Не йде Чіпка – летить додому; не дише – огнем /паше і, як скажений бик, налітає на хату… Брязь! – одно вікно… Дзень! – друге… Посипалось – третє… Грюк! ногою в двері… Полетіли й двері у сіни.
Мотря з переляку залізла на печі аж у куток. Убіг Чіпка в хату, кричить:
– Де вона?.. де стара відьма?.. Чи не заміж, бува, забажала?.. Може, бахурів навести заманулося?.. То) щоб син не перечив,- у чорну його!.. 'ї Уразили такі гадючі слова материне серце. Як підстрелена горлиця тіпається-б'ється, тихо туркоче й стогне, так мати затіпалась на печі в куточку та стиха, гірко промовила до сина:
І – Побійся, Чіпко, бога! Подумай: що це ти ка- жеш?! Мені світ не милий, мені…- не доказала, залилася гіркими сльозами.
– А мені?.. Мені, ти думаєш, легко живеться?! У мене, може, серце від болю як не розірветься!.. якийсь ірод у йому, мов свердлом, крутить… Так ще мені – на?! , – Нащо ж ти п'єш, сину?.. Чи воно тобі легшає? Слухай отих братчиків, що понаводив з собою, то вони тебе підведуть!.. вини будуть, поки у тебе буде; а як не стане, то де й дінуться…
– Не бреши, стара! – перебив її Петро Пацюк.
– Хай уже ти, молодший, будеш брехати, а мені, старій, не приходиться!.. ~- І що то воно за мати, коли йде на сина жалітися? – піддає Лушня огню Чіпці.- Хіба то є мати?! Який добрий чоловік скаже путнє слово про неї? Не те, щоб покрити сина… Чи бачила що, кажи: не бачила; чи чула-не чула!.. Ні! вона зараз: ось, мов, який мій син… Беріть його, люди добрі, та садовіть у чорну!.. Яка ж вона мати?!
– Бач, що кажуть люди?! – гука Чіпка.- Чуєш, що кажуть?!
– Люди?! – сумно, гірко, з плачем промовила Мот-ря, та більше не змогла й слова вимовити: умиваючись сльозами, замовкла…
Довго ще Чіпка гукав, довго кричав та, витягти з скрині материну нову білу свиту, майнув з товариством до Гальки.
Стояла уже пізня осіння пора. Холодний вітер вривався у побиті шибки й навпростець віяв у розчинені двері, що покинув за собою Чіпка. Мотрі зробилось холодно. Устала вона з печі, щоб хоч двері зачинити. Гляне – у хаті, як у пустці: стіл перекинутий, горшки побиті, скриня розчинена… Кинулась Мотря до скрині – та й охолола… Там усе перевернено, перекидано, порито – і свити немає… Мотря так і впала на скриню!
– Боже ж мій, боже! скільки я літ працювала, скільки нічок недоспала, думок передумала, здоров'я укоротила, поки сього добра наскладала!.. А тепер – рідна дитина усе по шинках розносила!..
Сльози у три ручії ллються; жаль та досада давить одурене материне серце… Насилу підвелася з скрині.;
– Боже! Великий заступниче! – замолилася, здіймаючи руки до бога: – єдина надія, єдина утіха – та й та мене одурила!.. Побий же його свята твоя сила, де він ступнем ступить, куди він лицем повернеться, коли він так зневажив матір стару! Дай йому, господи, діждати такої шани та честі від своїх діток…
Та зв'язавши останнє своє збіжжячко у клуночок, перекинула через плече, перехрестилася – і пішла до сусіди, старої баби-пупорізки, що жила недалеко від дворища Немає тоді Чіпці впину, немає заборони, бо й у хаті і нікого немає… Так, з побитими вікнами, стояла вона 'на край села пусткою. А Чіпка – одно ґуля, з шинку до шинку сновигає та, знай, тягне з господи все, що тільки на очі навернеться. Пропив уже кобилу, корову, овець, свиню, навіть усю одежину. Зосталося тільки*. те, що на йому: латана свитка, драні штани та одним одна сорочка – чорна, як у дьоготь вмочена. Босий, голий, без шапки, ходить він по селу від шинку до шинку, день у день, ніч у ніч; а перед світом, як домовик, іде у свою пустку… Нічого нема!.. Тільки й зосталося, що в току стіжки недомолоченого хліба…
– Нащо-то у тебе хліб гниє у стіжках? – раз пита його Лушня.- Продай його жидам: усе ж гроші! А то так і пропаде…
– А справді,- промовив Чіпка.
На другий день кинулись хлопці вишукувати купця. Чіпка шукав свого чоловіка, та не знайшов. Лушня з Пацюком метнулись по жидах. Найшли купця швидко і повели на вгород, де ходив Чіпка коло стіжків.
– Чіпкої – гукнув Лушня ще за двором: – купця ведемо.
– Жида?
– Еге ж.
– Жидові не продам!
– Тю-тю… Чому? Який чорт не купив, то яулив, аби гроші дав.
– Оже, я жидові не продам…
– А почому, Овраме, за копу даси? – не слухав Лушня, торгується.
Жид пішов навкруги стіжків обдивлятись. Висмикує колоски зсередини, виминає на долоні, роздивляється.
– А поцому буде? – питає тоді.
– По карбованцю даси? – каже Лушня. Чіпка стояв одсторонь коло одного стіжка та в землю дивився, міркував щось.
– Ой, вей! за цей гній? – скрикнув жид.
– А почому ж ти думав?
– По копі з сагом… більсе не мозна дати…
– Іди ти к бісовому батькові! – одрубав Чіпка та й пішов сам до хати.
Лушня та Пацюк зосталися на току з жидом.
– Ні, Овраме,- каже Лушня: – за таку піну ти ніде не купиш.
– Це не такий хліб, Овраме, як ти думаєш,- увернув Пацюк: – це хліб хазяйський. Ми це знаємо. Ми знаємо, як він сіявся, як і складався… Тут хіба зверху трохи затекло, а то тобі – як порох, сухе… Ось дивись! – та й висмикнув зсередини стога жменю жита.
Жито було справді добре: колоски товсті, довгі, повні сухого зерна. •
– Ось на, подивись – яке жито!,3 Жид хоч сам уже виминав колоски й роздивився певно добре, що то за жито, а проте ще взяв колосок 'і у жменю, вимняв і розглядав зерно. Лице його нічого не виказало – ні похвали, ні огуди; тільки ледве примітні іскорки зажевріли на одну хвилину в його чорних очах, та й ті потухли… Він почухав бороду.
– Не скупись, Овраме,- пристає Лушня: – ми тобі його й вимолотимо, до розуму доведемо.;
– Ну, сцо з, не скупися? За вісцо його більсе давати?!
– Як, за віщо? за хліб! Глянь: як одно тобі зерної і Чисте, повне… немолоте б їв! – Лушня справді взяв і кілька зерен у рот і жував. •
– Та сцо з, по карбованцю?!
– Та ні, не по карбованцю,-одказує Лушня: він дешевше віддасть.
– Де хазяїн? Цому він не йде торгуватись?
– Він у хату пішов… мабуть, води напитись. Побі-; жи лишень, Петре, та кликни!
– Чіпко! Чіпко-о! – гукнув Пацюк, до хати йдучи.'
– Чого? – подає голос Чіпка з хати.
– Іди ж кінчать, чи що.
– Я сказав: жидові не продам.
– Чому?
Чіпка не обзивався. Пацюк підождав трохи, Чіпка не виходив з хати.
– Ідіть сюди, до хати! – гукнув Пацюк на Лушню з жидом.
Ті рушили, ведучи все-таки розмову про жито.
– Ні, ти, Овраме, не скупися,- каже Лушня.-• Хліб, я тобі скажу, такий, що, от ми скільки молотили, а не бачили такого на селі!
– Та сцо хліб? Хліб – як скрізь хліб.
– Та ні! То не з тії землі. Це тобі хліб з цілини, та ще такої цілини, що років з десять ні рала, ні плуга не бачила… Це з ситої землі хліб,- розпинався Лушня.
Тут вони саме дійшли до хати. Чіпка сидів собі в хаті, мовчки, наче зажурився. Як ще не приходили товариші з жидом, він обдивлявся тяжкою працею наскладані стіжки. Чорні зокола, вони уразили його серце, перемчали його думки у той недавній час, коли він, ще весною, назирав "оцей самий хліб зеленим, як рута, буйним, як дерево, коли зустрівся з Галею,- балакав, жартував з нею… Коли він жав його, рано встаючи, пізно лягаючи, в'язав у снопи, складав у копи, возив, складав на току, почуваючи себе хазяїном, голублячи у серці надію удвох се добро поживати… Тепер та надія почорніла, як і його колись зелене та золоте жито… Брови в його насупились; коло серця, мов чорна гадина, обвився жаль…
"Ні, не продам! хай краще зогниє на моїх очах… а не продам!" – думав він.
На той час Лушня з жидом напрямились у хату. Чіпка вискочив на поріг, та – як одрубав – грізно промовив:
– Нащо ви його ведете сюди? Хліба я не продам! Усі здивувалися, аж поторопіли.
– То коли не продаси,- зґвалтував жид: – насцо з було мене водити? Мені ніколи, в мене сце он скільки діла, а вони водять!.. – та й побіг з двору.
Чіпка заховався знову у хату; Лушня й Пацюк, похнюпивши голови, за ним увійшли.
– Чи ти не здурів, Чіпко? – трохи перегодя, питає Лушня.- Такого дорогого купця та відіслати… Кому ж ти хліб збудеш?