Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

Так оце запитувала якась Донська станиця Піщан-ської волості… І задала ж роботу волосним оця несподівана бумага!

Як прочитала її козацька старшина, то голову й руки опустила.

– Оце так! – скрикнули в один голос і голова й писар.- Буде ж тепер від окружного… І як-таки повірити такому волоцюзі?! Прийшов – чорт його зна й відки, сказавсь – біс його зна й ким; а ми – на тобі, та цить! – і лапки поклали… Окунів небіж та й Окунів,- нестеменне Окунів… Чому не прийняти?.. Аж воно – он який небіж!!

– Еге ж…Недаром я казав,- вибріхувавсь писар,- підождемо трохи, спишемось… Не послухали?..

– Що ж тепереньки робити? – мов не чув, питав голова в писаря.

Той мовчав, потупивши в землю очі. Видно було – щось пригадував.

– Недурно мені сю ніч чорна собака снилася,- похваливсь голова.- Жінка одгадувала: напасть… Так воно й є!

– А мені руда свиня,- увернув писар. Порадившись, мерщій послали за Мотрею десятника. Мотря прийшла.

– Чи не розказував тобі чоловік чого про Дін? – стріли її волосні.

– Ні, не розказував,- одказала Мотря, здивувавшись такому питанню.- А що там? Хіба яка чутка і прийшла?..- запитала вона зляканим голосом. Так і так – кажуть; "таке й таке диво…

Як почула таке Мотря, то й лиця на їй не стало: поблідла, як крейда, затряслась, як лист на осичині; .хотіла щось сказати, та не вимовила й слова,- тільки раз по раз тяжко зітхала і якось чудно дивилась мутними очима…

– Чого ти здихаєш? – гримнув на неї голова.- У чоловіка навчилася?.. Той теж, як прийшов, то такого Лазаря скорчив… Прокляті! Через вас на Сибір ще підеш…

Мотря нічого не одказала,- тільки жалібно дивилася. Коли б хто заглянув тоді у її душу,- що там робилося! Якби зазирнув у серце,- що в йому поверталося!

– Іди собі! – гукнув голова, бачачи, що в неї й річ відтяло.

Мотря повернулася, вийшла. Ішла по улиці,- не бачила світа перед собою; прийшла додому,- як п'яна, мов чмелена…

– Що там, дочко? – стріла її мати.- Чого тебе кликали?

Пожовкло в Мотрі у віччю, заколихався світ, пішло все ходором… Не пам'ятала вона, як опустилась на лаву – так не роздягнена, не розбута і впала опукою. Сльози, як горох, полилися з очей.

– Чого ти, дочко? Чи, не приводь господи?..- Оришка не доказала. У неї в думці пробігла смерть Остапова.

Мотря не озивалася; плакала мовчки. Оришка пильно дивилася на неї. Серце почуло якесь лихо; перед очима вже стояла біда… У Оришки затіпались челюсті, забігала по виду мишка.

– Та кажи!.. чого ти плачеш? – аж скрикнула вона.

Мотря утерла рукавом сльози і простогнала… А далі натужилась і, схлипуючи, перериваючи слова, стала казати:

– О-о, боже мій!.. недурно він все сумний був… мовчав… журився… та все через сон про Дін викрикував… про Хіврю та Грицька недурно ж це воно!.. Ой, пропала ж моя головонька бідная!!.

– Що ж там таке? кажи вже,- не мороч моєї голови! Про яку се ти Хіврю плещеш?

– Про жінку того сучого сина, щоб йому,.. ні добра, иі життя!..

– Кого?

– Остапа…

– Чи ти не збожеволіла, дочко?

– Поневолі збожеволієш, коли таке…

– Мотре! не тумань їй моєї голови: розкажи по-людській – що там таке?

– Отой волоцюга, блудяга… покинув на Дону жінку з дітьми… приплівся сюди на мою голову… Господи! і за що ти мене отак караєш на сім світі? – скрикнула Мотря і знову залилась сльозами.

Тепер тільки Оришка розібрала своє лихо. Образа, гора тяжкої образи дочки, людські поговори та сміхи,- усе разом піднялось у голові матері, налягало їй на старе серце важким жалем… Вона глянула ще раз на Мотрю, поступилася назад, простогнала, сіла мовчки на піл, узявшись холодними руками за крайню дошку, щоб не впасти. Старе тіло тремтіло, колихалося; стара голова не здержувалась на в'язах-хилилася на груди. Оришка болізно піднімала її і тяжко стогнала… Мотря не переставала плакати. Гіркий її плач, стогнання матері зливалися вкупу, носилися по хаті, слались по білих стінах. І темніли вони для дочки й для матері: здавалась темною хата, і світ, що вривався в вікна, чорнів у віччю в них… І стояла в темноті тій ще темніша доля їх – чорна, темна, страшна, з худим, з'їденим нуждою лицем, з злими од голе ду очима…

Таке лихо скоїлось перед обідом. Страва давно стояла у печі: ще як у волость ішла Мотря, то засунула, щоб упрівала. Тепер ніхто й не згадав про неї. Горе без страви нагодувало обох. Ніхто з них не кидався до печі. Обидві навіть забули про обід.

Так день настав, так і минув. Одходячи на спокій, сонце обдало землю блискучим промінням; земля на прощання усміхнулася – і потемніла. Спустилася ніч; викликала собі на втіху зорі; викотився з-за гаю місяць – і став оглядати околицю… Усе кругом спало, мов зачароване, в тихім забутті теплої ночі,- не спав тільки один соловейко, виспівуючи в зеленім садочку свою любу пісню,- та не спало ще лихо в Орищинім та в Мотринім серці… Завело і воно свою пісню – гірку, журливу, безнадійну… І не розходилась та пісня по світу, не окликалася луною в лузі, як соловейкова; а, як важкий камінь, налягала на душу, морочила голову цілим роєм темних гадок, пекла серце нерозважною тугою… Мотря й Оришка не спали, не плакали,- тільки то одна, то друга зітхала… І відкіля це лихо взялося? і чого воно до них вчепилося? чим була Мотря Остапові?.. чим вона тепер осталася?.. Мотря й Оришка роздумували, розгадували… Жінка жонатого чоловіка?.. покритка-дівка?.. Ні жінка, ні дівка, а г?а-мужня вдова… Гріх перед богом,- чим його замолити? Сором перед людьми,- чим його змити?.. А ще?к, може, і каратись за це прийдеться – хоч не на сім, то на -тім світі… Непевний той Остап,- він щось лихе, страшне… Страх справді після таких думок закрадався їм в душу – і вони обидві тихо молилися.

Як не мучились вони цілу ту ніч, що вже не думали, а все-таки не видумали нічого для себе утішного.

Не вигадали поради й волосні. Судили, рядили – та окружному, а окружний – та губернаторові. Пішли писати та одписувати…

Незабаром наїхало у село чиновного панства. Питають-розпитують, пишуть-записують. Натерпілася страху Мотря од тих хитрих спросів та переспросів; набралася горя Оришка, глядя на свою дитину.

А в селі – тільки й мови, тільки й речі, що про Хруща. Наче все на світі для Пісок провалилося, один Хрущ зостався, а через Хруща – й Мотря… Хто її зроду не знав,- став допитуватись: де вона й що вона. Не можна Мотрі нікуди очей показати, щоб на неї пальцями не тикали. Вийде Мотря на улицю,- малі діти слідком за нею; порається Мотря на вгороді,- бачить: дві жінки стоять коло тину, дивляться на неї й перешіптуються. Немає Мотрі спокою і в церкві:

І там її не спускають з очей.

– Ото… ото вона! низенька, чорнява… чорним плат-ком голова пов'язана,- чує Мотря позад себе в бабинці.

– Ота чорнява, що хреститься?

– Еге ж, еге… Ото вона сама… за жонатого заміж пішла…

Чує Мотря, та боїться озирнутись: їй чогось соромно, страшно. Вона впаде навколішки, приникне головою до помосту,- шепче молитву щиру, просить у бога ласки, одмолює свій гріх – і разом сльози ковтає.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: