– Оце напасть господня! оце лихо несподіване – желіпали вони.- Такого ще зроду-віку ніколи не було!.. Бог дав свято – в церков піти, богу помолитись, а він у шинку молитвує! Бог дав свято, щоб дома з дітьми та з жінкою любо-тихо провести, а він у шинку з п'яницями та волоцюгами гуляє! Треба хоч до батюшки піти, щоб яку покуту наложив на розп'яницю з п'яниць.
Деякі таки знялись, пішли – не до батюшки, а до матушки жалітися. Матушка, почастувала їх горілкою і обіцяла розказати, як устане, батюшці. Молодиці ' вернулись додому, а чоловіків все-таки нема… Вони ще заполонили у ту гущу й дяка. Дяк цей старий уже був – у піст, бувало, "алілуї" не виведе, такий старий. А вхопивши чарку та другу тієї живиці-дурниці, й він побадьорнішав трохи. Де та й сила взялася, міць прибула! Співає з молодицями так тонко та голосно, мов молоденька дівчина. А це, випивши ще чарку, як підбере поли в балахона, як ухопе товсту, червонопику молодицю та ну гоцака садити. Тільки борода та коса майтолає, а він – так халясує, так халясув… Аж упрів, аж мило на йому лягло. Чоловіки регочуться, а молодиці коло його, щоб ще дужче роздратувати, так увиваються, так увиваються; одна втомиться, друга її місце заступає…
– Що ж усе танцювати та танцювати,- крикнула одна реготуха: – якби ви нас, дяче, повозили щеі
– Бач, чого сучі дочки захотіли! Бач, чого їм за-манулосяГ – взявшись у боки, каже дяк: – Шукайте санчат, повожу вже… Один тому час, що батько в плахті! /
Де взялися й санчата. Витягли дяка з шинку надвір, запрягли; насідало молодиць повнісінькі санчата, ще й зверху; дяк аж угинається та самотужки пре, а молодиці – співають та вигукують, як на весіллі… А це одна як схопиться, як підбіжить до дяка.
– Нема, дяче, місця! нема, дяче, місця! Ну, я сяду верхи! Повози й мене!
– Сідай, бісова! – кричить дяк, перегнувши спину. Молодиця скочила; дяк не здержав, поточився, упав; молодиця зверху… Другі позскакували з санчат та й собі туди-пхаються, падають… А чоловіки: "мала купа! мала купа! на купу! на купу!.." Навалило молодиць стільки, що трохи дяка не задавили. Витягли його – ледве дише… Регіт, ґвалт… Здуріло село!
Гульня розв'язала язики, розбуркала зомлілі, пригнічені душі, розкорписала ті врази, що глибоко крилися в серці… Серед гульні згадали піщани й за два роки…
– А що ж це воно, братця? – заводить хто з кріпаків: – це так – два роки робили та й дурно?!
– Авжеж дурно!
– Чого ж дурно? Адже цар дав волю: живи, де хоч, роби, що знаєш… Ну, щоб, бач, уже не зовсім і їх обійти-неситу ту прожир:-"поробіть, мов, люди добрі, ще два роки,- хай уже вони звикнуть за цей час з думкою, що вас не буде!" Та як же він дума: ми йому ці два роки дурно робили? дурно втрачалися?.. Адже якби я до хазяїна став, то рублів би сотню заробив… А в його як?
– А так: -робив-робив, та й виженуть з двору в три вирви…,
– Ні, чорта з два! Мені рощот давай… он що! Ми знаємо ваші каверзні… Буде того, що над нашими дідами та батьками знущалися та з нас воду виварювали… Заплати ж мені хоч за ці два роки!
– Заплачу… наставляй кишеню! – сміявся другий, тверезіший.
– Чого ти смієшся?.. І заплатить! Шду скажу; давай рощот! – і дасть…
– По гамалику…
– Чого по гамалику?.. А в Побивавці? га, в Поби-ванці?.. Адже дав? Хати дав, грунти дав… Затялись в одну шкуру: давай, рощот! – і дав… Брат рідний дав а наш би то й ні?.. Еге! Якби ми не такі дурні… А то – сидимо собі мовчки, мов не про нас річ..". Рощот давай! в одно слово: рощот!
– Толкуй…
– Дурню, а не толкуй!
– Ти сам дурень… Залив очі та" сам не знаєш, що верзеш…
– Що ж я верзу?.. кажи: що? – сучиться п'яний.
– А то… що як почує хто та шепне туди… Ти знаєш, яка він сила?.. Буде ще!
– Що ж мені буде? Нічого не буде, бо правда! А ти все-таки дурень…
– Не дури лишень, бо щоб сам не здурів…
– А що, битимеш, може? Битимеш? Ну, бий!]
– Хай тебе лиха година поб'є без мене! Одчепись, І сатано!
– Ні, бий!.. Сякий-такий сину, бий!..
Та й підставляє лице. Супротивник осувається назад, наставивши, обидві руки, щоб, бува, з п'яних очей, не креснув зачепа… Люди збігаються з усіх боків, оступлять, дивляться – що далі буде.
– Бий, кажу!..- кричить перший та хвіть другого по пиці… Той – здачі. Зчепилася бійка… крик-ґвалт… Насилу розборонили люди та й ведуть знову в шинок "мирову пити", щоб справді не дійшло, бува, до тог о… Хто винуватий, хто правий? гаразд не знав ніхто… У кожного була думка, що добре б і рощот одібрати; був і острах т о г„о… "А як не дасть, та ще… не доведи боже, щоб гірше не вийшло!"
Одначе горілка взяла своє. Чим далі, то все більше й дужче виступала правда першого; а острах другого нехаяли, як легкодухого чоловіка. Зашуміло село, як на пригру бджоли: сміливий і несміливий збиралися в купи, гомоніли, радились, змагались… І ходили до жида в шинок могоричу пити…
Минуло водохрестя. Час би за роботу братись… Та чи до роботи, коли день у день зберуться або в шинку, або й так де, та одно тільки й чути: рощот та й рощот… Піймали раз одного з Побиванки. Розпитують: чи дав двори? чи подарував хати?..- Дав, подарував!..
– Бач!..-в один голос: -значить наш турить! Коли ж так,- не діжде!.. На завтра, ще чуть стало сіріти, зібралися коло волості та взяли старшину з собою і пішли до пана у Красногорку. '-.і/' /,/'" – '{'
Прийшли; стали у дворі коло ґанку – повнісінький..' у., двір, нігде голки просунути; послали просити лакея, щоб сказав панові; обіщали навіть "на табак" лакеєві, коли швиденько панові скаже.
Василь Семенович ще спав і з ліжка почув щось за гомін, за топіт. Він подзвонив лакея, розпитав, що то. Той сказав. Наче хто голкою шпигонув вельможного пана,- так він прожогом скочив з ліжка; звелів подавати мерщій убрання; випив нахватку стакан чаю і, не глядя на те, що жінка, ламаючи руки, благала не виходити, вискоshy;зеш;чив з хати – червоний, сердитий…
Він догадався, що це недаром ціла піщанська громада присунула,- та думав своєю сміливістю зразу її осадити.
– Що вам треба, піщани? – сказав він, хоч грізно, але здержуючись. Піщани поздіймали шапки; кланяються.
– До вас, пане…
– Чого?
– За грішми, пане…
– За якими грішми? – скрикнув пан і глянув госі. ро на громаду.. – Що два роки Служили, пане…
– Дураки! Ви ж повинні були ці два роки служити…
Мовчать передні, кланяються.
– Як повинні? – обізвався хтось зсередини.- За плату ж, то й служили…
– За яку плату?.. Закон веліві
– Закон? – знову викрикує зсередини: – То ви самі настановили такий закон!..
– Хто там озивається? – питає пан.- Ану, виходь сюди, та побалакаємо…
– А чорта! давай гроші!
– Хто озивається, сякі-такі сини? – кричить уже на все горло пан.- Хто сміє бунтувати? – та й підскакує" до передніх.
– Ми не бунтуємо, пане,-кажуть, кланяючись, передні: – ми тільки прийшли просити плати…
– Якої плати? за що плати? Я вам дам!..- уже навсправжки лаявся пан… – Не цвікай!.. годі… не боїмося!..- знову зсередини.
– Хто там, сякі-такі?.. Давай мені того, хто озиває ться! давай зараз!.. Давай… а не то – я вас усіх у тюрму запру… на Сибір попру!
– Не дуже! не дуже! не скачи такі Ач, який прудкий! давай лиш гроші!
– Кажіть: хто там озивається?..- аж розлягається пан до передніх.
Передні мовчать: зступаються ближче один до одно-. го, кланяються…
– Ага? так ви не хочете бунтовщика видати? не хочете?.. Так ви бунтувати?.. га?.. Постійте ж, я вас побунтую! – кричить пан, розпалившись, і з криком біжить до себе в горниці.
Громада на хвилину стихла, а потім – немов набиралася духу – пройшов спершу глухий якийсь гомін; далі – дужчий, дужчий, поки не перейшов у викрик…
– Що він нас страхає? Дума – злякалися?.. Минуло те!.. Давай плату!.. плату давай!! рощот!!!
Крик, гук з усіх боків, на -увесь двір, довго ще не вгавав і долітав у горниці страшним, диким галасом. Ц 'СЦВасиль Семенович поблід, як крейда. Його розбирала, осада, злість; йому хотілось кричати, лаяти, бити,- ІД- '}•*' та страх брав своє… Він погнав його у горниці, а тепер ) (Не випускав надвір. Жінка Василя Семеновича ходила, мі 111 як 3 Фта знята. Од тривоги вони обоє мовчали; хо-V•АЛ'. 11 дили тільки з однії кімнати у другу та збоку нищеч 0. ком позирали у надвірні вікна, ніби таїли свій страх і одно перед одним…