Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

– У шинку…

– Як же ти?

– А так…- Матня показав руками, як він схопив пляшку.

Розмова повернула на інший шлях.

– Та як же ти – чи украв, чи одняв? – допитувався Пацюк.

– Не питай – як, а питай – чи добраї – каже Матня, частуючи Пацюка.

Той похвалив. Матня до Чіпки.

– Ось на, братіку, покуштуй! Ось – на! Сказано: губи злипаються, така добра!

Чіпка випив. Випив і Лушня. Горілка розв'язала язики – почались кази та перекази…

Лушня знову пристає до Чіпки: чом та й чом хліва не продає?

– Не продам я жидові,-• одказує Чіпка.

– Та кому ж ти продаси його?

– Нікому!

– А шкода! Зогниє – так ні за цапову душу… й: . чарки горілки не вип'ємо! Продай, кажу. Продай, брате! Ти знаєш, як загуляємо?

– Не хочеться, братця! Коли б ти знав, Тимофію, як не хочеться!..- верзе Чіпка вже напідпитку.

– А нащо ж воно?.. Одно ж – зогниє!.. І

– Ну, так стійте: піду завтра до Грицька… Коли йому не продам, то хоч так віддам…

– Тю-тю! То ти краще мені так віддай,- каже Лушня.- Я знаю, як поверну. А Грицько – що? Звіс-но – багатир: візьме собі, поживе й спасибі не скаже…

– Другому нікому не продам… не годиться! Далеко за північ товариство підбивало Чіпку кому продати хліб – то продати, а даром Грицькові не давати. Чіпка не згоджувався.

– Яз ним товаришував; я з ним ще малими хлопцями укупі овець пасли… Хай йому на нове хазяйство.

Нехай хоч він чесно поживе мою працю, коли так судилося!

XVII

Сповідь і покута

На другий день, рано-вранці, Чіпка пішов до Грицька. Нова хата, біла, чепурна, привітно виглядала з-за обголених лихою осінньою негодою груш та рядка прутнястих верб. Двір був просторий, чистий, оплетений; ззаду, на току, стояли ожереди соломи; з лівого боку чорніли грядки та невеличкий молодий вишник; з правого – хлівець, загорода та погріб. Коло воріт, над перелазом, білів новою цямриною колодязь, виглядав на шлях новим високим журавлем… Чіпка уступив у двір. Велика, чорна, кудлата собака кинулась на його з-під загороди. Чіпка подався назад до ліси, став випручувати хворостину. На собачу брехню вибігла з хати молода, як дівчина, молодиця – низенька, чепурненька, та й почала гукати на собаку. Собака одбіг на вгород та скавучав. Чіпка підійшов до молодиці, привітався.

– Добридень!

– Здорові були.

– Що, Грицько дома?..

– Ні, нема…

– А де ж?

– У пивниці.

– І давно там став?

– Ні, недавно… На тім, бачся, тижні… Ні, аж на третім… приїхав жид та й найняв.

– А коли він дома буває?

– У п'ятницю на ніч завжди буває… А це щось за знак – учора не було. Сьогодні повинен бути. А він вам нащо?

– Та треба… Хочу йому хліб продати.

– Не знаю,- каже вона, задумавшись.- Надійдіть трохи пізніше, туди к обіду може, він звернеться…

– Добре… Прощавайте!

– Ідіть здорові.

Чіпка пішов шляхом додому; молодиця – в хату.

Грицька справді не було дома. Восени, упоравшись з хлібом, він порадився з Христею та й став до пивниці. Оже тепер уже він робив без того запалу, з яким кидався до діла торік. Він тепер уже свого доскочив. у Чого ж йому з шкури вилазити. А коли жид дає доб- ауру плату, то щоб сидячого татари не взяли та на печіу-не лежать,- чому той тиждень і не проробити, повагом та роздумуючи та розглядаючи на ві боки?!

Не минуло й години, як Чіпка пішов, Грицько приїхав.

– Чому це тебе учора на ніч не було? – стріла -його Христя.

– Та тут таке трапилось: не мені б казати, не тобі слухати! – одмовля Грицько.

– Що ж там таке? лихе що?

– Та щоб дуже лихе – то, дяка богові, ні!.. Та й доброго мало… – Та що ж там справді таке? пристає злякана Христя.

Кажи швидшеї

– Жида Оврама обікрадено… То це нас держали аж до сьогодні.

– Я думала, що там?!! Хто ж його обікрав?

– Бог його знає… Якісь, каже, замурдовані люди… Понадівали машкари, пов'язали гаразденько всіх та й забрали, що знайшли.

– Що ж воно за люди?

– Він одгадує на москалів, бо по-московській балакали… А шкода, коли хоч, Оврама!

– От, велика шкода – жида! Однак з нас надрав…

– Ні, Христе: жид жидові не рівня. Другий жид, то таки насправжки жидюга, а Оврам, я тобі скажу, добрий чоловік, хоч і жид… Нічого бога-гнівити: він тобі й запоможе, коли там подушне, нужда яка… Звісно, своє візьме – не грошима, так роботою… І тепер у його на пивниці трохи не всі – за одробіток… Добрий жид. Усі його тамтешні люди шкодують…

– Усі вони добрі, як сплять: а тільки розплющить очі, то так і норовить, як би у тебе що видурити, як би тебе так заборсати, щоб з його лап не вирвався-Дасть карбованця, двох, а одроби йому на десять. Всі вони одним миром мазані! Бач! А я тобі й забула хвалитись: до тебе Чіпка приходив. – – Який Чіпка?

– А той… що, як навіжений, ганяє по селу…

– Ага!.. Чого ж це?

– Та каже: чи не купив би ти хліба?

– Якого хліба? – пита, роздумуючись, Грицько.

– Не знаю. Каже – хліб продати… А я стою собі га думаю: який це він хліб продає, й навіщо тобі хліб купувати, коли, спасибі богу, й свій ще потроху тягнеться…

– Що ж ти йому одказала?

– Що ж я йому одказала? Сказала, щоб зайшов пізніше, як ти дома будеш..;

– Ну, а він тобі – що?

– Каже: зайду – та й пішов з двору.

– Гм,- мугикнув Грицько.- От, дивіться, коли не здурів парубок… З кругу спився!

Розмова про Чіпку на цім обірвалася. Грицько став розпитувати, чи все гаразд в господі, що робила Христя, чи здужала, чи ні?.. Христя одказувала і собі розпитувала Грицька: що їм казали, про віщо розпитували, як задержали? Перегодя трохи, Христя питає чоловіка:

– Чи не час уже обідати? Ти з дороги – виморився, виголодався… пообідаєш, спочинеш…

– Та таки й справді виголодався. Хліба не стало, випросив був краєць у чоловіка та перехопив трохи… А тепер – немовби й теє…

Собача брехня перервала їх річ. Христя глянула у вікно.

– От і Чіпка йде… Грицько собі глянув.

– Та й обірваний та обшматований який, господи!

– Може б, сказати, що тебе нема дома, поки пообідаємо? – дивлячись на Грицька, питає Христя.

– Ні, хай… чоловікові втретє не забиватись… Ти знаєш, ми з ним колись товаришували, як ще удвох вівці пасли. Чудний трохи… а добрий був друзяка… А тепер – глянь: що з ним сталося?!

Чіпка скрипнув дверима, увійшов у сіни; собака аж за одвірки гризе, так валує. Христя одчинила хатні двері.

– Та й собака ж у вас! – обізвавсь до неї Чіпка.- З порожніми руками не сікайся!.. Здорові були!

– Здорові… Ідіть у хату; я вже сама закручу завертку, бо вона у нас так туго ходить, що як хто другий, то й не закрутить…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: