Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

– Про мене…- одказав, мов нехотя, Грицько.- Коли вже тобі так хочеться, то й заберу. Тільки, знаєш що. Чіпко? У тебе мати старая, а ти її гак зневажив… у чужих людей хліб заробляє, сердешна…

– Мати… мати…- забубонів Чіпка і насупив брови.- За матір не кажи… Хто його знає, хто з нас більш винуватий…

Грицьків докір дуже уразив Чіпку. Він замовк, потупив очі в землю, мов боявся на Грицька глянути; подумав трохи та швидше попрощався й вийшов з хати.

– Так ти завтра, гулянками, й забереш, Грицьку? – спитав уже з-за дверей.

– Добре. А може, ще й сьогодні над'їду, коли справа справна…

Чіпка пішов. Грицько, під осла вши свитку у голови, ліг на лаві спочити. Христя поперемивала посуду, поприбирала, сіла на полу, коло печі, за гребінь прясти мичку. У хаті було тихо-тихо, аж мов важко, тільки чутно було, як веретено сюрчало та коли-не-коли 182

Христя легенько зітхала… Христя думала про сьогоднішню розмову з Чіпкою. Думки обступили її, повили, як сиві тумани землю… Вона оддалась їм на волю: робіть, мов, що знаєте; несіть, куди хочете!.. І здавався їй Чіпка не таким гультіпакою та волоцюгою, яким його люди взивали, яким сама вона його щитала до сього дня… Скривджене з самого малку, її сирітське серце догадалося, що Чіпка – не такий… Не гультіпака – лихий чоловік; гультіпака – зло людське, неправда людська! – казало їй серце… У Чіпки й серце добріше, й душа чистіша… А що він п'є?.. То його лихо п'є… недаром він хвалився ним!.. Та як же його й не пити, живучи між такими людьми, що кожен тільки й дума: як би мені та мені, як би кого обідрати, ошукати? Брати рідні, сестри – перші вороги між собою…

– А правду казав Чіпка,- промовила вона вголос – аж Грицько від дрімоти прокинувся.

– Яку правду? – позіхнувши, питає він.

– Що немає між людьми правди, що живуть вони не по закону!

– Толкуй!.. дурний, спившись з кругу, верзе не знать що, а вона тому й віри діймає…

– Як же не діймати, коли воно так і в?..

– Як так?

– А так! От хоч би й я… Якби люди по правді жили, чи терпіла б я, зоставшись сиротою, те горе та нужду, що прийшлось витерпіти? Чи розкотилося б добро сирітське? Коли б вони по правді, не по кривді жили, то всього б того приберегли, не попустили б, щоб сирота скиталася по людях, не завдали б її у найми, де б, може, не стрівшись з тобою, й вік звікувала…

– Своя сорочка ближче до тіла…

– Ото ж то є й!.. Усе – коли б собі та собі; а про сиріт та безталанних – ні гадки!.. Хай сироти гинуть…

– Хто ж тобі стане дурно чуже добро доглядати? – запитав Грицько.

Христю – як хто голкою укольнув,.. Зляканим поглядом вона глянула на його: вона ніколи не ждала такого від Грицька…

– Невже ж би й ти так зробив? – не спускаючи очей з його, вона прямо запитала. Грицько оханувся і, подумавши, одказав:

– То що ж, що я б- не зробив? – другі б зробили!

Та чого це ти так прискіпалась до мене? – перемінивши свій ласкавий голос, уже він запитав Христю та й собі гостро глянув на неї.

Христя сиділа на днищі бліда, сумна та, скривившись, дивилася прямо йому у вічі. Голова її схилилася трохи набік; нитка у одній руці, а починок у другій – заколіли… По виду можна було бачити, що вона, хоч і дивилася на Грицька, дивилася прямо йому в вічі, та нічого не бачила; думка її десь далеко-далеко носила…

Грицько помітив; серце в його якось болізно тьохнуло…

– Христе! – гукнув він.

Христя кинулась, аж починок з рук випав; вона скочила його доставати…

– Що це з тобою? Чи не закохалась, бува, у Чіпчи-ні голі п'яти?..

Чи від того, що вона нахилялася, чи, може, й від того, що метке Грицькове слово влучило прямо їй в серце й погнало кров у голову, тільки зблідле до того лице Христине зразу покрилося червоним заре-вом…

– Ох… як ти мене злякав, хай йому цур! – переводячи дух, усміхаючись, веселенько обізвалася вона до

Грицька, щоб покрити усміхом свій недавній смуток.

Грицько пильно подивився на неї. Краска з лиця уже одійшла, тільки притаєне легеньке зітхання та якийсь боязкий, соромливий погляд з блискучих очей нагадували, що, може, Грицько й правду сказав… Одначе Грицько не обзивався. Спустивши з лави ноги, він почав у кишені шукати люльки. Налапавши й ви-тягщи люльку, довго він довбався у ній протичкою, потягаючись та позіхаючи, потім вибивав об лаву згар…

– Піти лишень покурити,- мнучи тютюн у жмені й держачи у зубах люльку, каже він,- та подивитися на віз… чи добрі осі? Бо завтра справді гулянками, може, хліб перевезу…

Грицько пішов з хати. Христя сама. Вона аж плечима здвигнула.

– Що це справді зі мною сталося?! – сама себе запитала та трохи перегодя й затягла сумну та журливу пісню на всю хату… У голосі її почулися сльози, 184 журба; повивали вони хату й Христю; вона голосом виводила свій сум тяжкий, а рукою – нитку за ниткою.

У неділю, тільки що вийшли з церкви та пообідали, зараз Грицько запріг своїх пару биків, випрохав у сусіди ще пару та двома парами й поїхав до Чіпки.

Пуста городина, лихий тин, криві ворота, необмаза- _ на хата з побитими вікнами неприязно кинулись в вічі! у, й образили Грицькову хазяйливу натуру… Він з локо-у. ром і разом з жалем дивився на Чіпчине добро… " суе"

– Господи, боже! доживеться ж чоловік от до сьо- ' го?І А все – своя воля…

Грицько став коло хати. Двері були зачинені й защепнуті. Він подивився кругом хати, глянув на тік,- нігде нікого не видко, тільки стіжки чорніли у току. Грицько підійшов під вікно, заглянув у розбиту шибку. На полу лежало три чоловіки, спали; на лаві Чіпка – четвертий.! – Чіпко! Чіпко! -"гукнув Грицько.

– А хто там? – перший прокинувшись, питає Лушня.

– Збудіть мені, будь ласка. Чіпку.

– Нащо тобі? – пита, потягаючись, Лушня.

– Та я до його за хлібом приїхав. Лушня штовхнув ногою Чіпку.

– Чіпкої

– Чого?

– Чоловік за хлібом приїхав.

– Ага-а,- промовив Чіпка й хутко скочив на ноги.- Здоров, Грицьку!

– Здоров… То це ти так кочуєш?!

– Отак, як бач!

– Чому ж ти хоч вікон не повставляєш? Холоди находять.

– Доброго молодця кров гріє,- одмовив за Чіпку Лушня.

Чіпка вийшов у сіни одчинити двері. Лушня став будити товариство.

– Уставайте, братця, грошей лічити!

– Яких грошей?

– Чіпка продав хліб.

– Кому продав?

– Чупруненкові Грицькові… – А дорого?

– Не знаю.

Пацюк та Матня попідводились, терли спросоння очі, позіхали.

– Я, мабуть, не доспав,- каже Матня,- бо голова щось болить,- і знову ліг.

– Тим тебе й обдуло, як бокла,- докоряв Лу-шня.

На той час Чіпка увійшов у хату.

– Ходім, братця, поможемо чоловікові хліба набирати,- каже до товаришів.

– Ходімо. Чув, Якиме? Уставай та ходім! – гукнув Лушня.- Зате ввечері – он як погуляємо!!

Пацюк зараз послухав, а Матня підвівся, давай знову протирати очі та потягатись. А далі – й він, нехотя, устав; усі разом потягли до стогів.

Два подає, два на вози складає. Навантажили оби-, два вози, придавили рублем, ушнурували як слід, по" хазяйській. Поїхав Грицько.

– А за що продав. Чіпко? – питає Лушня.

– Ні за що.

– Як ні за що? – усі разом скрикнули.

– Так… подарував…

Товариство замовкло, посхиляло голови.

– Отуди к лихій годині! – сумно промовив пер ший Лушня.

– А жид, бач, купував – не продав,- й собі процідив сумно крізь зуби Пацюк.

– Бо жид! – гостро одрубав Чіпка.

– От тобі й раз! от і погуляємо… чортового батька!..- чухаючи потилицю, блеє Матня.- Краще б було мене не будити, хлопці… А то – тільки сон перервали…

– Жид – та давав по трояку од копи,- знову Луш-ия,- а це й свій чоловік, та на дурницю звик!.. Отаке!

– Таке, як бач! – коле Пацюк.

– А-а-а…-позіха, потягаючись, Матня:-І навіщо було будити?!

Чіпка зиркнув на товариство очима, поблід на виду…

– Ви на мене, братця, як бачу, гніваєтесь,- сам себе здержуючи, обізвався він до товаришів.- Так треба було… От вам і все! Жидюзі я не продав ні за які гроші, а товаришеві – так віддав… – А ми ж у тебе що,- каже Лушня, попустивши поводи серцеві…- Хіба вже ми й не товариші?.. Чому ж ти нам не віддав? Ми б самі його продали…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: