– Про мене…- одказав, мов нехотя, Грицько.- Коли вже тобі так хочеться, то й заберу. Тільки, знаєш що. Чіпко? У тебе мати старая, а ти її гак зневажив… у чужих людей хліб заробляє, сердешна…
– Мати… мати…- забубонів Чіпка і насупив брови.- За матір не кажи… Хто його знає, хто з нас більш винуватий…
Грицьків докір дуже уразив Чіпку. Він замовк, потупив очі в землю, мов боявся на Грицька глянути; подумав трохи та швидше попрощався й вийшов з хати.
– Так ти завтра, гулянками, й забереш, Грицьку? – спитав уже з-за дверей.
– Добре. А може, ще й сьогодні над'їду, коли справа справна…
Чіпка пішов. Грицько, під осла вши свитку у голови, ліг на лаві спочити. Христя поперемивала посуду, поприбирала, сіла на полу, коло печі, за гребінь прясти мичку. У хаті було тихо-тихо, аж мов важко, тільки чутно було, як веретено сюрчало та коли-не-коли 182
Христя легенько зітхала… Христя думала про сьогоднішню розмову з Чіпкою. Думки обступили її, повили, як сиві тумани землю… Вона оддалась їм на волю: робіть, мов, що знаєте; несіть, куди хочете!.. І здавався їй Чіпка не таким гультіпакою та волоцюгою, яким його люди взивали, яким сама вона його щитала до сього дня… Скривджене з самого малку, її сирітське серце догадалося, що Чіпка – не такий… Не гультіпака – лихий чоловік; гультіпака – зло людське, неправда людська! – казало їй серце… У Чіпки й серце добріше, й душа чистіша… А що він п'є?.. То його лихо п'є… недаром він хвалився ним!.. Та як же його й не пити, живучи між такими людьми, що кожен тільки й дума: як би мені та мені, як би кого обідрати, ошукати? Брати рідні, сестри – перші вороги між собою…
– А правду казав Чіпка,- промовила вона вголос – аж Грицько від дрімоти прокинувся.
– Яку правду? – позіхнувши, питає він.
– Що немає між людьми правди, що живуть вони не по закону!
– Толкуй!.. дурний, спившись з кругу, верзе не знать що, а вона тому й віри діймає…
– Як же не діймати, коли воно так і в?..
– Як так?
– А так! От хоч би й я… Якби люди по правді жили, чи терпіла б я, зоставшись сиротою, те горе та нужду, що прийшлось витерпіти? Чи розкотилося б добро сирітське? Коли б вони по правді, не по кривді жили, то всього б того приберегли, не попустили б, щоб сирота скиталася по людях, не завдали б її у найми, де б, може, не стрівшись з тобою, й вік звікувала…
– Своя сорочка ближче до тіла…
– Ото ж то є й!.. Усе – коли б собі та собі; а про сиріт та безталанних – ні гадки!.. Хай сироти гинуть…
– Хто ж тобі стане дурно чуже добро доглядати? – запитав Грицько.
Христю – як хто голкою укольнув,.. Зляканим поглядом вона глянула на його: вона ніколи не ждала такого від Грицька…
– Невже ж би й ти так зробив? – не спускаючи очей з його, вона прямо запитала. Грицько оханувся і, подумавши, одказав:
– То що ж, що я б- не зробив? – другі б зробили!
Та чого це ти так прискіпалась до мене? – перемінивши свій ласкавий голос, уже він запитав Христю та й собі гостро глянув на неї.
Христя сиділа на днищі бліда, сумна та, скривившись, дивилася прямо йому у вічі. Голова її схилилася трохи набік; нитка у одній руці, а починок у другій – заколіли… По виду можна було бачити, що вона, хоч і дивилася на Грицька, дивилася прямо йому в вічі, та нічого не бачила; думка її десь далеко-далеко носила…
Грицько помітив; серце в його якось болізно тьохнуло…
– Христе! – гукнув він.
Христя кинулась, аж починок з рук випав; вона скочила його доставати…
– Що це з тобою? Чи не закохалась, бува, у Чіпчи-ні голі п'яти?..
Чи від того, що вона нахилялася, чи, може, й від того, що метке Грицькове слово влучило прямо їй в серце й погнало кров у голову, тільки зблідле до того лице Христине зразу покрилося червоним заре-вом…
– Ох… як ти мене злякав, хай йому цур! – переводячи дух, усміхаючись, веселенько обізвалася вона до
Грицька, щоб покрити усміхом свій недавній смуток.
Грицько пильно подивився на неї. Краска з лиця уже одійшла, тільки притаєне легеньке зітхання та якийсь боязкий, соромливий погляд з блискучих очей нагадували, що, може, Грицько й правду сказав… Одначе Грицько не обзивався. Спустивши з лави ноги, він почав у кишені шукати люльки. Налапавши й ви-тягщи люльку, довго він довбався у ній протичкою, потягаючись та позіхаючи, потім вибивав об лаву згар…
– Піти лишень покурити,- мнучи тютюн у жмені й держачи у зубах люльку, каже він,- та подивитися на віз… чи добрі осі? Бо завтра справді гулянками, може, хліб перевезу…
Грицько пішов з хати. Христя сама. Вона аж плечима здвигнула.
– Що це справді зі мною сталося?! – сама себе запитала та трохи перегодя й затягла сумну та журливу пісню на всю хату… У голосі її почулися сльози, 184 журба; повивали вони хату й Христю; вона голосом виводила свій сум тяжкий, а рукою – нитку за ниткою.
У неділю, тільки що вийшли з церкви та пообідали, зараз Грицько запріг своїх пару биків, випрохав у сусіди ще пару та двома парами й поїхав до Чіпки.
Пуста городина, лихий тин, криві ворота, необмаза- _ на хата з побитими вікнами неприязно кинулись в вічі! у, й образили Грицькову хазяйливу натуру… Він з локо-у. ром і разом з жалем дивився на Чіпчине добро… " суе"
– Господи, боже! доживеться ж чоловік от до сьо- ' го?І А все – своя воля…
Грицько став коло хати. Двері були зачинені й защепнуті. Він подивився кругом хати, глянув на тік,- нігде нікого не видко, тільки стіжки чорніли у току. Грицько підійшов під вікно, заглянув у розбиту шибку. На полу лежало три чоловіки, спали; на лаві Чіпка – четвертий.! – Чіпко! Чіпко! -"гукнув Грицько.
– А хто там? – перший прокинувшись, питає Лушня.
– Збудіть мені, будь ласка. Чіпку.
– Нащо тобі? – пита, потягаючись, Лушня.
– Та я до його за хлібом приїхав. Лушня штовхнув ногою Чіпку.
– Чіпкої
– Чого?
– Чоловік за хлібом приїхав.
– Ага-а,- промовив Чіпка й хутко скочив на ноги.- Здоров, Грицьку!
– Здоров… То це ти так кочуєш?!
– Отак, як бач!
– Чому ж ти хоч вікон не повставляєш? Холоди находять.
– Доброго молодця кров гріє,- одмовив за Чіпку Лушня.
Чіпка вийшов у сіни одчинити двері. Лушня став будити товариство.
– Уставайте, братця, грошей лічити!
– Яких грошей?
– Чіпка продав хліб.
– Кому продав?
– Чупруненкові Грицькові… – А дорого?
– Не знаю.
Пацюк та Матня попідводились, терли спросоння очі, позіхали.
– Я, мабуть, не доспав,- каже Матня,- бо голова щось болить,- і знову ліг.
– Тим тебе й обдуло, як бокла,- докоряв Лу-шня.
На той час Чіпка увійшов у хату.
– Ходім, братця, поможемо чоловікові хліба набирати,- каже до товаришів.
– Ходімо. Чув, Якиме? Уставай та ходім! – гукнув Лушня.- Зате ввечері – он як погуляємо!!
Пацюк зараз послухав, а Матня підвівся, давай знову протирати очі та потягатись. А далі – й він, нехотя, устав; усі разом потягли до стогів.
Два подає, два на вози складає. Навантажили оби-, два вози, придавили рублем, ушнурували як слід, по" хазяйській. Поїхав Грицько.
– А за що продав. Чіпко? – питає Лушня.
– Ні за що.
– Як ні за що? – усі разом скрикнули.
– Так… подарував…
Товариство замовкло, посхиляло голови.
– Отуди к лихій годині! – сумно промовив пер ший Лушня.
– А жид, бач, купував – не продав,- й собі процідив сумно крізь зуби Пацюк.
– Бо жид! – гостро одрубав Чіпка.
– От тобі й раз! от і погуляємо… чортового батька!..- чухаючи потилицю, блеє Матня.- Краще б було мене не будити, хлопці… А то – тільки сон перервали…
– Жид – та давав по трояку од копи,- знову Луш-ия,- а це й свій чоловік, та на дурницю звик!.. Отаке!
– Таке, як бач! – коле Пацюк.
– А-а-а…-позіха, потягаючись, Матня:-І навіщо було будити?!
Чіпка зиркнув на товариство очима, поблід на виду…
– Ви на мене, братця, як бачу, гніваєтесь,- сам себе здержуючи, обізвався він до товаришів.- Так треба було… От вам і все! Жидюзі я не продав ні за які гроші, а товаришеві – так віддав… – А ми ж у тебе що,- каже Лушня, попустивши поводи серцеві…- Хіба вже ми й не товариші?.. Чому ж ти нам не віддав? Ми б самі його продали…