– Жидові?
– Та там би побачили – кому…
– Чоловік,- тягне Чіпка далі,- чесно поживе, добрим словом згадає… А жид – що?
– А тепло ж буде від того доброго слова? – щипав Пацюк.
– Тепло! – уже грізно одрубав Чіпка, а далі, нижче спускаючи голос, каже: – Я знаю, що моя праця не пропаде марно, а доведе її добрий чоловік до розуму…
– Отуди к лихій годині!.. Оце так!.. От тобі й погуляли! – одно бубонить Матня, присівши навколішки та взявшись руками за одутлі щоки.
– Не ждали ми. Чіпко, від тебе такого! – дошкуля Лушня.
– Якого?
– Такого, як ти зробив… Пропало добро!.. Усі поприсідали на току та, як хижі вовки, очима світили. Один Чіпка стояв, обпершись спиною об не-добратий стіг, та сумно позирав то на товаришів, то на цілі стіжки, то на шлях – чи не їде Грицько. Аж ось Грицько уже справився: приїхав удруге.
– Отак-то ти нас обвів, дядьку? – обізвавсь до його Лушня.
– Як?
– На дурницю, кажеш, хліб возиш?
– На дурницю? Гм… Дарованому коневі в зуби не дивляться…
– То ти нас хоч молотити візьми, по карбованцю од копи,- шуткує Пацюк.
Усі засміялися; Грицько й собі; один Чіпка мовчав…
– Годі, братця, не знать що торочити,- обернувся він до товариства: – нуте лишень чоловікові поможемо хліб добирати, бо час не стоїть!
– Нехай же сам і забира, коли поцінно купив,- каже з докором Лушня.
– Тимофію! – грізно глянувши, гукнув Чіпка.- Або до роботи, або з двору! Я прохати не стану…
Лушня зітхнув, а все-таки підвівся, поліз на стіг; другі, глядя на його, й собі прийнялись за діло… Одначе робота в руках не горіла, як спершу. Оже сяк-так понакладали вози, забендюгували, ушнурували. Повіз Грицько додому. Лушня пішов за ним слідом.
– Дядьку!
– Агов?..
– Ви вже нам хоч за поміч перекиньте що… Невже ж ми дурно працювали?.. аж спина болить.
– Що ж я вам перекину?
– Та хоч карбованців п'ять…
– А де ж ті п'ять карбованців – на смітнику знайдеш?
– А хліба хіба трохи? Адже кіп більше тридцятка буде…
Грицько мовчав.
– Ну, хоч три карбованці на нас трьох! Хай уже Чіпка подарував – його воля… І
– Добре… Нехай же, я утрете вернуся, то й привезу. Тільки прохатиму вас – помогти молотити.
– Молотити? – весело скрикнув Лушня.- Добре! Що там нам його молотити? Аби господь дав годину, то ми його учотирьох за день зоб'ємо!
– То я ще й могоричу поставлю,- домовляв Грицько.
– Добре, дядьку!.. Добре!
Грицько поїхав, Лушня вернувся до гурту веселий. З радощів він штовхнув Матню, котрий прослав під стіжком кілька снопів, ліг, укрився теж снопом та збирався вже заснути.
– Не штовхайся! тут і так бік болить за хлібом,- одмовив Матня.
– Не бійсь! не візьме лиха година, хіба, може, від горілки прогниє,- каже Пацюк.
– Од тії, що за хліб вип'ємо?
– Може й від тії! – вставив Лушня.
Чіпка не дослухався до їх розмови. Він ходив собі поза стогами та підгрібав, що набили, перекладаючи хліб на вози.
Лушня моргнув на товариство: не журіться, мов!
– Погуляємо? – запитали ті стиха. Лушня мотнув головою: еге ж, мов!
– А скільки? – пита Матня.
– Три карбованці.
– Мало,-• каже Пацюк. – 3 червивої собаки що урвати, то урвати – хоч клочок шерсті! – утішив Лушня.
Вернувся Грицько утретє, привіз гроші, забрав останній хліб. Як наложили вози, Лушня й каже:
– Ну, тепер, дядьку Грицьку, хоч і могоричу'
– Та ходімо вже: забіжимо до Гальки, вип'ємо по осьмушці.
Пішли. Кликнув Грицько й Чіпку. Пішов і той за ними. Грицько випив сам осьмушку, дав по осьмушці другим та й повіз собі хліб додому, розігрітий – не так горілкою, як подарунком.
Товариство засіло на цілу ніч…
XVIII Перший ступінь
Мотря зовсім оселилася у "довгоп'ятої бабйіТ Брала людям прясти то кужіль, то вовну та з того тільки й жила.
Тяжко їй робилося на душі, гірко на серці, як подумає, що на старості літ прийшлося наймичкувати у людей. І хата своя, й достатки, хоч які там не які були, а все б таки жити можна… А прийшлося в чужій хаті людям годити, людей слухати… Ще день сяким-таким боком перебуде, а настане ніч – думки, як за подушне, оступлять… Мотря іноді цілу ніч виплаче. Шкода їй Чіпки… кохала ж, ростила, довгих зимніх, коротких літніх нічок недосипляла – рано вставала, пізно лягала… Не задля кого ж? задля його… А він?
Спливе їй на думку та проклята ніч, коли він п'яний зневажив її, матір, тяжкими докорами… Стає руба шматок хліба у горлі, як вона згадає про це, сідаючи їсти. Змочить Мотря усю подушку, як здумає уночі… "Краще б я тебе, сину, не зродила або, зродивши, узяла за ноги та об пень головою, ніж тепер від тебе таку зневагу приймати!.. Безталанна та хвилина, коли я зачала тебе; проклята та радість, якою я раділа, чуючи, що щось ворушиться під серцем… Боже! чи я тебе не молила? чи я перед тобою переступила?.. За що ж мені така кара, така невповага від рідної дитини?!"
– І чого ти так убиваєшся, Мотре? – вговорює її баба.- Хай би що добре, а то таке ледащо! Он сьогодні…немов дідько носив його по чужих городах – без шапки, босий, у одній сорочці, та й та розхристана, як у харцизяки… Остапійчиних дітей на смерть перелякав. Гралися собі у дворі. На той час його лиха година носила. Біжить, кажуть, як скажена собака, через город… Діти в крик; він – за ними… ухопив маленьку дівчинку Парасю – четвертий годок пішов – та й несе… Навіщо вже він її взяв? Один бог відає… Сказано: з кругу спився! Уже в його в очах і чоловічки догори ногами попереверталися… Я таки й сама бачила, що він по улиці бігав. Та й байдуже! Кат тебе, думаю, бери: бігай, поки на своє набіжиш! Та й іду собі… Минула вже Остапійчину хату. Коли чую – хтось біжить за мною та гукає: "бабо! бабо-о!" Оглянуся – аж сама Остапійчиха Химка… лиця на їй немає! "Чого се ти, галочко?" – питаю. Вона в плач та так просить: "Будь ласка, бабусю, ради самого бога, я вже вам се й те, верніться у хату та поможіть моїй Парасочці!" Що ж там з нею? "Та, боже мій! – з плачем каже: – отой шибеник, ота п'яниця, щоб йому ні життя, ні добра! на смерть дитину перелякав-Біг через двір та й ухопив на руки… чи занести куди хотів, чи що… Я не знаю: чому його на цеп не припнуть?.." Я послухала, пішла. Уходжу – коли дитина лежить на полу та так в'ється, так б'ється та кричить, немов на йому, не доводь господи! родимець… Перехрестила я його, пошептала – одійшло трохи… Та тоді й переполох вилила. І таки нестемісінько він вийшов, так і вилився з воску!.. То чи я б за таким плакала та побивалася? Я б його й з думки викинула.
– Як же мені не плакати, як не побиватися, слухаючи таке за його? Хай би їх у мене десятеро, то одно в одно не вдасться; а то ж він у мене один, як порошина у оці! Я його кохала, ростила, здоров'я стратила, надії покладала… А тепер – самій прийшлося по чужих людях хилятися… Хіба ж воно легко? Та що й люди скажуть. Яка, скажуть, то мати, що допустила сина до того, не заборонила йому?.. Боже мій, боже! одного тільки в тебе прошу: однії смерті молю! Нашли її швидше… Чого вона по добрих людях ходить, чом до мене не прийде?.. Закрилася б я тоді плечима й очима – хай що хоче робить. Мої очі не бачили б, уха не чули…
– 1-і! бозна-що ти, Мотре, вигадуєш! Що люди скажуть? Нехай що хочуть, те й говорять… Чорта йому даси, коли воно таке удасться. Чи ходила б ти по чужих хатах, якби він добрий був?
Не витримала Мотря довшої розмови: сиділа собі та плакала нерозважними, дрібними сльозами…
А Чіпка – наче таке собі діло вигадав – кожнісінький день ґуля та й ґуля… Зовсім пустився берега… Допився до того, що ні знадвору, ні в хаті нічого… Аж задувся від гульні та недоспаних ночей…
Поки хазяйствечко було, було за що пити; а як забрав Грицько останній хлібець з двору, то хоч що хоч – без грошей жидівка і осьмушки не дає. "Давай гроші!" – та й усе.
"Гроші,- дума собі Чіпка, лежачи в хаті після того, як забрав Грицько жито до себе. Згага пекла його, як свічкою; похмілля його мучило.-Гроші… Якби-то гроші! Не качався б я, як тепер качаюся, місця не знайду; не гуляв би так… оддав би й землю, і усе за гроші. Коли б гроші! Брязнув би тільки – так би все і вродилося… і вона моя! А то…"