– Чом же ви не рознесли чорної к бісовій матері?..- уже без серця вступає Чіпка в розмову.
– Еге… Розвали її! Коли на нас трьох постановлено сторожу аж з десяти чоловіка; та все один другого не видасть: здорові, як бугаї, а високі, як верстви.
– Де ж Петро та Яким? – забуваючи, пита Чіпка.- У чорній зосталися?
– Та кажу ж – пішли у Крутий Яр погуляти, бо тут страшно… А мене оце за тобою послали…
– Я не піду! – одрубав Чіпка.
– Та й я, мабуть, такий, що хай собі гуляють са- мі,- скорчив лазаря Лушня.)
Чіпка нічого не одказав. Обидва помовчали. Лушня обізвався перший:
– Пусти, будь ласка, у хату, хоч погріюся, бо так змерз у тій гаспедській чорній, що трохи душі не витрясло, аж печінки підкидаються…- і почав цокотати зубами та здригувати, буцім справді змерз.
Чіпка повірив Лушні. Стало йому жаль товариша. Він скочив з полу, швиденько одсунув двері.
Лушня увійшов у хату; вніс за собою макогін, що покинув Чіпка надворі.
– Та й у тебе в хаті-хоч вовків гони!..-привітався Лушня.- Чи немає хоч чарки горілки погрітися?
– Чортма! Лізь на піч, коли хоч…
Лушня побрався на піч та, не роздягаючися, ліг мовчки. Чіпка собі ліг на полу. Лушня лежав та радів, що так діло обійшлося. Турбувався тільки про одно: коли б перше Чіпки побачитись з Петром та Якимом та наструнчити їх, щоб уже в один голос співали… Він справді став побоюватись Чіпки… "Коли б ще самому в брехунах не остатись, а то…" – думав він мовчки.
Чіпка собі мовчав, хоч теж не спав. Перед його очима куйовдилась денна завірюха, крутилась, вихорилась… Серед ночі, при місяці, при тяжкім болі тіла, усі денні пригоди вставали перед ним, як те страховище; крутили його, кидали то на один бік, то на другий; не давали болю затихнути, думці забутися… Він лежав, як у вогні… Душа мліла й боліла – помстою; серце гукало – оддячити; розум пашів – злом…
– Тимофію!
– Чого?
– Ти не спиш?
– Ні, не сплю. Чіпка замовк.
– Не знаю… чи казати, чи мовчати?..- несміливо знову озвався, перегодя трохи.
– Про що? кажи!
– Удень сьогодні я спав… мені приснилося… Чіпка вимовляв кожне слово з протягом, мов нехотя, з переривами: язик казав одно, а думка уперед бігла – за другим.
– Ну?.. що ж тобі снилося?..
– Я плакав… Я молився богові… не помага!
– Та що ж там таке? кажи! – пристає Лушня.
– Я довго думав…- тяг Чіпка слово за словом.
– Що ж ти думав?
– Ти бачив сьогодні людську неправду? – якось, мов натужившись, викрикнув Чіпка.- Бачив?..
– Хоч не бачив, то чув, розказували,- одмовляє Лушня.
Та Чіпка уже не слухав тієї одмови: слова його полилися, як бистра вода, прорвавши греблю… – – Ой!.. дорогого ціною заплатять вони за неї! За ті сльози, за ту кров, що сьогодні безневинно пролито… будуть вони довіку мучитися, до суду мордуватися!..
– Кому ж вони заплатять? – перебиває Лушня.
– Мені!.. мені заплатять! – гукав Чіпка, підводячись на руки.- Я їм покажу, що мене страшно займа-Д ти!.. Поки вони мене не зачіпали, я був до них, як усі люди… А зробили таке зі мною-стережіться ж тепер!.. начувайтеся!..
– Що ж ти зробиш? їх скільки, а ти – один.
– Я – один? Хіба мало таких, як я, як ти, та Петро, та Яким, без хати-оселі, без притулку-пристановища?.. Хіба трохи тиняється по світу, де б свою голову прихилити, де б себе приткнути?! Ще ж це тепер… А як зовсім розв'яжуться з панами… трохи нас буде?? Що ж ми?.. Хіба ми не люди, щоб нам погибати попідтинню голодною смертю? Хіба б і ми не лежали на перинах так само, як вони, коли б у нас такі достатки?.. І ми б були такими, або ще й кращими!.. Та лихо наше, що вони усе прибрали до своїх рук, запрягли нас у плуг: "ори, мов, дурний хлопе! роби на мене! А я лежатиму та їстиму те,, що ти наробиш!.." А коли оце той орач, що день у день не вилазить з тяжкої праці, замовив тільки одно слово, що йому треба їсти, треба й жити, що – дай же мені плату хоч за оці останні два роки, що робив на тебе… так вони, бач, якої заспівали?.. "Бунтовщики!.. розбишаки!.." За ними й сила… Навели на нас москалів, били нас, нівечили, знущалися перед усім світом… Так оце правда? Це вона?? Ні, Тимофію! Коли так… Не даєш ласкою – оддаси силою! Насилаєш на нас усяку наволоч, позориш нас серед білого дня за те, що ми просимо сльозами, взиваєш розбишаками… Коли ж так… темна ніч покаже – де моє, де твоє!
Лушня слухав, дух притаївши, боявся поворухнутися, здихнути… зовсім оторопів. Він зроду не чув, щоб хто казав про се, та ще таким зичним голосом, з таким страшним завзяттям.
А Чіпка не вгавав; він-зупинявся тільки перевести дух.
– Чи так, Тимофію?
– Так, Чіпко,- ледве вимовив Лушня.
– Од сьогодні – шабаш пити! годі гуляти!.. Станьмо й ми такими, як люди… Знайдемо роботу,- рук не позичати… А проте – свого не забуваймо! І вони так роблять… Коли вони вміють під нас під'їздити, навчімося ж і ми під них! Хай знають нехристи, де правда! Коли є вона,-то для всіх хай буде рівна; коли нема,- то всім нема! – Добре, Чіпко! їй-богу, добре! -.обізвався Лушня, так йому подобалась така рівна правда.- Я перший, брате, [радий] хоч і сю ніч затесатить до пана та розказати йому, де правда…
– Та не пан один, Тимофію,- не він один!.. Усі налягли на нашу шию… усім бажається поїздити на їй!.. Пан, як пан: він тільки своє діло знає-панське!.. іКоли б до нас старші над паном правдивіші були… і і пан би був не той! Вони б довідались, чого люди страж-дуть, від кого й від чого вони терплять; вони б прямо сказали панові: ні, то буде неправда, коли так зробимо!.. Та же ні! Пан – свій брат… Пан, бач, і примаже, й замаже, бо у пана є, бо він наздирав у людей… А людям де взяти?.. Та й то ще не всі, Тимофію! І пан, і старші – одна біда… Он, попи наші! Вони перед богом за нас, вони бачать кривду… та й ті ні слова!.. А кому ж, як не їм, першим замовити його?.. Жид – і той… і той на нас!.. обдурює нас, обпоює, вимотує з нас останнє збіжжя, яке ще зосталося за душею… Сам підведе, сам і видасть… Усі на нас, Тимофію, усі!.. І свій брат-багатир на нас… І п'яниці ми, і -злодії, й волоцюги… Як ще ми живемо на світі, Тимофію?.. Як нас не подушать усі оті праведники?.. Здається, само небо, якби упало на наші плечі, не було б таке тяжке, як та неправда та наруга, котру ми терпимо від кожного!.. Не будьмо ж дурні, коли так!.. Оце нас ч&Т веро. Годі, кажу, пити-гуляти! Що з того, що ми по-" живилися у пана та в голови з писарем? Жид і забраві усе те собі; а нам ще понабивали… Ні! Станьмо кра-і ще такими людьми, як усі,- приймемось за роботу, удень будемо працювати… а ніч-матінка – і научив'' і скаже, де наше лежить… Добре? "
– Добре, Чіпко! Ззавтрьогоя сам стаю на роботу,- годі волочитись! Скажу Петрові й Якимові… Будемо гроші заробляти…
– А я мирюсь з матір'ю, переводжу до себе… Скажуть люди: оханувся! то й добре… Будуть і гроші… А що то, брате, за сила гроші? Сказано: золото мур ламає! Чого тільки не зробиш за гроші… Ти думаєш, мене б били, коли б я був багатий?.. Чи одняли б були землю у мене, якби я мав гроші?.. Підсипав би яризці п'ятдесят карбованців, як отой волоцюга… "Не займай моєї землі!.. Не одбирай її у мене!.." І не зайняв би… бог зна, що з мене тоді б вийшло… Був би я, може, до- сі жонатий; жив би хороше, тихо, з людьми у ладу; годував би діток, як другі -от як Грицько А то – мати… та рідна мати, що тебе на світ народила-і та. стала, гобі ворогом!.. Хіба воно легко то, Тимофію"? Згадаю серце" розривається, душа болить… А все через ту землю… Хоч і не в землі, бач, сила… №!.. Земля-так собі: земля та й годі!.. Та через землкҐя втеряв своє шастя. свою долю… втеряв. А коли б тн~?нав, коли б ти бачив, Тимофію, що то за людина така?! Ото вона сьогодні мені й снилася… Наче янгол, як свята душа, літала вона над моєю головою…