Скочив Чіпка – і почув, що по всіх його жилах, у кожній кісточці, як блискавиці, забігали огняні спич-ки; злившись у голові докупи, вони рвали її огнем… Тіло в його горіло; у думках сон мішався з бувальщиною; серце боліло, замирало, кипіло невимовним злом… Він вийшов надвір – хоч провітритись.. Свіжий вітрець пахнув йому в гаряче лице, закрутив у носі, аж покотилися з очей сльози… Глянувши на західне зарево, він зразу заплющив очі: воно їх різало боліз-но, непривітно… А на другім краї неба, насупроти, червоніло друге зарево: то сходило повновиде козацьке сонце.
Чіпка вийшов посеред двору і почав обдивлятися. Кругом пусто й глухо! Став він ходити від хати до току, від току до хати. На душі важко – так важко, як ще ніколи не було… Болі з тіла доходили до серця, доймали його; голова горіла; думки мутилися: ображали його неправдивою карою, лякали людським сміхом… Він радніший би був просити, в ногах лазити,; сльозами молити, аби тільки забути те, що було! А воно стояло, як страховище, перед його очима; як те марево, мінилося у його думках. То учувався йому глухий, здавлений сміх; то, мов ненароком, гострі, як спички, жарти в розмові; то повсякчасне пряме вибивання на очі… Він знемагав від муки. "Краще б я не родився, або мене забито, ніж отаке терпіти!.."
Душа бажала поділитися з ким-небудь своїм лихом; серце – вилити накипілі сльози. Так же кругом – ні духа! Ламаючи руки, жалібним поглядом подивився Чіпка на західне зарево та й посунувся смутний у хату… І жалко й страшно було дивитися на його сумну постать, що так виразно чорніла між двома за" ревами світу – місячним і західним. Наче виходець з того світу, мов грішна душа, бита своїми тяжкими переступами, зібралася каятись перед богом – та не змогла: замість молитви, уста шептали гіркі прокльони, перечитуючи свої гріхи…
Посеред хати, освіченої місячним світом, що через вікна вривався в хату, слався широкими смугами по долівці і ховався аж під полом, стояв Чіпка навколішки і молився… прокльонами. Сльози блищали у його очах; він клав щиро поклони…
А товариство його – Пацюк, Лушня та Матня,- як побачило, що за баталія піднімається у Пісках, та мерщій ноги на плечі, та поза хатами, та поза огородами, аж у Крутий Яр, та й засіли в шинку у свого давнього знакомого жида Оврама… Прокружали цілісінький день на останні гроші, розказуючи усякому, хто заходив в шинок, яке світопреставленіє скоїлось в Пісках… Уже й смеркло.
– А що, братця, чи не навідатись нам у Піски: що там діється? – каже Лушня до товаришів.- Чи не запопали, бува, нашого Чіпки, бо щось він там дуже юртувався?.. Тут уже тікати мерщій, коли лихо; а він – кличе рятувати!..
– Іди ти, коли хоч,- одказують йому Пацюк та Матня: -ми тут зостанемось…
– №, ходім разом,- підмовляє Лушня: – провідаємо справді Чіпку… Хоч він чудний собі, а все-таки – нігде правди діти – хороша душа й товариш щирий… уже нізащо тебе не видасть!..
– Я не піду, хоч мене ріжте,- каже Матня.- Щоб справді ще москаль спіймав та дав чосу…, – Та й я зостануся з Якимом,- туди ж і Пацюк.
Лушня почухався. Він знав, що тепер справді у Піски йти небезпечно; одначе совість його мучила, що› так товариша кинули… – А що ж його казати? -запитає Чіпка: де були?.. веде він річ далі.- Коли одказує Матня.-Нічого
– Що ж йому казати? -не казати!.. Що він за спрос?
– Збреши що-небудь, бо справді не гаразд…- рає Рацюк.- І чому ми його не взяли з собою?.. А тепер, може, вже й у Пісках немає,- москаль узяв…
Пацюкові жалощі усіх уразили: усі мовчали, ніх нічого…
– Ну, сидіть же ви тут, братця,- трохи згодом зав Лушня,- а я піду довідаюсь…
Пішов. Вихопився на гору, глянув на широке,$ долля- і побачив Піски, як в тумані, залиті місячним світом… Між темною тінню голих верб біліла боками церковка і позирала навкруги своїм блискучим оком – золотою банею з хрестом; а недалеко від церкви, як висока гора, чорнів панський палац і, здавалося, сердито поглядав на все село… Село ще не скрізь спало. Де-де блищало по хатах світло, хоч і тихо було: людського гомону не чутно, доносилось тільки глухе валування собак. Надворі тихо, холодно; мороз скаженів і давив так, аж зорі плясали; під ногами рипів сніг… Щоб не змерзнути, Лушня пішов швидше. Незабаром опинився коло Чіпчиної хати.
Як та пустка, стояла вона сама собі на край села, облупана, чорна… Тільки неповибивані шибки горіли проти місяця: здалека здавалося, що в хаті світилося. Лушня підійшов ближче. І темно, й тихо!.. Йдучи повз вікно, що виходило прямо на поле, він заглянув, що там діється?
На полу не видно нікого… Уже він хотів повернути поза хатою до дверей, коли це (уздрілось йому) – немов що мелькнуло… Він знову прихилився до шибки, дивився у хату. У противні вікна місяць аж бив своїм світом, лягав довгими смугами через усю хату й ховався аж під полом… Посеред хати, увесь залитий світом, стояв навколішки Чіпка – молився… Його ясна тінь раз по раз то згиналася, то випрямлялася; на очах блищали сльози…
– Чіпко! – гукнув Лушня під вікном.
Чіпка скочив і боязко заховався за піч. Лушня зареготався на все горло. Регіт його здорової грудини посеред нічної тиші, як грім, гоготав навкруги, перекочувався, бряжчав у шибки, розлягався по хаті… Чіпці стало соромно, хоч крізь землю… Його піймали на сльозах, він плакав, як мала дитина! А Лушня регоче та й регоче під вікнами – аж шибки двигтять…
_ Чіпко! Чіпко! що то ти одмовляєш сльозами? – регочучись, знову Лушня.
Чіпка пізнав голос. Сміх над його молитвами, над його сльозами, товариська зрада, докора – разом кинулись йому в голову, схопили за серце…
– Уб'ю!..-аж сичав він-та, вхопивши макогін, босоніж з хати…
На щастя, Лушня почув тихий скрип босої ноги, глянув – і одскочив убік… А Чіпка обіруч попер макогоном прямо.
– Уб'ю!..- гукає він щосили та знову біжить за макогоном.
Лушня – далі… Поки дістав. Чіпка макогона, Лушня опинився геть далеко…
– Вон,… щоб ваш дух не смердів коло мого двору! – кричить Чіпка на все горло.- Уб'ю, тільки побачу хоч здалека…
– Чи ти, бува, не здурів? чи не збожеволів, Чіпко?.. За віщо ти нас лагодишся убивати?..- зупинившись так, може, за гони, гукає Лушня.
– Я через вас сорому набрався… мене через вас нівечено… Вон!.. Товариша б'ють, а ви по шинках гуляє;_ те та ще й смієтесь?. Це вже не первина… Тоді у пана… самі завели, самі й покинули… А тепер тута!.. Є ви товариші, друзяки?.. Собаки, а не товаришИ. Ван]! – та, кинувши макогонаоб~землюГ ііїїпов назад у хату й засунув за собою двері.
Лушня постояв-постояв та знову підійшов під вікно.
– Чіпко!.. Чіпко!
Чіпка лежить на полу, мовчить.
– Оже не сердься!.. Ось вислухай попереду… Хіба б же ми тобі, ти думаєш, не помогли? Та ми б радніші… Ми ото, як побачили тебе, та разом і кинулись по вулицях скликати людей… Я побіг до Сидора в кузню молотка взяти… Коли оглянувсь – аж Петро з Яки-мом кричать… Дивлюся – аж їм уже руки скручують десятники… і старшина коло них… Я мерщій "на поміч, хотів оборонити, а вони й мене зв'язали… Подумай: що нам було робити?.. Ми й почали вибріхуватись, що буцім тікали з ляку… А старшина нас – у чорну… Оце тільки недавнечко випустив. Петро ж та Яким пішли у Крутий Яр, а я оце зайшов за тобою… А ти нас убивати збираєшся!-додавши жалю у голос, закінчив Лушня.
– Я вже чув таку пісню… Я вас добре знаю! – мотнувши головою, одказав Чіпка, спустивши трохи гніву.
– Так що ж, ти не віриш?.. Нехай я, де стою, там і провалюся! Хай мене свята земля прийме, коли неправда!..- присягався Лушня.
Чіпка мовчав, не озивався; серце у його одходило. Він думав: чи Лушня каже правду, чи бреше?..
Лушня брехав і боявся не пробрехатись. Він чув, що Чіпка натякнув, що його бито: щоб уже зовсім розжалобити товариша, він давай напирати на це.
– Чи вже б ми не радніші тебе вирятувати?.. Хіба нам не казано, як тебе нівечили?.. Та в нас серце кров'ю обливалося… Так що ж ти будеш робити, коли вза-. перті?..