І звернули його думки у бувале, недавнє. Розвернулося перед ним зелене поле; ходить він по йому, обдивляється; радіє, що так добре зійшло, росте, зеленіє, цвіте… А тут і вона знялася перепілкою з-за високого жита… Розряджена, як пава; легенька, як метелик; веселенька, як уранішнє сонце… Любо його очам дивитись на неї, як вона усміхається до його своїми повними рожевими устами, як вона гладить його веселими чорними оксамитними очима… Щасливий він!.. А тепер? Серед пустки неметеної, у смітті, у багнюці, валяється – обірваний, обшарпаний, як волоцюга, як харциза який… А до цього що витворяв?! Де ділася кобила, вівці, корова? Де одежа, що мати справила? де ділася мати? куди вона пішла? де приклонила сиву голову?! Сиротою стоїть над шляхом хата, з побитими вікнами, нетоплена, необшпарована, чорна, полупана… А вже холоди заходять; мороз у хату преться… І холодно, і голодно!.. Згага хмелю запекла йому серце…
– О-о-о… я каторжний! проклятий!.. що я наробив собі?! – Він зо зла уп'явся руками у свою нечесану куштру. Посипалось волосся; заіскрили очі… Він прикусив зубами губи, аж кров виступила…
Осіннє сонце сідало у хмари. Прощаючись з землею, заливало хмари й землю огняним світом. Як кров,червонів захід йонця і заглядав своїми червоними очі ма крізь побиті шибки у Чіпчину хату… Чіпка кача] ся на соломі по долівці. І
На ту пору в хату увійшли товариші. Як глян Лушня на Чіпку, так і покотився зо сміху. Пацюк Матня стоять у порога та тільки дивуються.
– Чіпко! – гукнув Лушня.- Чи ти, бува, не збі жеволів? Якого ти-бісового батька качаєшся та рвеі на голові волосся?
Несподіваний регіт схаменув Чіпку, і
– Братіку! – мовить, як дитина.- Хоч чарочку, хоч капельку, бо пропаду! Пече мене… давить… пиц мені… пити!.1
– На, та пий, дурню! – гукає Лушня, подаючі йому пляшку горілки, у кварту, міри. 1
Аж затіпався Чіпка, ухопивши обіруч пляшку. При ложив він її до своїх попалених смагою, замазанизв кров'ю губів та дудлив нахильці, як воду.
Матня побачив та й собі затрусився… Кинувся на Чіпку та ну однімати.
– Ну тебе к лихій матері! От, дивись: ні капельки не кине, луципер!
Та за пляшку… Чіпка не пускає та молить:
– Ще, братіку! ще… ще… хоч трошечки… Хоч капельку!.. душу проквасити…
– Та ну тебе к бісу!.. От, опіяка!..
Та, вирвавши пляшку, припав до неї, мов п'явка до тіла… Матня не вмів кидати горілки другим. Чи давали чарку, він ковтав її як капельки; чи осьмушку, він заливав нею горло не оддихаючи; чи півкварти, кварту,- він тяг, поки ставало духу, а перевівши дух, знову тяг, поки оставалась порожня посудина…
Уже Лушня з Пацюком кинулись на Матню та і;а-силу одняли, трохи пляшки не розбили… Зчинився регіт, крик… Сонце зовсім сіло; насувала на землю ніч, закутана в чорні хмари, і усе робила темним… А вони, у темній хаті, як виходці з того світу, світять п'яними очима, кричать, регочуться…
Забрала Чіпку горілка: кров ударила в голову, від пекучої згаги одійшло його серце. Веселий, підводиться він, гукає:
– До шинку, братця! до жида!
– Шкода до жида… Жид не повірить! – на те йому Лушня. – Як, свиняче ухо, не повіре? Як я йому усю свою худобу пропив, то й нічого?!. А його, іродового сина, осьмушка горілки вдавить?..
– Та вже чи вдавить, чи ні, а не повірить! – глухо, з протягом каже Пацюк…- Уже краще підняти, де легко лежить…
– Украсти? – грізно запитав Чіпка і скоса глянув на Пацюка; а далі повів очима на Лушню з Матнею, ніби очима допитувався у них: чи украсти можна?
Лушня не загаявся:
– Атож! – одказує.- Чим усилковуватись та просити парха, то вже краще своїми руками доти та погрітися…
– Та й справді, що погрітись,- підхопив Матня,- а то опухнеш з холоду… ' _
Чіпка стояв, як зачумлений… Думки його ходор.0,„дП заходили. "Украсти?..- думав він.- Добре діла"ИІ1 украсти… Прийшов, узяв чуже – і є в тебе… Чого ще?.. Одно тільки… Там оглянуться, кинуться шукати зло-і дія… проклинатимуть… От і в мене землю украли…, украли моє щастя, мого долю… щоб вони не діждали сонця праведного побачити!.. 0-х!.. Прокляті!.." – та і як гуконе на всю хату: (/,
– Гайда, братця! разом погуляємо… Може жидюга,/' повірить, а може знайдеться добрий чоловік, почастує… У-ух!.. тяжко мені… гулять хочеться… хочеться битись, боротись… гу-у-у!..
І давай махати, стуливши кулак, рукою кругом себе, повертаючись то в ту, то в другу сторону – на всі боки… Товариство порозскакувалось по кутках, щоб часом не дістав Чіпка.
– Та ну тебе к нечистій матері!..- скрикнув Лушня, як увірвав його по плечі Чіпка…- Мов безміном удрав! Вийшов би на двір та об причілок і гамселив, скільки здужав!..
– Бережись,-кричить Чіпка,-укладу! Як муху, роздавлю…- та, повертаючись на одній нозі, одно руками махає, як вітряк крилами…
Товариші зморгнулись, разом кинулись на його. Той за руки, той за ноги, а той за поперек – насилу положили на долівку. З побитих вікон вирвався несамовитий регіт, гармидер -і розіслався по глухому подвір'ю… Розбуджені собаки стали валувати…
– Чи ми ще довго отут серед ночі сидітимемо? як стих трохи регіт, питає Лушня.- Ходим уже куди-небудь, чи що?
– Еге ж, еге! – одказали Пацюк з Матнею разом.
– А знаєш, Тимофію, куди ходім? – перегодя трохи, веде річ Пацюк.- До пана!.. Він чоловік добрий, хоч і пан: наділяв нас не раз то сим, то тим, поки ще у дворі були… Невже тепер пошкодує? А комори тепер у його, взимку, повні…
– Гляди лиш, щоб на бантині не зависі – призро глянувши на Пацюка, увернув Чіпка.
– Чого?.. Та я там усі входи й виходи знаю,- од-мовля той.
– Там комори лихенькі,- крізь зуби процідив Лушня: – за ніч можна полагодить…
– Може, на яку кварту перепаде від жида,- кінчає Матня.
У хаті затихло. Сидячи коло Чіпки на підогнених ногах, усі мовчали. Чіпка, вибившись з сили, лежав, як соломи куль, важко дихав… Тільки його сап розбуджував сонну темряву, що насупилась над землею. А на думку навернувся Порох з своїм переказом. Устала перед ним ціла панська облава на правду. "А справді,- дума Чіпка…- Он вони що роблять!.. То їм і можна?.. Чому ж нам не можна?.. Гидко тільки… Злодюга, скажуть… Господи! де ж тая правда?.."
– Чіпко? – знову обізвався Лушня.
– Чого?
– Ходім.
– Куди?
– До пана.
– Чого?
– У гості.
– Добре…
Надворі стояла темна ніч; густі хмари замазала небо – ні місяця не видко, ні зорі не блищать… Темний морок спустився на землю – і тут нічого не видко, хоч стрель у вічі… Кругом така тиша, як у вусі: ні людина не загомонить, ні собака не гавкне… хіба тільки трісне суха дровинячка під важкими ступнями товариства.
Пройшли вони улицю, другу; посеред, села, на третій, одрізнився від них Лушня. – Стійте тут! – промовив тихо.
Усі стали. Один Чіпка без тямку поволік ноги далі. Лушня прямо підійшов до хати. То був жидівський шинок. Видно, жиди уже спали, бо нігде не блищало світло. Лушня постукав у вікно.
– Гершку! Гершку! відчини!..
– А хто там такий? – хтось обізвався а хати.
– Свої… відчини!
– Які свої такої пори? цого тобі треба? – уже гаразд чутно було жидівський голос.
– Хоч пшениці купити?
– Якої пасниці? – швидко одказав Герішсо й одсунув кватирку. Під вікно підступили Пацюк а Матнею.
– Хто з ви? звідкіля пшениця? – питає жид, побачивши коло вікна: три чоловіки стоїть.
– Та звідкіля б не була,- нащо тобі? Ти кажи, що даси за мішок?
– А-а-а… це ти, Тимофію! іди з у хату. А то сце хто з тобою?
– Свої.
– Ну, то й ідіть у хату – тут побалакаємо. Лушня оглянувся – не видно Чіпки.
– А де ж Чіпка? – питає.
– Он, як марюка, пішов,- каже Матня, показуючи на темну пляму, що чорніла-колихалася у темряві.
– Біжи, Петре, поклич! – порядкує Лушня.
Пацюк побіг, догнав чорну пляму – вернувся з Чіпкою.
Тим часом заблищало світло у розбиту віконницю; скрипнули хатні двері; дзенькнув засов коло надвірних – корчма роззяпилась і всіх проглинула…