Грицько сердився, став гримати на Христю – чого вона все журиться. Не помагало: Христя не кидала свого суму. Тоді сам Грицько став журитися, став роздумувати, давай нишком помічати за Христею… І помітив, що Хриетя чогось ховалася з своїми сльозами, наче соромилась його… Злякане Грицькове серце догадалося. Оже він мовчав: боявся зачіпати, боявся тушити той віхоть, що курів у його хаті… "Може, сам собі потухне,- думав він,- а може, сама вола заллє його… сльозами". Одначе думка про це не давала Грицькові спокою. Вона йому нагадувала, з якою охотою бралася Христя помагати йому довести до розуму 1 той хліб, що Чіпка подарував, як вона його вихвалювала, як раяла зоставити на насіння "добре жито"…
Дивлячись на сумну Христю, думка Грицькова, знай, верталася та й верталася назад у той лихий день, коли Чіпка сповідався у їх хаті… Грицько не помилявся, що палка розмова Чіпчина запала глибоко у душу Христі, що його грізна, а разом люба постать" коли він кричав, світячи очима: "А правда де? де її поділи?" – кинула жарину у жалісне жіноче серце… Все те він бачив тепер своїми очима, чув своїм серцем – та боявся назвати словами… Він ще тоді, у той лихий день, побачив, що Чіпка справді якийсь неабиякий чоловік; він знав ще тоді, що Чіпка казав правду; він навіть згоджувався з ним у думці, хоч і перечив у словах… А слова ті-як та завірюха, вривалися прожогом у душу, перевертали в голові думки, розбуркували у серці почуття. Грицько бачив: Чіпка хоч кого підхилить під себе – і боявся… боявся за Христю: йому нікому не хотілося оддати свою добру, свою любу Христю!.. Часом темної, довгої ночі Грицько не спав і на волосину: усе придумував та пригадував, що б його перед жінкою вивести таке, щоб звихнути Чіпчину правду… Думав – та не надумав, а тільки більше та більше мучився…
Аж ось тепер – скільки поговору! Грицько зрадів, кинувся на його та давай поділятися з Христею. /
– Чи ти чула, Хриете, про нашого праведника? – ускочивши в хату на другий день після крадіжки у пана, питає він жінки.
– Про якого праведника?
– А про Чіпку?.. Ти чула, як він тут за правду розпинався, а он що вийшло?!
– Що ж там таке?
– Пана обікрав… сторожа прибив… чого доброго, досі богові й душу віддав…
– Невже?! – дивля-чись пильно на його мутними очима, скрикнула Христя – і пополотніла, оторопіла.
– їй-богу!.. Тепер у чорній сидить… Он воно які люди бувають! Подумай: на крадіжку, на душогубство пустився?!!
– Господи! мати божа! який тепер світ настав…- ледве вимовила Христя та й перехрестилася…- Та хіба воно й тоді не видно було, що з його добра вже не ждати,- закінчила вона.
Грицькові це – все одяо, що по губах медом. Після цього давай він ще гірше розписувати Чіпку перед Христею, немов самого лютого ворога, а не колишнього свого товариша.
Як Чіпку випустили з чорної, Грицько перший приніс Христі звістку, що, мов, викрутився харцизяка, вибрехався! Як стали гомоніти по селу за голову й писаря, Грицько уп'ять перший сповістив про це Христю і христом богом присягався, що те діло не втікало Чіп-чиних рук.
– А моє серце ще тоді щось недобре віщувало,- одказала на його присягу Христя.- Знаєш що, Гриць-ку? Чи не віддати б нам його жита? Ще – чого доброго – коли-небудь уночі прийде та й заріже за жито!
– Ото, хай бог милує! – похопивсь Грицько.- Ні, він, Христе, не такий уясе, щоб за те, що сам віддав, та й зарізати.
– А коли при нужді та п'яний?
– Він швидше прийде правити грошей… Отоді, як прийде, я йому й віддам жито… Та й то навряд!
Отак собі побалакали – і в Грицька наче од серця одлягло. "Ну,-сам собі міркує: -тепер уже не вернеться те… не так я його підцюкнув!"
Оже Христя все-таки не стала веселою. Вона ще дужче хапалася за свою думку… "Коли такий чоловік отаке робить, що ж уже другі???"
XX
На волі
Воля для чоловіка вільного – чарівниче слово, а для невільника – мед – п'яне чоло. Воно, як дурманом, як хмелем, затуманить усі його думки, гадки, надії: усе для його умерло, оглухло, одно воно зосталося, одно воно тільки й сяє й гріє їіо темному шляху його темного життя…
Ще тільки об'явили волю,- піщани- зашуміли, як окріп у горшку.
– Шабаш, братця! воля! воля! – загукали кріпаки, кидаючи роботу та йдучи у шинок – волю жени-т й.
– Ні, то ще брехня! – дратували їх козаки.- Ще два роки поробіть на пана, та тоді уже й воля.
Піднялась спірка, змагання. Лаяли кріпаки козаків, лаяли панів, лаяли попів: не було того на світі, кого б вони не лаяли, як свого лютого ворога… за ті два роки! Одначе, налаявшись, назмагавшись та накричавшись досхочу, вернулися знову на роботу. Хоч яка вже там і робота була?! Кожен норовив як можна менше робити, а більше собі загарбати: як би пана одурити.
Пани дивилися на ту роботу – та охали, та зітхали, та нишком-тишком самі між собою щось балакали… А кріпаки собі тихенько один в одного питали; "Чи то ж то нам заплатять за ті два роки, що робимо, чи ні?"
Оже – як-не-як – добували два роки. Підскочила гаряча пора: оранка, косовиця, грабовиця, жнива, возовиця, молотіння нового хліба,:- ВІколи було дихнути, не то що…
Ішлося вже до різдва. Рочисте свято клопотало кожну сім'ю своїми споконвічними клопотами. Там кололи свиней, і несамовитий крик їх розносився по всьому селу; там клопоталися їхати у місто на красні торги, продати хліба, накупити нужного про свято: і ладану під кутю, і риби – на багатий вечір, і солі – про всяк день; а тут жінки заходилися коло мазання й зрушили завсідній покій життя.
Одному Чіпці з товариством немає клопоту. Сяк-так 7 позатикав побиті шибки то ганчірками, то онучами; укине у піч гнилої соломи,- тліє вона там собі та і курить, буцім-таки й гріє… Байдуже їм про тепло; дар- ма – про їжу! їх гріє жидівська горілка, а їсти -. жують хліб сухий з сіллю – теж від жида. А коли хто і з товариства зніме з сідала у сусіда курку чи пізня, ' розчинять, спечуть, настромивши на спичку, з'їдять-.-=_. та й ситі! Хоч і бачив Чіпка таке безпутство,- часом. робилося йому противне таке життя й таке товариство,- та заллє очі – мовчить… Іноді йому хотілося і гарячої страви попоїсти. Тоді він полізе у розвалений погріб, назбирає ще торішньої ріпи, що де-где по кутках завалялася, начистить, зварить юшки – та тільки всього!. _ -•
Люди дивилися на таке життя та хитали головами.
– Ні, вже: не буде добра з такого горбатого могила виправить… Ще хоч би не товариство, то може б… Та стійте, діждемо набору: хоч отих курокрадів за-правторимо, коли його не можна…
Ось настали й святки. Радіють люди, що діждали, гостюють, гуляють то дома, то в шинку. А Чіпка з товариством і не вилазять з його, людей закликають, частують… Чоловіки – нігде правди діти – таки ла-сенькі на дурницю випити, то й раді такому случаю – п'ють та вихваляють добрих молодців… Дехто й з молодиць, цікавих подивитись на зборище та ігрище, та ще де співи та танці, завернув туди… А жид, як знав, десь і музику видрав… Музика ріже-тне; п'яні чоловіки трохи на головах не ходять та вибивають гоцака коло молодиць; а ті й собі – дивляться-дивляться, то це одну й візьме нетерпляча – і пішла дрібненько бічком, бічком, немов пливе по воді; а яка з п'яніших схопиться за запаску, підніме її трохи та – гай-гай по хаті, як шуліка за курчатами… Сміх, регіт, крик… А Чіпка знай до жида: давай те! подавай друге! неси третє! Лушня у танцях, як не перерветься, музику перетанцьовує; Пацюк на язиці, як на балалайці, вибиває; один тільки Матня, роздутий, червоний, як жар,] з сонними, п'яними очима, сидить у кутку, куняє: оце прокинеться, вип'є, зареве, як бугай, на всю хату та й знову притихне – куняє…
Гульня розвернулася на всі боки. Забули про свято, забули про бога, забули про домівку. З ранку до вечора, з вечора до ранку одно п'ють та гуляють. Жінки, не бачивши третій день чоловіків у вічі, підняли такий галас, немов на село найшла кара божа або пожежа половину села виполонила.