Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

Незабаром некрут погнали кудись далеко-далеко.

Люди знову поназ'їздились прощатися, може, вже востаннє з своїми бідолашними синами, чоловіками, братами. То не глибока річка клекоче, прорвавши греблю,- то гудуть селяни, прощаючись з некрутами… То не ховають мертвих, то люди тужать за живими родичами… І Мотря між ними… Згорбилась, скривилась, заплакана, стоїть вона, опустивши на груди голову, а коло неї Василь з Ониськом – і Максим… Видно, материн жаль уразив і його безжурне серце: стоїть він біля матері, похнюпившись… Аж ось затуркотів барабан; москалі скомандували у лаву строїтись. Піднялась шатанина… Скрізь затужили, заго-і лосили… Стали прощатися. Максим підступив до матері…

– Прощайте, мамо!.. не згадуйте лихом…

– Прощай, сину!.. прощай, моя дитино!.. Ша… шануй… себе…

Мотря обхопила його шию обома руками та так і повисла, за сльозами світа не бачачи…

– Та годі вам, мамо!.. Не журіться: я не пропаду! – він висвободився з закляклих рук старої матері,- давай прощатись з братами.

От уже построїли некрут у лави: один за одним, один за одним. Знову затуркотав барабан; старші скомандували…

– Прощавайте!..

– Оставайтесь здорові!.. і

– Хай вам бог помагаві..

– Щасливо!..

– Прощайте, мамо!..- казав Максим, проходячи повз матір.

– Постой, сину!..

Мотря підскочила, сунула Максимові в руку грошей…

– Спасибі, мамо!..- сказав Максим і гроші на ходу заховав у кишеню.- Прощайте… подякуйте батькові, що в москалі віддав!..

– Ша…нуй…ся… про-їдай.. си…

Мотря не договорила. Та й Максим не чув: він був уже далеко…

Вернулися селяни додому. Вернулася й Мотря з синами – заплакана, убита горем… Іван ходив по хаті хмурий, як осіння темна ніч. Він ні на одного сина ве глянув, не обізвався. А як вони пішли з хати, тоді до Мотрі:

– Ну що… пішов?

– Провела…- каже Мотря, заливаючись сльозами.

– Що ж він?.

– Нічого…

– А оддала?..

– Оддала…

– Що ж?

– Казав: подякуйте батькові, що в москалі оддав!..

– Нехай він дякує своєму дурному розумові,- сказав Іван та й замовк…

Не стало Максима – затихла буча та лайка у Івановій хаті, не чуть ніякої й шкоди у Пісках. Не стало ватажка – товариство немов розкотилось по світу. Хоч воно тут же таки й було, тільки пішло іншим шляхом, зажило другим життям. Одні повмирали; другі поженились, хазяїнами стали, дітей годують…

Іван востаннє згадував Максима в той день, як Мотря з проводів вернулася. З того часу сам ніколи й не згадає і сердиться, було, як хто другий нагадує.

– У мене немає третього сина – і не було ніколи! – казав він. Та вже після того за цілий день або вечір ні до кого й словом не обзивався. Думки, видно, не одженеш від себе!

Одна Мотря щонеділі, щосвята ходила до церкви та подавала як не шага, то копійку на часточку за Здоров'я Максима. Оддавши свою вбогу лепту, пада- ла Мотря перед пречистою на коліна і молила її тихим-гарячим словом, щоб вона берегла її дитину од лихої години, щоб направила його на добрий розум.

Брати трохи посумували за Максимом, а далі й забули.

Життя пішло собі тихою ходою, приносячи то од-раду, то тугу, та все стираючи спомин про Максима.

А він – хоч би обізвався коли, хоч би звістку прислав… Де він? як він? Ніхто нічого не знав, не чув…

А тут пішли у Івановій хаті клопоти за клопотами. Там Василя одружили й одрізнили; тут Мотря переставилась… Іван, побачивши, що й йому, мабуть, незабаром за Мотрею, одружив Ониська; поділив синів, зоставивши свою хату та дві десятини поля – москалеві, коли одкликнеться… Швидко після того Іван і сам поліг. Онисько оселився у батьківській хаті -" доглядати москалевої худоби.

І стала та худоба кісткою у горлі як в одного брата, так і в другого. Піднялася з-за неї спірка та ворожнеча між братами. Менший правив худобою, як хазяїн, забирав усю користь собі; а старший, думаючи, що москаля уже на світі немає, загризався з братом.

– Хіба він мені брат?-каже було Василь. – Який він брат мені?! Захопив у свої лабети усе добро та й брат! Москаля вже й кісточки досі немає… Чому ж він не поділяє добра?.. Ти мені десятину поля дай та півхати… Або-мені твоєї хати не треба: у мене своя хата є… Оддай мені землю, хай тобі хата… Або сплати мою половину… А то все сам… Собака він, а не брат!

Онисько собі не дякує Василеві. Не раз і за чуби бралися. Якби люди не розлили, то, може б, обидва без голови осталися на батьківськім добрі. Стали во,, еоромливо позводили на грудях чорними рученята- "‹-ми,- бо застібок не було… Впали вони опукою над "••' черепком, запустили в юшку свої рученята, витягли по гарячій галушці, засичали, захукали – і стали жу- вати, цмокати… Чіпці стало аж гидко. Мабуть, не любо було й Порохові, бо він знову закричав на них. Діти спідлоба зиркнули на його і налагодились шарахнути за двері.

– Не кричи, п'янице! – гукнула Галька на його.

– Сидіть! – обернулась до дітей. Чіпці вже не їлося. Доїв Порох останню галушку, встав. Подякував Чіпка Порохові і Гальці.

– Іди ж тепер та лягай спати! – обізвавсь Порох до Чіпки.

Вийшли вони разом з кухні. Чіпка покурив в сінях люльки, пішов у хату, а Порох ходив ще довго по двору, смоктав люльку та спльовував…

Лежить Чіпка у хаті на долівці, не спить, качається. Душно йому, варко; по жилах бігає гаряча кров; гаряче полум'я пашить з рота; а в голові – одна думка ганяється за другою… То йому привиджується вдача: земля знову його; він такий радий, і мати рада: не попустив свого!.. І Галя йому любенько ввижається… Що не кажи, а Галя дівчина гарна! От, якби така жінка… Радіє Чіпка від однієї згадки… Аж ось повіяло холодним вітром з другого боку… Нема землі!.. проходився дурно… марно втратився… Мати плаче,- це їй, старій, знову прийдеться на чужім полі тинятись… А самому як?.. Пропало все!.. То знову він хазяїн… іде поруч з Галего… Вона йому любо глянула в вічі, усміхнулася. А лихий ворог позавидував йому – одняв землю, закрив своєю нечистою рукою її милий образ… Що ж тепер йому зосталося?.. Висовується, мов з туману, п'яна Порохова постать; а за нею – світить страшними очима божевільна Галька; просовують до його рученята голі, чорномазі діти – страшні, сухі, тремтять од холоду… І встає перед ним людська неправда… Бачить він: вона, як павутина, заснувала цілий світ,- ніхто не виплутається з її тонких тенет… Правда, один рвонувся – і вирвався… та як? руки й ноги назад скручені… ні сісти, ні встати: стій, як на кару виведений!.. "Господи, боже! де ж твоя правда?..- шепче Чіпка.- Де її шукати?.." Аж ось, здається йому, павутина і його основує,- от-от -• і він в тенетах! Він рвонувся, кинувся… Хочеться йому забутися, заснути. Перевернувся він з боку на бік-Сон – як відьми вкрали!..

Хтось рипнув дверима, увійшов у хату.

– Се ви, дядьку? – питає Чіпка.

– Я,- одказав Порох.- А ти ще й досі не спиш? – спитав його і побрався до свого лігва, по другий бік хати. Не пройшло десяти хвилин,- Порох захарчав.

"Щасливий він! – подумав Чіпка.- Таке лихо, а спить безпечно… Тут – ще тільки заклюнулась, та й то!.." XV

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: