Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

Христя кинулась до надвірних дверей, одчинила їх, гукнула на собаку, потім зачинила й закрутила заверткою.

– Що, Грицько вернувся? – питає Чіпка, дожидаючи, поки Христя поралась біля дверей.

– Вернувся. Чому ж ви не йдете у хату? Ідіть! Чіпка несміливо уступив у хату та й став коло порога. Йому якось і соромно стало, і страшно… Грицько привітався перший. – – Здоров, Чіпко!

– Здоров, Грицьку! Здоров, брате!.. Чи бач, як ти перемінився!.. Як одружився, то й не пізнати тебе!

– Чим же я перемінився?

– Усім… заріс, постарів…

– От, ще вигадайте,- защебетала Христя.- Де ж таки він старий?.. То він не поголився-то так воно вдається… – А може… Та ні: я таки тебе, Грицьку, молодшим бачив…

– Це так мене зостарила молода жінка,- сміється Грицько.

– Тільки б і старості…- усміхаючись, каже Чіпка.

– Та й ти. Чіпко, перемінився… на себе не схожий… Чого це ти так занепав?

– Лихо, брате!.. – зітхнувши, одказав Чіпка і сів поруч з Грицьком крло столу.- Кого те лихо до добра доведе?

– Що ж тобі за лихо таке?..

– Багато, Грицьку, розказувати…- ще раз зітхнувши, одмовив Чіпка і скорим поглядом окинув хату. /" Простора хатина, чепурно вибілена, тепла та ясна, тиха та щасна, війнула на його якимсь теплим духом… ".Йому так стало легко, мов стіни до його лиха прихи-/лялися… На серці у його стало так люб'язно; думки

• його повернулися назад і перенесли його разом на і степ; намалювали йому старою неміччю скаліченого і діда Уласа, швидкого Грицька, що на барані їздив; кинули його на верби горобенят драти… Жив-жив! Жив-жив!..- наче хто молотками гамселив цими словами у виски йому… Він болізно усміхнувся… Глянув на Христю… І понесли його думки на поле, між зелені жита, де він перше зустрівся з Галею… Жаль йому стало свого бувалого життя, котре пестило його надії; йому заманулося кому-небудь їх одкрити, з ким поділитися… На очі наверталися-чув він-сльози; він боявся, щоб не бризнули, та водив очима то на Грицька, то на Христю… І здалися вони йому такими щасливими, такими добрими, привітними, що він незчувся, де дівся його страх перед ними, сором за своє безпуття… Йому забажалося щиро, від серця, побалакати з ними, як з рідними. Звісивши на груди голову,

' в землю потупивши очі, він став навертати на себе розмову.

– Багато, кажу,- почав він,- розказувати… і за день усього не перекажеш… Лихо, сказано, як до кого причепиться,- не одскіпаєшся!..

• – Хто ж винуватий у вашому лихові? – обізвалася, глядя на його, Христя.- Мабуть, чи не самі найбільше?..

Докір цей хоч і уколов з першого разу Чіпку, оже він ні зморшкою, ні поглядом не виявив того. Йому аж подобалось питання, так прямо вимовлене жіночими устами.

– Та трохи й сам винен,- одмовив він, задумуючись.- А то-таки й люди…

– Чим же люди винні? – сповідає Христя. Чіпка поворухнувся. Видко, він не ждав такої сповіді. Помовчав трохи та все униз дивився, ніби роздумував: чи казати, чи ні? А далі туго, немов слова до язика поприлипали, а він їх одривав з великим болем, промовив:

– Неправдою своєю!..

Грицько побачив, з яким болем та жалем промовив Чіпка оці два слова, скинув очима на Христю:

– Ось годі тобі базікати! – обізвався до неї: – готуй лиш краще обідати, та пообідаємо всі разом. Ти, Чіпко, ще не обідав?

– Та я вже, бог його знав, коли й страву бачив,- з жалем признався Чіпка.

Мова його уразила жалощами Грицька й Христю, та й з себе він був такий якийсь, що, хоч-не-хоч, пожалієш… Грицько мерщій посунувся за стіл, на покуття, та запрохував Чіпку сунутись ближче до його. Христя метнулась до хліба, до мисок, до печі. Швиденько насипала борщу у миску, поставила серед столу, достала ложки з мисника, порозкладала перед кожним,- та вже мала була сама сідати на ослоні до столу, як Грицько промовив:

– Чи це б то так на суху й сідати?.. Воно, мабуть, жінко, у нас у хижці й горілка є… Ми так давно бачились з Чіпкою, що годилось би й випити. Ось давай лиш по чарупині… Та мене, правду кажучи, наче щось ломить, тре… Чи не покине, бува?

Христя вийшла до хижі, незабаром унесла пляшку а горілкою, поставила на столі й сама сіла.

– Наливай, жінко!

Христя налила. Грицько узяв чарку в руку та, обертаючись до Чіпки, промовив:

– Пошли ж нам, боже, усього, чого ми тільки бажаємо!

– Дай, боже! – одказує Чіпка.

Потім Христя знову налила чарку, а Грицько підсунув її до Чіпки. Випив і Чіпка.

Тоді уже сам Грицько налив півчарки, посунув до Христі, примовляючи:

– Випий же й ти, жінко!

Христя взяла чарку у руки, пригубила, кивнула головою – й почала їсти борщ.

Прийнялись до борщу й чоловіки. Чіпці здалося, що він зроду не пив такої доброї горілки, не їв такого смачного борщу. Поїли борщ, Христя достала локшину на молоці… Чіпка – як три дні не їв… Усе йому здавалося таким добрим, смачним; самі хазяїни – такими щирими, привітними людьми, що він аж повеселішав трохи… З лиця спала в його тума; на лобі розправились зморшки, що як ті хвилі то набігали, то збігали; він радісно засвітив своїми розумними очима і став сповідатись…

– Так ви, паніматко,- обернувся він з словом до Христі,-хочете знати: чим люди винні у моїм безголов'ї? Усім винні! Од самого малого, непримітного, до самого великого, найбільшого. Ви тільки погляньте; як вони між собою живуть? Чи так, як люди, як брати, як бог приказав жити?.. Еге ж! Вони б мали – один одного в ложці води втопили, з лиця землі ЗМе-ЛиІ.. •' '. • •.

" Ґрицько усміхнувся…

– Ну, що тобі до того. Чіпко, скажи мені, бога ради?.. Адже тобі від того ні знобить, ні гріє…

– Як не знобить? А правда де? Де та правда, по котрій нам велено жити? де вона ділася? хто її украв у нас?-гарячився Чіпка.-Куди вона забігла?.. га? -.._, д нема правди,- одказав Ґрицько,- то живи так, як і всі живуть…

– А як не дають жиги? Що тоді?

– То все мана тільки!

– Ой, Грицьку! ой,.братікуі не кажи так… важко мені, пече мене таке слово…

– Не знать, що вигадуєш. Чіпко! не знать, об чому турбуєшся!.. Не такий тепер вік настав, не такі люди народилися…

– Що ж мені робити, коли я не можу з ними ужитися? Чим же я винуватий?.. Я ще й так терплю… Ти тільки послухай, яка у людей правда. Ти знав мою землю?

– Знав…

– Ти чув, що її одібрали у мене… знаєш?.. ту саму землю, про яку сама громада сказала: це твоя земля, Чіпко, володій нею! А тепер знайшлися такі митці, що й громадську волю поламали… Узяли та й одсу-дили мою землю бог його знає й кому, бог знає нащо… На те, мабуть, щоб перевів її на гроші та й повіявся туди, звідкіля й привіявся… І як, спитаєш, він одібрав ту землю?.. Підсипав судовикам… от і рішенець: не твоя земля. Чіпко! То була твоя, а тепер – не твоя!..

– Чому ж ти не сходив у суд до Чижика? – пита Ґрицько.- Він, кажуть, іноді помага.

– Ходив. Поміг… Як п'ятдесят карбованців, то й поможу!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: