Лушня родився й виростав у панському дворі. Умер старий Лушня, що жив на Вовчій Долині, на хуторі, покинув дочку-дівку на світі. Одним одна робоча сила, У сім'ї, бо мати вмерла, а сироти, як кукіль, зостали- ся… Як на те панові заманулось покоївки, її ото й узяли до панських покоїв,- бо, на лихо собі, й непо гана була. На її ж місце перевели на хутір сім'н? з двору. Спершу плакала дівка та боялася усього, аї›Ґ найбільш – як би догодити старому панові. Та, видно, догодила-таки, бо через рік з дівки стала молодицею, породивши білолицього чорноголового хлопця Тимош-ку. Як піднявся Тимошка на ноги, став розбирати усячину, то його узято за лакейчука до молодого пана,- старого тоді вже не було на світі,- чистити та набивати тютюном люльку, подавати води, а більше всього – стояти у кутку передньої коло дверей кабінету, на случай якого приказу. Всього натерпілося хлоп'я. Іноді, довго стоячи, на ногах засипало, падало додолу. Пан тоді не то, щоб одсилав спати, ні: вибивши добре, щоб не був такий сонливий, становив навколішки на всю ніч. А іноді, щоб не задрімав, бува, й навколішках, підсипав гречки під голі 1 коліна… Було й так, що пан, не знаходячи довго чого-•небудь з своїх розставлених по столу цяцьок, присікувався до хлопця та бив за те, що той ніби покрав, тоді як, роздивившись гаразд,- цяцьки або стояли, або лежали тут же перед носом… Набачивши, знову бив за те вже, що хоч не вкрав, то замірявся украсти, бо поперестановлював усе… Гірко прийшлося хлопцеві таке життя, злість накипала в молодому серці. "Коли ' не краду, то б'ють,- дума сам собі,- за те, що посягаю украсти, то хай краще б'ють за те, що краду!" І через рік, через два з малої та доброї дитини зробився якийсь лихий злодіячка, котрому нічого украсти усе, що тільки близько лежало коло його, й божитись-присягатись, що він і сном і духом не знає, як воно опинилося у його в кишені… Може хто другий підкинув, щоб його тільки вибили,- виправлявся він. Ти-мошку знову за це били, тяжко били; та бійкою нічого не взяли. Підріс він – став ще хижішим, ще запеклішим. Украде, бувало, який пустячок та й підкине другому, щоб від себе очі одвести; а добре що вкраде, (то так заховає сам, що не знайдуть. А оглянуться, стануть допитуватись,-він ще й виказує: отой, мов, або ота вкрала! Безневинних б'ють, а він собі нишком крадіжку поживе та й сміється потайно-Злодійкувате життя не по душі самому запеклому злодієві. І в такого іноді бувають часи, що оступлять його добрі думки, мучать його, розривають… Чоловіча совість не замирає в самій запеклій душі. Не замерла вона і в душі Тимофія Лушні. Бували такі години, коли він, згадуючи свої вчинки та безпутне життя, сам собі думав: "А може зк воно й гріх так робити?.. 166
Може, за все те оддячиться, хоч не на сім, то на тім світі!.." Страшно йому ставало і разом тяжко, соромно. Тоді він, щоб хоч трохи розважитись, щоб погасити Прометеїв огонь в мученій душі, прихилився до ' скляного бога: привчився горілочку вживати… Помітили раз його п'яним – вибили добре на конюшні, прогнали з горниць, наставили кучером. Це було літ за двоє перед волею. Йому було тоді літ двадцять.
На стайні – вільніше трохи, ніж у горницях. Там – що не зробив, пан бачить, бо з своїх очей не спускає; а тут – хоч і бачать панські коні, та нікому не скажуть… Передньої покинути не можна; а з стайні – коли не вдень, то вночі вирвешся… Лушня встряв у"' шинки. Там він зазнався з Матнею й Пацюком. Ці – теж повиростали в неволі. Хоча вільні степи та широке поле, де вони влітку скот пасли, одводили трохи їм замлілі душі, зате зимня пора налягала на їх плечі важкою вагою й давила обох… до горілки! Поробили-і ся вони п'яницями, волоцюгами, злодюгами… У шин, ку побраталися з Лушнею. Побраталися – і таємні крадіжка, схови та перехови, та нічні пропої накраде- „, ного стали їх товариською роботою…;
Мучились-мучились пани з ними та, не діждавши й тих двох років, що кріпаки повинні були одробити після волі (а роки ті здалися довгі-довгі, тяглися віками!), повиганяли їх з двору на всі чотири…
Не маючи ні землі, ні оселі, ні пристановища,- ні під собою, ні за собою, ні перед собою, як вільна птиця в полі, як дикий звір в борі,- хлопці розбрелися по селу… Де його пристати? де голову приклонити, заховатись часом від лихої години?.. Ще під будень сяк-так: де-небудь на роботі – у жидів дрова рубати, у людей молотити, віяти, косити… А як вечір настане або свято, або зостався хто який день без роботи… Хоч під греблю!.. Нігде притулку немає, нігде пристати, спочити. У селі дві місцини некуповані. Одна – ули-пя" Друга – шинок… Тільки на улиці небезпечно. Ляжеш під тином спочити – собаки стягнуть; посеред улиці – наїде хто, а хоч не наїде – волосні піднімуть, запруть у чорну, подумавши, що п'яний… Зостався – шинок… І за шию не ллє, і тепло, й людно… Є де, хоч не розкішне, спочити – під лавкою; є з ким розважитись-побалакати, заспівати, випити… Став і нашим хлопцям шинок рідним батьком, горілка – матір'ю. В шинку вони мали собі захист, притулок; чарка горілки стала їх порадою й одрадою… Шинок ніколи не пустує; то той, то другий… І наші хлопці там! Як перепаде чарка горілки – за упокой раба божого, за здоров'я народженого або й так по пригоді – то й добре! Веселий, співа він, коли співають ті, що частують, а плаче – коли вони плачуть… Як же випадав коли такий нещасний день, що ні роботи, ні в шинку нікого, а в самого ні крихти хліба, ні шага грошей, їсти – аж шкура болить, випити – аж за серце ссе… не гріх тоді й підняти, що легко лежить!..
З оцими-то злодійкуватими ледацюгами, гультіпаками зазнався Чіпка. Тиняючись з шинку до шинку, стрів він їх раз, удруге… як частував кожного, хто підвертався під руку; вони зараз же таки і втерлися до його у товариство. Пили на його кошт; гуляли за його добро; розказували йому своє бідолашне життя, про свою гірку долю – привернули його жалісне, тепер строюжене нещастям, серце і потоваришували… Цілий день п'ють та гуляють по шинках, гуляють іноді й за північ, а перед світом ідуть до Чіпки висипля-, тись. Виспляться, викачаються, візьмуть з собою Чіпку та з добра його що-небудь, та знову в шинок… Так кожнісінького дня.
Мотря спершу дивилася на таке безпутне життя та плакала, та вговорювала Чіпку; потім того – лаяла, ганьбила; а далі – бігала у себе по вгороду, по улиці та кричала-репетувала:
– Ой, лишенько! пропала ж я тепер… погине моя бідна голівонька… Тепер же мені все одно, що з мосту та в воду…
Стрівають люди, жалкують, розпитують…
– Та як же?.. як же?..- розказує кожному з плачем Мотря: – любий та милий був, а то ж зразу… на тобі та цить! Не переживу ж я цього, не зможу… Свитку пропив, одежу всю – у одній сорочці, як харциза, як махамед який!.. Уже третю вівцю пропиває… Та й товариство підобрав під пару – волоцюг зо всього світа… Боже мій! що ж тепе]х робити мені, бідній?.. 9
– Ви б його умовляли; ви б його словами ганьбили,- люди Мотрі…
– •- Чи я ж не вмовляла, чи я не благала?! – плаче Мотря.- Та я ж йому не словами,- я йому сльозами виливаю… гіркими докорами очі вибиваю… Та що з того?.. Сказано: як об стіну горохом!..
– То ви б у волость… Хай його з тиждень подержать у холодній! Витверезиться – опам'ятається, а то йому вже памороки забило-Послухала Мотря людської ради – пожалілася у волость. Узяли Чіпку п'яного,, силоміць посадили у чорну. Незчувся, як і заснув…
Надвечір оглянуться товариші – нема між. ними Чіпки. Увечері пішли, та як чорна була лихенька вже, вони її продрали й випустили невольника.
Іде Чіпка додому… У голові-хміль; на серці- зло… А тут ще ззаду йде Лушня, примовляє:
– Яка вона тобі мати? жалітися на сина?! Хто назве її після сього матір'ю? Садовіть, мов, сина у чорну: через його мені життя немає!.. Де се воно таке на світі видано?!