Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

Люди дивувалися, поглядаючи на Чіпку,-дивувалися його непевним речам, а проте пили його горілку, поки до каплі вихилили. Тоді дехто давай рушати.,, – Ану, Микито, час додому! – каже, ледве стоячи на ногах, один кріпак до другого, що сидів та слухав, як Кулик розказував про Йосипа, запроданого братами…- Чув, Микито? рушай!

– Підожди трохи,- одказує Микита.

– Чого?.. Ходім, кажу, а то покину!.. їй-богу, покину!.. То й зостанешся з отим оселедьком рови лічити, дарма, що він по-письменному балакає…

А Кулик глянув на кріпака, похитав головою і залепетав:

– Аще, аще… єда… єгда… бо… созда мир… Сата-наїл заздри… Согріши Адам з ївою… нехай царствує!.. Людіє! од слуха зла не убоїмся…

Микита прислухався. Оже, як почув, що це вже річ не про Йосипа, устав, вийшов за сусідом з хати… Хто тверезіший, собі став за шапку братись. А зосталися самі п'яниці. Той харчав, звалившись під лавкою; той сидів, обпершись спиною об косяк вікна, та здригу-вав – змерз; а дехто виводив не своїм голосом якусь п'янипьку пісню-чи про "журбу впрямую", чи про неслухняну "долю"…

Аж перед світом приплівся Чіпка додому, ледве на ногах стоячи – п'яний-п'яний, п'яніший землі…

Як глянула Мотря на його, то й перелякалася…

– Що це, сину?!, на яких це радощах?.. Чіпка сів на лаві, схилив голову…

– Де це твоя свитка, шапка?.. Заходив, кажеш, не тільки гроші, та й те…

– ввитка? шапкар.. Нема!.. Нащо вони?.. Навіщо все, коли… у-у… у…- завив на всю хату, мотнув розкудланою головою, засвітив повними сліз очима.

Материне серце мов хто у жмені здавив… Давай вона його умовляти:

– Навіщо це ти, сину, сам собі лихо робиш? Це ж ти сам себе з світа зживаєш!.. Плюнь ти на ту землю!.. Що ж робити? Жили ж он без землі кільки літ, та хліб їли… й тепер не сидітимемо без його… Ти тоді малий був,- сама пучками та ручками заробляла,- та не померли з голоду… А тепер – не те, що тоді!.. Тепер і ти заробиш, і я допоможу… Що ж робити? На все його святая воля!

– Ет, толкуй!.. Немає тепер у мене нічого – ані-ні!.л Що тепер я?.. Людський попихач, наймит?.. Пропало…] все пропало!.. І добро і душа пропала… ба немає правди немає між людьми… Тепер моє щастя дей-тасЕбуло, та… уплило!..- Чіпка розвів руками, і задумався…

А все люди, все люди… Вони в мене й батька одняли, людоїди; вони мене ще змалечку ненавиділи, з іграшок прогонили, йшли повз хату, одхрещувались… Я малим був, а їсе бачив… За чортеня щита-ли… Я чорт… е-е… Я чорт… над чортами чорт!.. А баба і," учила мене людей прощати, а дід-любити… Дурні! дурні! не стоять вони слова доброго… їх мучити… {м,у… морр…

Та – пуць! на землю… Так і захарчав… Мотря встала, витягла з-під себе ряднину, укрила нею Чіпку, перехрестила його, сама перехрестилась, лягла на голому полу, та сон уже не йшов їй на дум-.; ку… Сплили перед нею давні лихі роки; пригадала " вона свою криваву працю; перескочила її гадка на свого чоловіка-москаля… Де він?.. що з ним сталося?.. Може, розпився, розволочився та так де-небудь під а шинком богу й душу віддав… Глянула на сина, що яіе той сніп, лежав на долівці -харчав, і стиха прошепД тала: "Господи! сохрани його й заступи!" •

Прокинувся Чіпка – вже геть підбилося сонце. ГоИ лова крутиться; коло серця пече, мов гадина смокчет кров з його… Походив він, походив по хаті, не глянув навіть матері в вічі, вийшов, ніби до худоби, та й потяг – не в загороду, а прямісінько до Гальки… На третій день – знову на ослоні в шинку. На четвертий – там його сонце праведне стрітило, там і ніч темна привітала…

XVI

Товариство •

П'ючи та гуляючи, підібрав собі Чіпка трьох товаришів щирих: Лушня, Матня та Пацюк – одна думка, одна гадка. Усі вони однакових літ: не то, щоб старі, не то й молоді,- вже підтоптані парубки.

Лушня був широкоплечий парнище, високий, бравий, з хорошим панським личком, з чорними гарними усами, з карими веселими очима… Вони так і говорили у його!.. Та, здається, на йому й шкура говорила – такий балакучий. Папюк собі худощавий, низький, мишастий – справ-ясній пацюк, такий і прудкий, говіркий, співучий – на селі перший співака.

Матня одрізнявся од усього товариства і норовом, й окоЖиї* Який завтовшки, такий завбільшки; неповоротний, неохайний. Голова -величезна, обличчя татарське, кругле, як гарбуз, ноги короткі та товсті, як стовпці. Не любив він ні балакати, ні співати, а любив на світі одну тільки горілку: дудлив її, як воду, і в тому покладав усю свою утіху.

Були вони усі три панські й повиростали по панських дворах. Лушня був пана Совинського, а Пацюк та Матня – пана Польського, того самого, що й Чіп-чин батько.

Матня та Пацюк узяті в двір ще малими підлітками: перший – від плуга, другий – від овець. Гірко їм було розставатись з батьком, матір'ю, братами, та сестрами, та товаришами, такими ж хлопцями, як і вони; тяжко кидати рідне дворище, де їм знаком! були усі закутки, де їх родила й пестила мати; зелені степи, де вони викохували хлоп'ячі сили; гірко було кидати, яке не є, своє, а йти до чужого, до панського… Та що ти вдієш супроти панської волі? Панові треба… на те у його й кріпаки, що треба! Як не плакали, як не благали матері пана – викладали йому, що білоголові сини їх, як старшенькі, єдина поміч у трудній і праці,- та не помогли ні сльози, ні викладки… Пано-,1 ві що? Хіба пан думав про гірку працю, хіба йому;' слід до того свою панську увагу звертати?! Пан дцб у й розгнівався, що його панську голову якісь сільські жінки клопочуть такою дурницею… та й звелів попро-гонити матірок з двору. Пішли матірки, понесли не-вимовлені прокльони на устах, гіркий жаль у серці… А сини їх зосталися у дворі підпасичами: один – коло скоту, другий – коло овець.

Лушня родився й виростав у панському дворі. Умер старий Лушня, що жив на Вовчій Долині, на хуторі, покинув дочку-дівку на світі. Одним одна робоча сила, У сім'ї, бо мати вмерла, а сироти, як кукіль, зостали- ся… Як на те панові заманулось покоївки, її ото й узяли до панських покоїв,- бо, на лихо собі, й непо гана була. На її ж місце перевели на хутір сім'н? з двору. Спершу плакала дівка та боялася усього, аї›Ґ найбільш – як би догодити старому панові. Та, видно, догодила-таки, бо через рік з дівки стала молодицею, породивши білолицього чорноголового хлопця Тимош-ку. Як піднявся Тимошка на ноги, став розбирати усячину, то його узято за лакейчука до молодого пана,- старого тоді вже не було на світі,- чистити та набивати тютюном люльку, подавати води, а більше всього – стояти у кутку передньої коло дверей кабінету, на случай якого приказу. Всього натерпілося хлоп'я. Іноді, довго стоячи, на ногах засипало, падало додолу. Пан тоді не то, щоб одсилав спати, ні: вибивши добре, щоб не був такий сонливий, становив навколішки на всю ніч. А іноді, щоб не задрімав, бува, й навколішках, підсипав гречки під голі 1 коліна… Було й так, що пан, не знаходячи довго чого-•небудь з своїх розставлених по столу цяцьок, присікувався до хлопця та бив за те, що той ніби покрав, тоді як, роздивившись гаразд,- цяцьки або стояли, або лежали тут же перед носом… Набачивши, знову бив за те вже, що хоч не вкрав, то замірявся украсти, бо поперестановлював усе… Гірко прийшлося хлопцеві таке життя, злість накипала в молодому серці. "Коли ' не краду, то б'ють,- дума сам собі,- за те, що посягаю украсти, то хай краще б'ють за те, що краду!" І через рік, через два з малої та доброї дитини зробився якийсь лихий злодіячка, котрому нічого украсти усе, що тільки близько лежало коло його, й божитись-присягатись, що він і сном і духом не знає, як воно опинилося у його в кишені… Може хто другий підкинув, щоб його тільки вибили,- виправлявся він. Ти-мошку знову за це били, тяжко били; та бійкою нічого не взяли. Підріс він – став ще хижішим, ще запеклішим. Украде, бувало, який пустячок та й підкине другому, щоб від себе очі одвести; а добре що вкраде, (то так заховає сам, що не знайдуть. А оглянуться, стануть допитуватись,-він ще й виказує: отой, мов, або ота вкрала! Безневинних б'ють, а він собі нишком крадіжку поживе та й сміється потайно-Злодійкувате життя не по душі самому запеклому злодієві. І в такого іноді бувають часи, що оступлять його добрі думки, мучать його, розривають… Чоловіча совість не замирає в самій запеклій душі. Не замерла вона і в душі Тимофія Лушні. Бували такі години, коли він, згадуючи свої вчинки та безпутне життя, сам собі думав: "А може зк воно й гріх так робити?.. 166

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: