ніби до худоби, та й потяг – не в загороду, а прямісінько до Гальки… На третій день – знову на ослоні в шинку. На четвертий – там його сонце праведне стрітило, там і ніч темна привітала…
XVI
Товариство •
П'ючи та гуляючи, підібрав собі Чіпка трьох товаришів щирих: Лушня, Матня та Пацюк – одна думка, одна гадка. Усі вони однакових літ: не то, щоб старі, не то й молоді,- вже підтоптані парубки.
Лушня був широкоплечий парнище, високий, бравий, з хорошим панським личком, з чорними гарними усами, з карими веселими очима… Вони так і говорили у його!.. Та, здається, на йому й шкура говорила – такий балакучий. Папюк собі худощавий, низький, мишастий – справ-ясній пацюк, такий і прудкий, говіркий, співучий – на селі перший співака.
Матня одрізнявся од усього товариства і норовом, й окоЖиї* Який завтовшки, такий завбільшки; неповоротний, неохайний. Голова -величезна, обличчя татарське, кругле, як гарбуз, ноги короткі та товсті, як стовпці. Не любив він ні балакати, ні співати, а любив на світі одну тільки горілку: дудлив її, як воду, і в тому покладав усю свою утіху.
Були вони усі три панські й повиростали по панських дворах. Лушня був пана Совинського, а Пацюк та Матня – пана Польського, того самого, що й Чіп-чин батько.
Матня та Пацюк узяті в двір ще малими підлітками: перший – від плуга, другий – від овець. Гірко їм було розставатись з батьком, матір'ю, братами, та сестрами, та товаришами, такими ж хлопцями, як і вони; тяжко кидати рідне дворище, де їм знаком! були усі закутки, де їх родила й пестила мати; зелені степи, де вони викохували хлоп'ячі сили; гірко було кидати, яке не є, своє, а йти до чужого, до панського… Та що ти вдієш супроти панської волі? Панові треба… на те у його й кріпаки, що треба! Як не плакали, як не благали матері пана – викладали йому, що білоголові сини їх, як старшенькі, єдина поміч у трудній і праці,- та не помогли ні сльози, ні викладки… Пано-,1 ві що? Хіба пан думав про гірку працю, хіба йому;' слід до того свою панську увагу звертати?! Пан дцб у й розгнівався, що його панську голову якісь сільські жінки клопочуть такою дурницею… та й звелів попро-гонити матірок з двору. Пішли матірки, понесли не-вимовлені прокльони на устах, гіркий жаль у серці… А сини їх зосталися у дворі підпасичами: один – коло скоту, другий – коло овець.