• його повернулися назад і перенесли його разом на і степ; намалювали йому старою неміччю скаліченого і діда Уласа, швидкого Грицька, що на барані їздив; кинули його на верби горобенят драти… Жив-жив! Жив-жив!..- наче хто молотками гамселив цими словами у виски йому… Він болізно усміхнувся… Глянув на Христю… І понесли його думки на поле, між зелені жита, де він перше зустрівся з Галею… Жаль йому стало свого бувалого життя, котре пестило його надії; йому заманулося кому-небудь їх одкрити, з ким поділитися… На очі наверталися-чув він-сльози; він боявся, щоб не бризнули, та водив очима то на Грицька, то на Христю… І здалися вони йому такими щасливими, такими добрими, привітними, що він незчувся, де дівся його страх перед ними, сором за своє безпуття… Йому забажалося щиро, від серця, побалакати з ними, як з рідними. Звісивши на груди голову,
' в землю потупивши очі, він став навертати на себе розмову.
– Багато, кажу,- почав він,- розказувати… і за день усього не перекажеш… Лихо, сказано, як до кого причепиться,- не одскіпаєшся!..
• – Хто ж винуватий у вашому лихові? – обізвалася, глядя на його, Христя.- Мабуть, чи не самі найбільше?..
Докір цей хоч і уколов з першого разу Чіпку, оже він ні зморшкою, ні поглядом не виявив того. Йому аж подобалось питання, так прямо вимовлене жіночими устами.
– Та трохи й сам винен,- одмовив він, задумуючись.- А то-таки й люди…
– Чим же люди винні? – сповідає Христя. Чіпка поворухнувся. Видко, він не ждав такої сповіді. Помовчав трохи та все униз дивився, ніби роздумував: чи казати, чи ні? А далі туго, немов слова до язика поприлипали, а він їх одривав з великим болем, промовив:
– Неправдою своєю!..
Грицько побачив, з яким болем та жалем промовив Чіпка оці два слова, скинув очима на Христю:
– Ось годі тобі базікати! – обізвався до неї: – готуй лиш краще обідати, та пообідаємо всі разом. Ти, Чіпко, ще не обідав?
– Та я вже, бог його знав, коли й страву бачив,- з жалем признався Чіпка.
Мова його уразила жалощами Грицька й Христю, та й з себе він був такий якийсь, що, хоч-не-хоч, пожалієш… Грицько мерщій посунувся за стіл, на покуття, та запрохував Чіпку сунутись ближче до його. Христя метнулась до хліба, до мисок, до печі. Швиденько насипала борщу у миску, поставила серед столу, достала ложки з мисника, порозкладала перед кожним,- та вже мала була сама сідати на ослоні до столу, як Грицько промовив:
– Чи це б то так на суху й сідати?.. Воно, мабуть, жінко, у нас у хижці й горілка є… Ми так давно бачились з Чіпкою, що годилось би й випити. Ось давай лиш по чарупині… Та мене, правду кажучи, наче щось ломить, тре… Чи не покине, бува?
Христя вийшла до хижі, незабаром унесла пляшку а горілкою, поставила на столі й сама сіла.
– Наливай, жінко!
Христя налила. Грицько узяв чарку в руку та, обертаючись до Чіпки, промовив:
– Пошли ж нам, боже, усього, чого ми тільки бажаємо!
– Дай, боже! – одказує Чіпка.
Потім Христя знову налила чарку, а Грицько підсунув її до Чіпки. Випив і Чіпка.
Тоді уже сам Грицько налив півчарки, посунув до Христі, примовляючи:
– Випий же й ти, жінко!
Христя взяла чарку у руки, пригубила, кивнула головою – й почала їсти борщ.
Прийнялись до борщу й чоловіки. Чіпці здалося, що він зроду не пив такої доброї горілки, не їв такого смачного борщу. Поїли борщ, Христя достала локшину на молоці… Чіпка – як три дні не їв… Усе йому здавалося таким добрим, смачним; самі хазяїни – такими щирими, привітними людьми, що він аж повеселішав трохи… З лиця спала в його тума; на лобі розправились зморшки, що як ті хвилі то набігали, то збігали; він радісно засвітив своїми розумними очима і став сповідатись…
– Так ви, паніматко,- обернувся він з словом до Христі,-хочете знати: чим люди винні у моїм безголов'ї? Усім винні! Од самого малого, непримітного, до самого великого, найбільшого. Ви тільки погляньте; як вони між собою живуть? Чи так, як люди, як брати, як бог приказав жити?.. Еге ж! Вони б мали – один одного в ложці води втопили, з лиця землі ЗМе-ЛиІ.. •' '. • •.
" Ґрицько усміхнувся…
– Ну, що тобі до того. Чіпко, скажи мені, бога ради?.. Адже тобі від того ні знобить, ні гріє…
– Як не знобить? А правда де? Де та правда, по котрій нам велено жити? де вона ділася? хто її украв у нас?-гарячився Чіпка.-Куди вона забігла?.. га? -.._, д нема правди,- одказав Ґрицько,- то живи так, як і всі живуть…
– А як не дають жиги? Що тоді?
– То все мана тільки!
– Ой, Грицьку! ой,.братікуі не кажи так… важко мені, пече мене таке слово…
– Не знать, що вигадуєш. Чіпко! не знать, об чому турбуєшся!.. Не такий тепер вік настав, не такі люди народилися…
– Що ж мені робити, коли я не можу з ними ужитися? Чим же я винуватий?.. Я ще й так терплю… Ти тільки послухай, яка у людей правда. Ти знав мою землю?
– Знав…
– Ти чув, що її одібрали у мене… знаєш?.. ту саму землю, про яку сама громада сказала: це твоя земля, Чіпко, володій нею! А тепер знайшлися такі митці, що й громадську волю поламали… Узяли та й одсу-дили мою землю бог його знає й кому, бог знає нащо… На те, мабуть, щоб перевів її на гроші та й повіявся туди, звідкіля й привіявся… І як, спитаєш, він одібрав ту землю?.. Підсипав судовикам… от і рішенець: не твоя земля. Чіпко! То була твоя, а тепер – не твоя!..
– Чому ж ти не сходив у суд до Чижика? – пита Ґрицько.- Він, кажуть, іноді помага.
– Ходив. Поміг… Як п'ятдесят карбованців, то й поможу!
– Що ж ти?
– Де ж я візьму їх?.. Отака-то в світі правда! Один прийшов, підсипав-і одсудив; а дай ти п'ятдесяти карбованців – тобі одсудять… А якби була правда, 'га цього б не було… земля б зосталася у мене… А коли о 'Земля була у мене, я б ніколи не став таким, яким ви мене бачите… Хіба я не знаю, хіба я не чую, що про мене кажуть, думають?.. Знаю… добре знаю!.. Та хай кажуть, думають… кожному вільно, що хоче казати й думати!.. Тільки не кожному дано знати… заглянути у чужу душу, зрозуміти, що там і до чого, подивитись у чуже серце… Гляньте у його правдивим оком, то й побачите: що там діється, що там витворяється, які іноді тяжкі муки гнітять його, яке лихо розриває… На те у них кебети катма… не дано їм!.. От і волоцюга я, й п'яниця, й гультіпака… А я, може, кращий від них… та лиха доля моя!.. Кажу вам, багато казати, а трохи слухати… Хай я гульвіса, бо мої руки до роботи не здіймаються; хай я п'яниця, бо у горілці тільки мені й душу одвести… На чому я її одведу, скажіть ви мені?..
Річ Чіпчина, як вода, ринула.
Ґрицько з Христею слухали та ззиралися, а Христя коли-не-коли зітхала тихо та глибоко…
Пообідали. Чіпка подякував богові й хазяїнам.
– Знаєш що, Грицьку? '
– А що?
– Чого це я до тебе прийшов?
– Скажи.
– Прийшов… чи не купив би ти у мене того хліба, що зостався у току? Уже я його сам до розуму не доведу; жидові продавати не хочеться… Купи ти, брате!
– Навіщо він мені здався, Чіпко? Я з своїм уже управився, бачу – буде з мене… – А може у Чіпки добрий хліб, то на посів би зоставили,- якось любенько примовилась Христя.
– Та й грошей у мене тепер катма,- бідкається Грицько.
– То віддаси, коли будуть,- на те йому Чіпка.- Не хочеться мені своєї праці у жидівські руки попускати… Знехтує, проклята жидова, на горілку пережене… А ти, як хазяїн, знаю, до ума доведеш…
– Ні, Чіпко, не куллю: не треба мені! Чіпка задумався; очі потускніли; він потущів їх униз… Оже швидко журлива думка промайнула; очі знову заіскрили – і він, наче зрадівши, твердо промовив:
– Ну, коли ж не купиш, то так візьми!
– Нащо я в тебе візьму його? Ось розсуди гаразд…
У тебе тільки один хліб і зостався; а я, слава богу, не терплю ще нужди!..
– То пропаде ж, Грицьку! проп'ю… Візьми, брате, пожалій моєї праці! Ти чоловік добрий, я тебе змалку знаю… Пам'ятаєш, як горобенят драли? Пам'ятаєш діда?.. Візьми! Я тебе люблю й твою жінку люблю-Увійшов я до вас у хату, як у рай уступив… Ви мене привітали, як рідні, моє серце, мою душу одігріли… Візьми, Грицьку, прошу я тебе.