Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

З легкої руки

Уранці устав Чіпка з досадою в серці, з дурманом у голові. Узяв просьбу, поклонивсь Порохові, пішов у суд. Ще було дуже рано: нікого з судовиків не було в суді; тільки один сторож підмітав скрізь по хатах порозкидані шматочки нікчемного паперу і цілу коробку його, разом з сміттям, висипав у грубу…

– Та й ранній же! – сказав він, побачивши Чіпку.- Підожди лишень… Ще нікого нема…

Чіпка сів на рундуці. Після недоспаної ночі, після вгаги осіння ранкова прохолода здавалась йому такою хорошою, ніби оживила його… Голова потроху одходила; веселіші думки прокидалися. Вранішнє сонце обливало його м'яким світом, пестило його вид, очі, нагонило сонне забуття… Чіпка захитався – задрімав. Його розбудив якийсь гомін. Розплющивши очі, він побачив – ціла купа людей увалила в двір. У одного з-за пазухи виглядав крайок паперу; у другого на грудях наче горб виріс: то оддимався цілий хліб, узятий з дому на цілий день; у третього за плечима торбина… Кожен щось розказував другому; інший розмахував руками: всякого клопотало своє діло… Чіпка сидів мовчки, навіть не дослухався до людського гомону; у його гомоніло своє лихо… Якось незнарошне погляд його впав на одного чоловіка. Нарізно стояв він лід забором, зажурений, похнюплений. Другі посідали, сміялись, балакали. А він стояв мовчки, як одшибле-ний, і, здається, нічого не чув, не бачив… Чіпка подумав: "Мабуть, неабияке діло і в цього!.."

Аж ось-хтось крикнув: "Секретарі Секретар ідеї. -л› Усі повставали, насторошились; "Підвівся й Чіпка(1 У воротях. показався сухий, перегнутий утроє панок, в зеленим коміром, з блискучими ґудзиками… Чіпма глянув на його. Борода йому була гладенько виголена; ї як та сокирка видалась вона уперед, ховаючи у прогалині між довгим носом і собою запалий рот, з сухі ми тоненькими губами; голова трохи подалася назад довга шия вип'ялась так, як у вола, коли його у ярмо запрягають; на грудях одтопирились верхні краї фор меного сюртука, застебненого унизу на два ґудзики

Д робили ніби горб, а на спині був справжній горб -• аж од самих плечей до тонкого, перегнутого стану…

І "Ну й цього перегнуло!" – подумав Чіпка.

Секретар Чцжк,-то був він самий,-увійшов у двір, обпираючись на довгий ціпок, як обпираються старці. Люди поздіймали шапки. Він озирнув усіх своїм мишачим поглядом і підступив до людей.

– І ви до нас, Осип Федорович? – осміхнувшись, промовив він до одного, видно, полупанка, що стояв тут же таки між народом.

Той поклонився, розказав своє діло. Секретар підступив до другого, до третього – до всіх по черзі. Зна-комих величав на мення; незнайомих прямо запитував: "А чого?" Дійшов і до Чіпки:

– Ти чого?

– З прошенієм.

– Об чім?

Чіпка подав до рук прошеніе. Секретар шморгнув носом, витяг лівою рукою з-за пазухи, з червоними розводами, чорну хустку, обтерся і -став потихеньку читати прошеніє…

– уНічого не буде!,- віддаючи назад прошеніє, од-казав він; навіть не глядя на Чіпку.

– Як? – здивувався той.

– Так… документів нема!

– Та нам же громада цю землю одсудила…

– То що, що громада?..

– А в його хіба є? – запитав Чіпка про свого супротивника.

Секретар глянув, як п'ятака дав, і знов шморгнув носом.

– Підожди,- сказав він Чіпці, ідучи в хату. Жде Чіпка годину, жде дві, жде уже й три… Бачить він: люди то приходять, то виходять з суду, а його все не кличуть… Бере його нетерплячка; нудиться він… Коли це – виходить сторож:

– Іди до секретаря! – сказав і повів Чіпку аж через три хати, де сиділо багато судовиків: одні за ділом, другі без діла.

– О-о! вже повів… чує муха, де струпі – сміялися. вони услід Чіпці.

Чіпка увійшов у невеличку хатку, де. сидів секретар, обложений кругом ділами..Сторож вийшов 1 прихилив двері. Остався Чіпка з секретарем віч-на-віч.

– Ага! – глянувши на Чіпку, сказав секретар, та й знову вп'яв очі у діло. Чіпка стояв у порога; мовчав.

– То тобі Порох просьбу писав? – не дивлячись у вічі, спитав знову секретар, нахилившись над ділом і щось черконувши пером.

– Порох.

Мовчанка. Чіпці аж важко стало…

– А що дав?

– Нічого недав. Секретар"неймовірно глянув на Чіпку.

– Знаєш що?..- почав він – і запнувся.- Як- п'ятдесят рублів, то й діло можна поправити…

– Х-хе!..- хекнув Чіпка, не то усміхаючись, не то дивуючись.

– Чого ти хекаєш? Чіпка мовчав.

– А де ж та правда, коли так?! -уголос подумав він. — -. •.-.,.•.-..-…,… „дц,_,,__

Секретар зміряв його з голови д(ГнІг своїм мишачим поглядом, котрий, здавалось, казав: "Ой, який же ти молодий та зелений! • Чіпка глянув на секретаря: очима вони стрілись. Мишачий погляд не видержав палкого та гострого і в 'однЗПіпіта'перебііна діло.

Знову мовчанка.

– Ну, чого ж ти стоїш?.. І мене не держи, і себе…

– Рука б мені одсохла от по сю!..- скрикнув Чіпка, показуючи на лікоть правої руки, та й повернув з хати, не доказавши.

– Ов-ва'!.- гукнув секретар услід йому.- Гарячий який… Гляди лиш, щоб не опікся! – докінчив він, йдучи за Чіпкою.

Судовики спершу витріщились на секретаря; потім провели очі на Чіпку.

Чіпка гордо й швидко йшов через хату. Він бачив, як усміхались судовики, переглядаючись між собою і показуючи очима на секретаря.

– Сутяжище! – бовкнув Чіпка вголос, вийшовши надвір. Кров прилила йому в голову;. серце затіпа- лось; на виду зблід, а очі світили, яв у вовка. Люди, глядя на його, розступалися, давали йому дорогу… Він потяг напрямки до Пороха.

– А що? – зустрів його Порох. Чіпка ще хижіше засвітив очима.

– Проклятий!.. каторжний!.. недаром його у три погибелі скрутило…

– Як саме?

– Хоче п'ятдесят карбованців… За мою землю п'ятдесят карбованців!!. Х-хе!!! І кари на вас немає,

– Отак воно завжди. Ти думаєш, як воно робиться?..- підогріває Порох.- Не підмажеш – не до" їдеш… Суха ложкаротере… ка-хи.. ка-хи!.. Бач, як дере в горлі… Хоч'%ПТро"г6чйти…

– А горілка є? – якось понуро спитав Чіпка.

– Кий біс, хоч би капелька… порожня пляшка.-Бач! – і Порох показав над вікном порожню пляшку,

Чіпка мовчки витяг з кишені карбованця, кинув на стіл, а сам заходив з кутка в куток по хаті – хмурий, як ніч, німий, як домовина.

Порох обома руками схопив карбованця – та шморг з хати! Незабаром вернувся з веселим поглядом і веселою усмішкою на виду, а у руках – з повною пляшкою, солоною рибою-талавиркою й невеличкою паляницею…

– Не журись! – сказав він Чіпці;-повна пляшка… Вип'ємо! – підсолодивши голос і на Чіпку глядя, каже він.- Добре, що чортяка виніс кудись Гальку.." Вип'ємо! га?..

Чіпка мовчав.

– Будьмо здоровії – обернувся до його Порох І перехилив в рот чарку горілки.

– На здоров'я…

– А нашим ворогам на пропасты – додав Порох, підносячи Чіпці повну чарку. Чіпка випив і собі.

– Що, посолодшало?

– Кий біс!

– Випий ще – посолодшає… Підносить Чіпці чарку… Той простяг був уже руку, щоб узяти, та Порох вилив собі чарку в рот.

– А що, правда, гірко?! – сказав він, жартуючи.-Ну, на, на – підсолоди… Чіпка,.вилив і другу чарку… Посоловіло в віччюї вдарило в голову… Віїг заходив по хаті; розпустив язик; дав волю серцю-став батькувати, лаятись… Порох, заїдаючи талавиркою, підогрівав словами…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: