– Та кажи!.. чого ти плачеш? – аж скрикнула вона.
Мотря утерла рукавом сльози і простогнала… А далі натужилась і, схлипуючи, перериваючи слова, стала казати:
– О-о, боже мій!.. недурно він все сумний був… мовчав… журився… та все через сон про Дін викрикував… про Хіврю та Грицька недурно ж це воно!.. Ой, пропала ж моя головонька бідная!!.
– Що ж там таке? кажи вже,- не мороч моєї голови! Про яку се ти Хіврю плещеш?
– Про жінку того сучого сина, щоб йому,.. ні добра, иі життя!..
– Кого?
– Остапа…
– Чи ти не збожеволіла, дочко?
– Поневолі збожеволієш, коли таке…
– Мотре! не тумань їй моєї голови: розкажи по-людській – що там таке?
– Отой волоцюга, блудяга… покинув на Дону жінку з дітьми… приплівся сюди на мою голову… Господи! і за що ти мене отак караєш на сім світі? – скрикнула Мотря і знову залилась сльозами.
Тепер тільки Оришка розібрала своє лихо. Образа, гора тяжкої образи дочки, людські поговори та сміхи,- усе разом піднялось у голові матері, налягало їй на старе серце важким жалем… Вона глянула ще раз на Мотрю, поступилася назад, простогнала, сіла мовчки на піл, узявшись холодними руками за крайню дошку, щоб не впасти. Старе тіло тремтіло, колихалося; стара голова не здержувалась на в'язах-хилилася на груди. Оришка болізно піднімала її і тяжко стогнала… Мотря не переставала плакати. Гіркий її плач, стогнання матері зливалися вкупу, носилися по хаті, слались по білих стінах. І темніли вони для дочки й для матері: здавалась темною хата, і світ, що вривався в вікна, чорнів у віччю в них… І стояла в темноті тій ще темніша доля їх – чорна, темна, страшна, з худим, з'їденим нуждою лицем, з злими од голе ду очима…
Таке лихо скоїлось перед обідом. Страва давно стояла у печі: ще як у волость ішла Мотря, то засунула, щоб упрівала. Тепер ніхто й не згадав про неї. Горе без страви нагодувало обох. Ніхто з них не кидався до печі. Обидві навіть забули про обід.
Так день настав, так і минув. Одходячи на спокій, сонце обдало землю блискучим промінням; земля на прощання усміхнулася – і потемніла. Спустилася ніч; викликала собі на втіху зорі; викотився з-за гаю місяць – і став оглядати околицю… Усе кругом спало, мов зачароване, в тихім забутті теплої ночі,- не спав тільки один соловейко, виспівуючи в зеленім садочку свою любу пісню,- та не спало ще лихо в Орищинім та в Мотринім серці… Завело і воно свою пісню – гірку, журливу, безнадійну… І не розходилась та пісня по світу, не окликалася луною в лузі, як соловейкова; а, як важкий камінь, налягала на душу, морочила голову цілим роєм темних гадок, пекла серце нерозважною тугою… Мотря й Оришка не спали, не плакали,- тільки то одна, то друга зітхала… І відкіля це лихо взялося? і чого воно до них вчепилося? чим була Мотря Остапові?.. чим вона тепер осталася?.. Мотря й Оришка роздумували, розгадували… Жінка жонатого чоловіка?.. покритка-дівка?.. Ні жінка, ні дівка, а г?а-мужня вдова… Гріх перед богом,- чим його замолити? Сором перед людьми,- чим його змити?.. А ще?к, може, і каратись за це прийдеться – хоч не на сім, то на -тім світі… Непевний той Остап,- він щось лихе, страшне… Страх справді після таких думок закрадався їм в душу – і вони обидві тихо молилися.
Як не мучились вони цілу ту ніч, що вже не думали, а все-таки не видумали нічого для себе утішного.
Не вигадали поради й волосні. Судили, рядили – та окружному, а окружний – та губернаторові. Пішли писати та одписувати…
Незабаром наїхало у село чиновного панства. Питають-розпитують, пишуть-записують. Натерпілася страху Мотря од тих хитрих спросів та переспросів; набралася горя Оришка, глядя на свою дитину.
А в селі – тільки й мови, тільки й речі, що про Хруща. Наче все на світі для Пісок провалилося, один Хрущ зостався, а через Хруща – й Мотря… Хто її зроду не знав,- став допитуватись: де вона й що вона. Не можна Мотрі нікуди очей показати, щоб на неї пальцями не тикали. Вийде Мотря на улицю,- малі діти слідком за нею; порається Мотря на вгороді,- бачить: дві жінки стоять коло тину, дивляться на неї й перешіптуються. Немає Мотрі спокою і в церкві:
І там її не спускають з очей.
– Ото… ото вона! низенька, чорнява… чорним плат-ком голова пов'язана,- чує Мотря позад себе в бабинці.
– Ота чорнява, що хреститься?
– Еге ж, еге… Ото вона сама… за жонатого заміж пішла…
Чує Мотря, та боїться озирнутись: їй чогось соромно, страшно. Вона впаде навколішки, приникне головою до помосту,- шепче молитву щиру, просить у бога ласки, одмолює свій гріх – і разом сльози ковтає.
Тоді тільки люди трохи забули про Хруща, як жнива настали. Свої клопоти, праця, утома трохи заціпили язики людські.
Коли це – перед другою пречистою – ведуть Хруща у ланцюгах через Піски. Як зачули люди, то за малим не все село вибігло з хат, мов на ведмедя, дивитись. "Хрущ… Хрущ іде!.. Хруща… Хруща ведуть!.." – викрикують з усіх боків по селу. І біжить на Хруща дивитись старе й мале.
Повели Хруща у Гетьманське; засадили в тюрму за залізні штиби; давай випитувати та розпитувати. Піднялися знову спроси та перепроси… Зовсім загубила спокій Мотря: водять її то в город, то з города… А тут – друге лихо: Мотря почула – щось заворушилось під серцем…
Помітили люди – та як у дзвін задзвонили:
– Чи чули?..- питає молодиця другу, стрівши на улиці.- Заваготніла…
– Чула, серденько, чула… І скажіть: од такого!!
– Це вже, видно, не перед добром, моя матінко!.. Чи не кінець, бува, й віку швидко буде… Там: торік хвостата зоря світила, а це знов проява якась вирискалась…
– І я кажу: не перед добром таке на світі коїться! Та як підуть отак цокотати,- не переслухаєш. А під неділю або свято збереться де-небудь чоловіків купа, надійдуть жінки, парубки, дівчата – назбирається чимала юрба людей та й давай перетирати на зубах у сотий раз того чудного Хруща.
Аж ось – не знать звідкіль – узялась на селі чутка,, що він ні Хрущ, ні Притика, а прямісінько-таки Іван Вареник – кріпак пана Польського, що панував у Пісках.
Така чутка збила з пантелику судових і громаду. Що з ним робити? Як тепер його судити? Кинулись до пана,- пан одсахнувся: робіть, мов, з ним, що хочете, як знаєте… Тоді громада розв'язала діло. Як голили хлопців у москалі: "У рекрути його!.. лоб йому! лоб!.."-закричала громада. Поїхав голова у. Гетьманське, пішов, куди треба, одніс, що годилось,-? і "перевертня" прямо з тюрми повели до прийому. Заголивши лоб, перевернули його ще вчетверте – і став він з Вареника Хрущовим. Незабаром його кудись погнали,- та більше він ні вертався, ні озив&вся.
Оддали Остапа в москалі перед покровою. А так, перед лущенням, породила Мотря сина,- та ще й породила неабияк. Роди були тяжко трудні: потугувала ними Мотря два дні і дві ночі, не своїм голосом викрикуючи… Що вже не робила "довгоп'ята" баба-повитуха,- ніщо не помагало. Ледве Мотря на той світ не переставилась. Уже й не кричала й не стогнала – лежала мертвою колодою… Аж на третій день "господь її помилував": серед тихого плачу Орищиного почувся голосний дитячий крик…
– Єнерал!..- зрадівши, скрикнула "довгоп'ята баба".
Оришка підняла руку, перехрестилася… Мотря важко зітхнула – і розкрила сплющені очі… Хату обняла тиха одрада.
Як же почули люди про такі роди,- знову загомоніли. Пішло знов по селу шушукання, глум, таємні страхи… Дійшло до того, що ніхто вже Вареника не щитав і за чоловіка, а так-таки за самісінького куцого… Дехто помітив і невеличкі ріжки на голові в його, як стригли в прийомі. А Кирило Кнур – недалечкий сусіда – Христом-богом клявся, що як купались з Остапом укупі, то й хвостика бачив… Не при хаті згадуючи – куций та й годі!
А тут ще дитинка знайшлася, та ще при таких Іродах!!
– Щось воно таки непевне, моя матінко!..- цоко-уть жінки, похитуючи головами. І не одна й не дві нарошне забігали у хату до Мотрі-довідатись: чи немає на йому яких ознаків? Одна якось забачила на лівім колінці невеличку родимій.. "Оце ж воно й є!" – подумала та мерщій з хати.