Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

– Я на одну хвилину, мій голубе! – молить Мотря.

– Не можна, матусю, і ключ узяв з собою… Походила Мотря 'ще коло чорної, поплакала ще трохи та й пішла додому, сумніша, ніж сюди прийшла. Давили її жалісні сльози; жаліла вона й на голову, й на пана, жаліла й на соцького; жаліла на увесь мир – на панів, що давлять мужиків, на мужиків, що пруться в пани… Материне серце заклекотало прокльонами на увесь світ! Жаль у материнім серці не має спину, не знає угаву…

А Чіпці з товариством – байдуже! У чорній завели жарти.

– От, не знали де виспатись! І тихо й безпечно… Спи собі,- соцький стереже, щоб, бува, хто не вкрав…

– Якби сюди горілки з піввідра,- одказує Матня,- то хоч би й довіку сидіти… Попивав би потроху, заїдав варениками та спав…

– Де б же ти взяв? – питає Пацюк.

– Голова б приніс… він з людей надрав, а нам – оддав!

– Сподівайся, поки опухнеш з голоду й холоду,-• увернув Лушня. – А справді холодно… От би иогріться! – знову за своє Матня.

– Грійся – в тісної баби!

– Цур їй!.. Якби горілка. То й баби не треба!

– А мені якби дівчина,- каже Лушня.

– То й я б до тебе пристав у прийми,- шуткув Пацюк.

– А знаєте що, братця? – не слухаючи їх розмови, каже Чіпка.- Як тільки розв'яжемось з цим ділом, у першу жнічголову~обпіахратиТ.7 Тане~так, як пана. а он якТ Хай зна7~поганБ;"Що"ВЇн не~'хто-небудь,канапі браг Єавка – тільки що наздирав а йдоти, дука-чем став… Тепера бач, _у пани лізе, кирцу_.гне…

– Добре! їй-богу, добре! – провадять усі в один голос.- Як липку, облупимо… Та й писаря завряд…

– А то – дивись пак: хотів мене в'язати! Я тебе,-• кажу,- сучого сина, як зв'яжу, то й довіку не розв'яжешся!

– Та ну-бо… так і сказав?

– їй-богу! А за що він мене в'язати сікається? Ти спершу докажи, що я там був, а тоді вже – й на вірьовку… Страхав тюрмою… Побачимо,- кажу,- хто там перший буде: чи безневинний бідак, чи багатир, що сирітське добро заїдає.

– Що ж він? – питає Лушня.

Мовчить, пуздрата собака, мов не до його річ… Ну, а розкажи нам,- обізвався Пацюк: – як ти порався з сторожем… то теж чоловік ручий. І Чіпка став широко розказувати, як він поліз у комору, як наткнувся на сторожа, як борюкався під коморою, поки той не захарчав… ‹

– То ти таки добре його попом'яв?..- пита Лушня. – Та знатиме, що в добрих руках побував… Як насів, то тільки стогне – уже й не кричить, як спершу, а тільки стогне…

– От і пропав чоловік! – каже Пацюк.

– Хай не лізе, куди не слід! – одказав Матня за Чіпку.

– І то правда,- закінчив річ Лушня та й зітхнув. Усі замовкли. Мовчав і Чіпка. Швидко поснули. На другий день приїздить становий. Кликнули Чіпку. Становий давай його розпитувати. –

– Знать – не знаю, відать – не відаю! Я,- каже,- чотири дні уже й з хати не виходив. Покликали других. І ті те ж саме: не знаємо, вперше чуємо!

Одвели їх знову у чорну; знову замкнули на замок двері. Становий поїхав, а їх звелів ще кріпше держати, щоб не дали, бува, дьорки.

Сидять хлопці день, сидять другий, сидять і третій. їсти їм дають… чого ще? Лежать собі, висипляються та точать один одному баляси з баляндрасами, а іноді й правду розказують, пригадуючи кожен свої приго ди. Один Матня сумує.

– Чого ти, Якиме, журишся? – питають його.- Та хай увесь мир зійдеться та доказує, то й то нічого не вдіє: не були й не знаємо нічого… от і все!

– Та не в тім, братця, сила, що кобила сива! А ось уже четвертий день, як горілка в роті була… аж уха попухли…

Сміх та регіт піднявся у чорній від такого тяжкого суму, а Яким знову за своє:

– Сміються?! І якого біса їм смішно?! Хіба неправда, що уха попухли?.. їй же ти богу, поробилися як вареники завбільшки… А їм смішно!!

Чіпка аж за живіт береться та регоче:

– 0-ох… ох!.. о-ох, лихо!.. уха попухли!!. Як вареники… ха-ха-ха! О-ох! Дай хоч дух перевести, а то помру зо сміху! О-ох, ох!

Матня одвернувся від товариства, насунув шапку на очі, ліг черевом униз на долівці… . Цілий тиждень просиділи хлопці у чорній, аж поки. а города не приїхав слідователь та не повипускав.

– Глядіть же, хлопці, не забувайте!..- гукнув Чіпка з дороги, прямуючи з чорної до свого двору.

– Добре… не забудемо! – відгукують ті, окриваючись в улиці, що вела напрямки в шинок.

На другий день голосила по селу чутка, що прошлої ночі якісь страшидла, у білих сорочках, у чорних бородах, з носами, як крючками, з одним оком у лобі, як у песиголовців, убрались до голови в хатину, де він спав і куди ніколи нікого не пускав, зв'язали голові руки й ноги, накрили кожухом, забрали велику силу грошей – та й були такі…

Заґвалтувало село від краю до краю; пішли суди та пересуди та поговірка… Настала робота язикам – і дебелим чоловічим, а надто гострим та довгим жіночим… – Це, видно, господь його карає за безневинні сльози! – як сокирою, рубає одна жінка серед цілої юрби сусідок.- Просився торік мій чоловік, щоб записали у виселенці… не записав! Оце ж йому за те? Коли б ще й писареві… П'ять карбованців зідрав… живцем зідрав… останні зідрав… Казав, запишу… на казенний кошт вирядять… землі щось десятин з тридцять дадуть… а тепер – так! І не записав, і гроші пропали… щоб йому добра не було!

Це так гомоніли одного ранку. А на другий – чут-но: писаря ограбовано! Руки йому вірьовками до ніг поскручувано; натушковано на його зверху кожухів, подушок,- так що як витягли його, то піт у три ручії ллє, а сам – мов рак печений…

– Якби,- каже,- ще хоч з півгодини так пополежав, то задавився б!

– Хто ж то такий? – розпитують його.

– А чорт його знає! Якісь татари – не татари, не по-нашому розмовляють; та сміються, вражі сини, та вонючі!

– Оце так!.. Ну, тепер, – каже йому голова,- один одному сміятись не будемо. Тільки мені щось чудно: й до тебе три, й до мене три… До мене ж такі марюки, що як глянув, то й умер; а до тебе, кажеш, чи турки чи татари… Воно тут щось є… Я догадуюсь, що це воно, та мовчу поки що… Ось ходім лиш до волості!

Пішли до волості; а дорогою усе щось один одному говорили: чи то радились, що його робити, чи жалілися, що їм роблено… А люди їх так очима й проводять та як у дзвін дзвонять про крадіжку… І знову всі показують на Чіпку з товариством.

Оже як не питали, як не шукали – нічого! Уже головиха з писарихою їздили кудись у село до циганки-ворожки. Набрехала вона їм і про чорнявого, і про білявого, взяла по полтинику з кожної, та тільки всього… Потрусили ще раз Чіпку – нічого не знайшли… Пропало!

Діждавши неділі, голова закликав батюшку, одслу і жив молебень, освятив воду, окропився – та після того вже годі й запиратися…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: