Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

Може, за все те оддячиться, хоч не на сім, то на тім світі!.." Страшно йому ставало і разом тяжко, соромно. Тоді він, щоб хоч трохи розважитись, щоб погасити Прометеїв огонь в мученій душі, прихилився до ' скляного бога: привчився горілочку вживати… Помітили раз його п'яним – вибили добре на конюшні, прогнали з горниць, наставили кучером. Це було літ за двоє перед волею. Йому було тоді літ двадцять.

На стайні – вільніше трохи, ніж у горницях. Там – що не зробив, пан бачить, бо з своїх очей не спускає; а тут – хоч і бачать панські коні, та нікому не скажуть… Передньої покинути не можна; а з стайні – коли не вдень, то вночі вирвешся… Лушня встряв у"' шинки. Там він зазнався з Матнею й Пацюком. Ці – теж повиростали в неволі. Хоча вільні степи та широке поле, де вони влітку скот пасли, одводили трохи їм замлілі душі, зате зимня пора налягала на їх плечі важкою вагою й давила обох… до горілки! Поробили-і ся вони п'яницями, волоцюгами, злодюгами… У шин, ку побраталися з Лушнею. Побраталися – і таємні крадіжка, схови та перехови, та нічні пропої накраде- „, ного стали їх товариською роботою…;

Мучились-мучились пани з ними та, не діждавши й тих двох років, що кріпаки повинні були одробити після волі (а роки ті здалися довгі-довгі, тяглися віками!), повиганяли їх з двору на всі чотири…

Не маючи ні землі, ні оселі, ні пристановища,- ні під собою, ні за собою, ні перед собою, як вільна птиця в полі, як дикий звір в борі,- хлопці розбрелися по селу… Де його пристати? де голову приклонити, заховатись часом від лихої години?.. Ще під будень сяк-так: де-небудь на роботі – у жидів дрова рубати, у людей молотити, віяти, косити… А як вечір настане або свято, або зостався хто який день без роботи… Хоч під греблю!.. Нігде притулку немає, нігде пристати, спочити. У селі дві місцини некуповані. Одна – ули-пя" Друга – шинок… Тільки на улиці небезпечно. Ляжеш під тином спочити – собаки стягнуть; посеред улиці – наїде хто, а хоч не наїде – волосні піднімуть, запруть у чорну, подумавши, що п'яний… Зостався – шинок… І за шию не ллє, і тепло, й людно… Є де, хоч не розкішне, спочити – під лавкою; є з ким розважитись-побалакати, заспівати, випити… Став і нашим хлопцям шинок рідним батьком, горілка – матір'ю. В шинку вони мали собі захист, притулок; чарка горілки стала їх порадою й одрадою… Шинок ніколи не пустує; то той, то другий… І наші хлопці там! Як перепаде чарка горілки – за упокой раба божого, за здоров'я народженого або й так по пригоді – то й добре! Веселий, співа він, коли співають ті, що частують, а плаче – коли вони плачуть… Як же випадав коли такий нещасний день, що ні роботи, ні в шинку нікого, а в самого ні крихти хліба, ні шага грошей, їсти – аж шкура болить, випити – аж за серце ссе… не гріх тоді й підняти, що легко лежить!..

З оцими-то злодійкуватими ледацюгами, гультіпаками зазнався Чіпка. Тиняючись з шинку до шинку, стрів він їх раз, удруге… як частував кожного, хто підвертався під руку; вони зараз же таки і втерлися до його у товариство. Пили на його кошт; гуляли за його добро; розказували йому своє бідолашне життя, про свою гірку долю – привернули його жалісне, тепер строюжене нещастям, серце і потоваришували… Цілий день п'ють та гуляють по шинках, гуляють іноді й за північ, а перед світом ідуть до Чіпки висипля-, тись. Виспляться, викачаються, візьмуть з собою Чіпку та з добра його що-небудь, та знову в шинок… Так кожнісінького дня.

Мотря спершу дивилася на таке безпутне життя та плакала, та вговорювала Чіпку; потім того – лаяла, ганьбила; а далі – бігала у себе по вгороду, по улиці та кричала-репетувала:

– Ой, лишенько! пропала ж я тепер… погине моя бідна голівонька… Тепер же мені все одно, що з мосту та в воду…

Стрівають люди, жалкують, розпитують…

– Та як же?.. як же?..- розказує кожному з плачем Мотря: – любий та милий був, а то ж зразу… на тобі та цить! Не переживу ж я цього, не зможу… Свитку пропив, одежу всю – у одній сорочці, як харциза, як махамед який!.. Уже третю вівцю пропиває… Та й товариство підобрав під пару – волоцюг зо всього світа… Боже мій! що ж тепе]х робити мені, бідній?.. 9

– Ви б його умовляли; ви б його словами ганьбили,- люди Мотрі…

– •- Чи я ж не вмовляла, чи я не благала?! – плаче Мотря.- Та я ж йому не словами,- я йому сльозами виливаю… гіркими докорами очі вибиваю… Та що з того?.. Сказано: як об стіну горохом!..

– То ви б у волость… Хай його з тиждень подержать у холодній! Витверезиться – опам'ятається, а то йому вже памороки забило-Послухала Мотря людської ради – пожалілася у волость. Узяли Чіпку п'яного,, силоміць посадили у чорну. Незчувся, як і заснув…

Надвечір оглянуться товариші – нема між. ними Чіпки. Увечері пішли, та як чорна була лихенька вже, вони її продрали й випустили невольника.

Іде Чіпка додому… У голові-хміль; на серці- зло… А тут ще ззаду йде Лушня, примовляє:

– Яка вона тобі мати? жалітися на сина?! Хто назве її після сього матір'ю? Садовіть, мов, сина у чорну: через його мені життя немає!.. Де се воно таке на світі видано?!

Не йде Чіпка – летить додому; не дише – огнем /паше і, як скажений бик, налітає на хату… Брязь! – одно вікно… Дзень! – друге… Посипалось – третє… Грюк! ногою в двері… Полетіли й двері у сіни.

Мотря з переляку залізла на печі аж у куток. Убіг Чіпка в хату, кричить:

– Де вона?.. де стара відьма?.. Чи не заміж, бува, забажала?.. Може, бахурів навести заманулося?.. То) щоб син не перечив,- у чорну його!.. 'ї Уразили такі гадючі слова материне серце. Як підстрелена горлиця тіпається-б'ється, тихо туркоче й стогне, так мати затіпалась на печі в куточку та стиха, гірко промовила до сина:

І – Побійся, Чіпко, бога! Подумай: що це ти ка- жеш?! Мені світ не милий, мені…- не доказала, залилася гіркими сльозами.

– А мені?.. Мені, ти думаєш, легко живеться?! У мене, може, серце від болю як не розірветься!.. якийсь ірод у йому, мов свердлом, крутить… Так ще мені – на?! , – Нащо ж ти п'єш, сину?.. Чи воно тобі легшає? Слухай отих братчиків, що понаводив з собою, то вони тебе підведуть!.. вини будуть, поки у тебе буде; а як не стане, то де й дінуться…

– Не бреши, стара! – перебив її Петро Пацюк.

– Хай уже ти, молодший, будеш брехати, а мені, старій, не приходиться!.. ~- І що то воно за мати, коли йде на сина жалітися? – піддає Лушня огню Чіпці.- Хіба то є мати?! Який добрий чоловік скаже путнє слово про неї? Не те, щоб покрити сина… Чи бачила що, кажи: не бачила; чи чула-не чула!.. Ні! вона зараз: ось, мов, який мій син… Беріть його, люди добрі, та садовіть у чорну!.. Яка ж вона мати?!

– Бач, що кажуть люди?! – гука Чіпка.- Чуєш, що кажуть?!

– Люди?! – сумно, гірко, з плачем промовила Мот-ря, та більше не змогла й слова вимовити: умиваючись сльозами, замовкла…

Довго ще Чіпка гукав, довго кричав та, витягти з скрині материну нову білу свиту, майнув з товариством до Гальки.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: