Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

Випили ще, ще… Очі в Чіпки налилися кров'ю, у чоловічках засвітили огні… Коло серця – немає ні міри, ні ваги тому, що там дієтьсяі.. Горілка змішалася З страшною злістю – і запалила серце… Аж знемігся Чіпка. Сів на триніжку коло столу, схилив на руки голову – засндв…

Порох ще довго солонцював талавиркою, обсмоктував кожну кісточку, кожен шматочок та випивав по повній… аж поки не стало ні риби ні паляниці, а горілка-тільки на денці… Тоді він устав, заховав у грубу пляшку, на прощання нахильці випив й останню горілку – і став ходити по хаті… Довго він ходив коло Чіпки, прихилявся, прислухався, торкав його, будив… Чіпка спить. Тоді Порох-тихенько просунув руку до Чіпки ві(ищеню,витяі_кисет з тютюном та грішми . радіючи, мерщій вибіг навспйнячках із-хаїздтп-•- $

Чіпка проспав до обідньої пори. Прокинувся, підвівся… У голові – дурман, у грудях – згага… Давай він пригадувати… Перше всього спала йому на думку зігнута у три погибелі постать Чижика – гнучка, холодна, як гадюка… Чіпка махнув рукою, найшов шапку, надів на голову, вийшов з хати. Надворі ходив з люлькою в зубах п'яненький Порох і усміхався.

– Прощайте!

– Куди?

– Додому.

– Щасливо…

Поніс Чіпка у Піски задурманену голову, ще дужче помучене серце… Тепер уже не жевріла в душі надія, не піднімала вгору його духу, не гнала вперед, як у город. Одна неправда та утрата – утрата всього най-милішого, найлюбішого – пекла його серце… Він ішов, ледве здіймаючи ноги.

Надвечір доволікся до москалевого хутора, до своєї землі… Його обдало холодом, потім обсипало жаром… Порівнявшись з хутором, він спинився… "Не чуть… нема… все пропало!.. Ще вчора бачив… ще вчора… Мабуть, і вона зна… Карай же вас смерть нагла, прокляті!.." Він придав ходи в ноги.

Поминув свою землю, навіть не глянув на неї… Далі та далі… Уже сонце зовсім сіло. Уже смеркло, як дійшов він до Пісок. З неба блищали ясні зорі; по селу, то там, то там світилось у невеличкі віконця світло;; а в Гальчинім шинку топилось у печі,- здавалось, горіла хата зсередини… Ось і його двір. Кругом тихо; у хаті темно, не світиться…

"Мабуть, мати спить,- подумав він.- Нехай спить!.."

І повернув до шинку.

– Сип горілки, Галької – гукнув на жидівку.

– Сцо це воно буде?!-усміхнулась жидівка, Чіпку глядя.

Він прямо побрався за стіл, на покуття.

– Не питай… давай швидше!

– Не крици, не злякалася… Дивись… скільки хоц?

– Та сип, що хоч, гаспедське кодло!

– Ці ти не здурів, бува?.. Ну?.. Сип… Давай попе- реду гросії

Чіпка полапав в кишені: ні кисета".ні грошей… Він скинув свиту: 1

– На! та давай швидше! – і швиргонув через сгіл свиту.

– Сцо мені з твоєї свитки?.. Вона мені непотрібна… Один з чоловіків, що сиділи в шинку та мовчки дивилися, що це робиться з Чіпкою, підвівся з лави, підняв з долу свиту, стряхнув, повернув у руках на всі боки.

– Сип, Галько! – каже.- Я за свиту карбованця ложу…

– Сцо ти карбованця? – закричала жидівка, вириваючи з рук свиту.-Цого ти місаєся не в своє ділої Вона твоя?.. Він заставля…

– Так чого ж ти єрепенишся? Каже парубок} сип! Ну й сип…

– Сип… сип,- запорощала жидівка.- Скілько з сипати?

– Та давай, щоб тобі дихати не дало, проклята душа… Сип! – гуконув Чіпка на всю хату і ударив кулаком по столу – аж вікна здвигнули.

– Ну, цетвертину усиплю…

Жидівка мотнулась з свитою у другу кімнату, кинула на бебехи свитку, а сама вернулась з четверти- ною горілки, поставила її перед Чіпкою та й знову пішла до себе. Вона була сердита, що так дорого досталася їй свита.

Випив Чіпка одну чарку, випив другу, випив і третю. Дзенькнуло в голові, посоловіло у віччю. Люди мовчки дивились, одначе ніхто не зважився перший забалакати. – Коли це – увійшов в хату Яків Кабанець.

– А що це. Чіпко? І ти вже?..-обізвався.- Вип'ємо, значить?..

– Вип'ємо,- понуро одказав Чіпка. А далі сміліше: – вип'ємо! – А це вже гукнув на всю хату: – Вип'ємо, дядьку, так, щоб аж мізок у лобі закрутився!

Та – гряк! по столу кулаком… Забряжчали пляшки й чарки, трохи не попадали додолу-Тут уже й другі примовились. Слово по слову, чарка по чарці – полилася з ротів розмова, а в роти – горілка… ГОдоспіли ще людці. Прийшов старий Кулик, що один на все село носив ще оселедець. То був уже старий дід, кремезний ще нівроку… Його скрізь по селу знали, як чоловіка письменного: він завжди, було, на криласі співає, посеред церкви апостола читає… А на язик собі удався балакучий, а надто за чаркою… Та любив-таки й випити. Бувало, у неділю, після обіду, прийде у шинок та й почне теревені точити, та все по-письменному, по-церковному… Зійдуться у шинок людці розважитись, з людьми посидіти, побалакати; візьмуть півкварти, кварту, щоб було чим горло промочувати – і діда не минуть. Тоді він хоч до світа вже [буде] сидіти та брехати, аби слухали. Іноді було насмішить беседу, аж за животи беруться; не вряди-годи й з його покепкують – з його сивого оселедця, що аж за ухом закрутився, а все-таки чаркою не минали ніколи. І Кулик щонеділі, щосвята у шинку.

Придибав він і тепер. За ним – другі, треті. Засіли кругом столу коло Чіпчиної горілки, п'ють собі, патякають, люльки цмолять. Найбільше там було д во-Р о в й х. Випущені на волю, як птиця, без оселі, без землі, без притулку, вони шукали собі оселі по шинках, щоб швидше скоротати ті тяжкі два роки, котрі вони повинні були одробити. Ще по панських дворах вони позвикали в горілці киснути, її п'яним хмелем підсолоджувати своє гірке життя: не покинути ж було своєї утіхи тепер? І вони мерщій кидали панські двори та ходили від шинку до шинку. Коли не було за що випити, піджидали – може хто піднесе чарку-другу. Шинкове панібратство завжди знайдеться. Поприходили вони тепер,- Чіпка не обминув і їх чаркою…

Як підпили уже, то той заспівав з п'яних очей, той бідкався – куди його пристати, як з паном розв'яжеться… А Чіпка не дослухається. У одній сорочці, розхристаний, одно кружає та й кружає, кричить, батькує, по столу кулаком гамселить, як навіжений…

– Що це воно за знак, Чіпко? – питає його Кабанець, коли Чіпка знемігся трохи: – Ти ж, мов, до сього дива не теє!..

– Не вживав?.. Ні!.. А тепер буду…

– Чого ж це так?

– ро нігде немає правди… немає добра… Д земд нема! пропала4 Ну й гуляй!

– Та де ж твоя земля ділася?..

– Де?.. взяли… одняли гаспедські п'явки… проп ла!.. А земля пропала – усе пропало.

– Так, так,-підхопили двораки:-без землі що?.. Без землі – життя нема!

– Риба без води, а чоловік без, землі-гине,-увернув Кулик по-письменному." ~

– Еге ж, еге… А коли так – пий, поки п'ється, гуляй, поки гуляеться! Без землі… усе по боку! Нащо воно? Навіщо тепер корова, кобила, вівці?.. Га?.. Навіщо?.. Гуляй, душа, без кунтуша! – Та бух! по столу кулаком…

Стіл заходив ходором; чарки й пляшки заторохта-ли, одна чарка навіть упала додолу, під стіл, та ніхто не поліз її доставати: всі задивились на Чіпку… А він знову за своє.

– Дядьку Якове! Ніхто не зна… о-ох! ніхто не зна… Прокляті! П'ятдесят рублів хотіли за землю… Не в.землі сила, не в землі вона була… ні! Земля-що?.. Земля!;:- Хліб родить, як коло неї походиш, хазяїном робить… Сказано: земля! А без землі-усе пропало… усе! – Чіпка придавив на останньому слові, повів грізно по хаті очима, заскреготав зубами, положив на стіл руки, схилив на них голову – та й притих…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: