Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

– Що ж ти?

– Де ж я візьму їх?.. Отака-то в світі правда! Один прийшов, підсипав-і одсудив; а дай ти п'ятдесяти карбованців – тобі одсудять… А якби була правда, 'га цього б не було… земля б зосталася у мене… А коли о 'Земля була у мене, я б ніколи не став таким, яким ви мене бачите… Хіба я не знаю, хіба я не чую, що про мене кажуть, думають?.. Знаю… добре знаю!.. Та хай кажуть, думають… кожному вільно, що хоче казати й думати!.. Тільки не кожному дано знати… заглянути у чужу душу, зрозуміти, що там і до чого, подивитись у чуже серце… Гляньте у його правдивим оком, то й побачите: що там діється, що там витворяється, які іноді тяжкі муки гнітять його, яке лихо розриває… На те у них кебети катма… не дано їм!.. От і волоцюга я, й п'яниця, й гультіпака… А я, може, кращий від них… та лиха доля моя!.. Кажу вам, багато казати, а трохи слухати… Хай я гульвіса, бо мої руки до роботи не здіймаються; хай я п'яниця, бо у горілці тільки мені й душу одвести… На чому я її одведу, скажіть ви мені?..

Річ Чіпчина, як вода, ринула.

Ґрицько з Христею слухали та ззиралися, а Христя коли-не-коли зітхала тихо та глибоко…

Пообідали. Чіпка подякував богові й хазяїнам.

– Знаєш що, Грицьку? '

– А що?

– Чого це я до тебе прийшов?

– Скажи.

– Прийшов… чи не купив би ти у мене того хліба, що зостався у току? Уже я його сам до розуму не доведу; жидові продавати не хочеться… Купи ти, брате!

– Навіщо він мені здався, Чіпко? Я з своїм уже управився, бачу – буде з мене… – А може у Чіпки добрий хліб, то на посів би зоставили,- якось любенько примовилась Христя.

– Та й грошей у мене тепер катма,- бідкається Грицько.

– То віддаси, коли будуть,- на те йому Чіпка.- Не хочеться мені своєї праці у жидівські руки попускати… Знехтує, проклята жидова, на горілку пережене… А ти, як хазяїн, знаю, до ума доведеш…

– Ні, Чіпко, не куллю: не треба мені! Чіпка задумався; очі потускніли; він потущів їх униз… Оже швидко журлива думка промайнула; очі знову заіскрили – і він, наче зрадівши, твердо промовив:

– Ну, коли ж не купиш, то так візьми!

– Нащо я в тебе візьму його? Ось розсуди гаразд…

У тебе тільки один хліб і зостався; а я, слава богу, не терплю ще нужди!..

– То пропаде ж, Грицьку! проп'ю… Візьми, брате, пожалій моєї праці! Ти чоловік добрий, я тебе змалку знаю… Пам'ятаєш, як горобенят драли? Пам'ятаєш діда?.. Візьми! Я тебе люблю й твою жінку люблю-Увійшов я до вас у хату, як у рай уступив… Ви мене привітали, як рідні, моє серце, мою душу одігріли… Візьми, Грицьку, прошу я тебе.

– Про мене…- одказав, мов нехотя, Грицько.- Коли вже тобі так хочеться, то й заберу. Тільки, знаєш що. Чіпко? У тебе мати старая, а ти її гак зневажив… у чужих людей хліб заробляє, сердешна…

– Мати… мати…- забубонів Чіпка і насупив брови.- За матір не кажи… Хто його знає, хто з нас більш винуватий…

Грицьків докір дуже уразив Чіпку. Він замовк, потупив очі в землю, мов боявся на Грицька глянути; подумав трохи та швидше попрощався й вийшов з хати.

– Так ти завтра, гулянками, й забереш, Грицьку? – спитав уже з-за дверей.

– Добре. А може, ще й сьогодні над'їду, коли справа справна…

Чіпка пішов. Грицько, під осла вши свитку у голови, ліг на лаві спочити. Христя поперемивала посуду, поприбирала, сіла на полу, коло печі, за гребінь прясти мичку. У хаті було тихо-тихо, аж мов важко, тільки чутно було, як веретено сюрчало та коли-не-коли 182

Христя легенько зітхала… Христя думала про сьогоднішню розмову з Чіпкою. Думки обступили її, повили, як сиві тумани землю… Вона оддалась їм на волю: робіть, мов, що знаєте; несіть, куди хочете!.. І здавався їй Чіпка не таким гультіпакою та волоцюгою, яким його люди взивали, яким сама вона його щитала до сього дня… Скривджене з самого малку, її сирітське серце догадалося, що Чіпка – не такий… Не гультіпака – лихий чоловік; гультіпака – зло людське, неправда людська! – казало їй серце… У Чіпки й серце добріше, й душа чистіша… А що він п'є?.. То його лихо п'є… недаром він хвалився ним!.. Та як же його й не пити, живучи між такими людьми, що кожен тільки й дума: як би мені та мені, як би кого обідрати, ошукати? Брати рідні, сестри – перші вороги між собою…

– А правду казав Чіпка,- промовила вона вголос – аж Грицько від дрімоти прокинувся.

– Яку правду? – позіхнувши, питає він.

– Що немає між людьми правди, що живуть вони не по закону!

– Толкуй!.. дурний, спившись з кругу, верзе не знать що, а вона тому й віри діймає…

– Як же не діймати, коли воно так і в?..

– Як так?

– А так! От хоч би й я… Якби люди по правді жили, чи терпіла б я, зоставшись сиротою, те горе та нужду, що прийшлось витерпіти? Чи розкотилося б добро сирітське? Коли б вони по правді, не по кривді жили, то всього б того приберегли, не попустили б, щоб сирота скиталася по людях, не завдали б її у найми, де б, може, не стрівшись з тобою, й вік звікувала…

– Своя сорочка ближче до тіла…

– Ото ж то є й!.. Усе – коли б собі та собі; а про сиріт та безталанних – ні гадки!.. Хай сироти гинуть…

– Хто ж тобі стане дурно чуже добро доглядати? – запитав Грицько.

Христю – як хто голкою укольнув,.. Зляканим поглядом вона глянула на його: вона ніколи не ждала такого від Грицька…

– Невже ж би й ти так зробив? – не спускаючи очей з його, вона прямо запитала. Грицько оханувся і, подумавши, одказав:

– То що ж, що я б- не зробив? – другі б зробили!

Та чого це ти так прискіпалась до мене? – перемінивши свій ласкавий голос, уже він запитав Христю та й собі гостро глянув на неї.

Христя сиділа на днищі бліда, сумна та, скривившись, дивилася прямо йому у вічі. Голова її схилилася трохи набік; нитка у одній руці, а починок у другій – заколіли… По виду можна було бачити, що вона, хоч і дивилася на Грицька, дивилася прямо йому в вічі, та нічого не бачила; думка її десь далеко-далеко носила…

Грицько помітив; серце в його якось болізно тьохнуло…

– Христе! – гукнув він.

Христя кинулась, аж починок з рук випав; вона скочила його доставати…

– Що це з тобою? Чи не закохалась, бува, у Чіпчи-ні голі п'яти?..

Чи від того, що вона нахилялася, чи, може, й від того, що метке Грицькове слово влучило прямо їй в серце й погнало кров у голову, тільки зблідле до того лице Христине зразу покрилося червоним заре-вом…

– Ох… як ти мене злякав, хай йому цур! – переводячи дух, усміхаючись, веселенько обізвалася вона до

Грицька, щоб покрити усміхом свій недавній смуток.

Грицько пильно подивився на неї. Краска з лиця уже одійшла, тільки притаєне легеньке зітхання та якийсь боязкий, соромливий погляд з блискучих очей нагадували, що, може, Грицько й правду сказав… Одначе Грицько не обзивався. Спустивши з лави ноги, він почав у кишені шукати люльки. Налапавши й ви-тягщи люльку, довго він довбався у ній протичкою, потягаючись та позіхаючи, потім вибивав об лаву згар…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: