– Хто? – не розбираючи Чіпчиного марива, питає Лушня.
– Галя!.. Моя люба… найкпапя чад увесь світ.,
– Яка Галя? -"питає вдруге Лушня. "- Чіпка схаменувся.
– Не знаю;- одказав і замовк.
– Чи не закохався, бува, та й не,хвалишс.я2~г-допитується Лушня.
– Чіпка не одмовив ні слова, тільки зітхнув, здержуючи дух, щоб Лушня не почув. Довго мовчали обидва.
– Що з тобою таке; чи ти здужаєш. Чіпко?
– Нічого… Болить тільки усе… Побили сучі сини до живого тіла,'- як печене болить…
– То ти б до знахарки пішов, щоб масті якої дала або зілля.
– Загоїться й так. А сліди хоч і зостануться,- то дарма: вони будуть нагадувати, щоб часом не забув!..
Довго ще вони між собою балакали, поки поснули. А поснули уже тоді, як стали другі півні кричати, на темному небі примеркали зорі, Волосожар на північній стороні, догоряв і тремтів білувастим світом, а ясний місяць почав біліти, спускаючись насупроти за гору.
XXII
Наука не йде до бука
Мотря та хазяйка її, "довгоп'ята баба", ще звечора, перед тим безталанним днем, усе чогось кволіли та жалілися на проклятущий мороз, що як у забій забив – день у день… Вони сиділи на печі – й то померзли. Бабина онука, дівчина, знай снувала з хати у сіни, а з сіней у хату та напускала холоду. Видко було, що •ц обхопила якась нетерплячка.
– Чого ти, дочко, рипаєшся дверима? – спитала її баба.
Замість одмови дівчина, може й недослухавшись, защебетала:
– Уже наші дівчата улицю збирають!.. Такі дурні… який холод, а вони співають, аж вулиця розлягається… Як у них і роти не позамерзають?
– Та то вони, видно, на досвітки йдуть,- обізвалася Мотря з печі.
– Ні, таки на улицю. Сьогодні й мені Пріська казала, щоб і я вийшла…
– Усе тепер пішло не по-людській! – зітхнувши, од-казала Мотря.- Яка тепер, серед зими, улиця? То по літові та по теплові…
– Та й я, тітко, казала Прісьці… Сміється, дурна, та одно плеще: виходь та й виходь!.. Сьогодні до їх байрацькі хлопці прийдуть, і Ковалів Василь прийде… А той Василь Коваленко, каже, такий гарний, що й по всьому світу пошукати… як картина.
– То це, мабуть, вони йдуть назустріч? – каже баба.-Сказано: молоді… їм що? Аби погуляти та поспівати.
– Та й хлопці, чутно, співають,-цокоче дівчина.- Та таких гарних пісень! Наші хлопці таких і не вміють,- мабуть, то байрачани…
Вона полізла з рогачем у піч, засунула горщик, обгорнула жаром, накрила покришкою.
– Піду надвір та послухаю, поки куліш закипить! -• сказала та й шморгнула з хати.
Мотря з бабою тільки переглянулись…
Перегодя трохи, дівчина знову ускочила в хату, затупала голими ногами, червоними як у гусака, захукала у руки.
– Оце… який холод, нехай йому гаспид! Мороз прямо, що з очима!.. Ху, ху!.. (хукала у руки). А хлопці такої гарної співають; а дівчата й собі… Якби не так холодно та не вечеря, то майнула б аж туди!
– Босоніж?..- озивається Мотря не то з докором, не то з радою.
– Ні, взулася б…
– Так тобі вечері шкода втеряти? – сміється баба.- Ото дівка! – Ні, не вечері шкода – Та я таки й не хочу… тільки хто ж її варитиме?..
– Як старець копійки,- шуткує баба.
– Ні, не хочу! Бо там десь чутно й бійку- тільки: гуп та гуп!.. Може, то наші парубки з байрацькими завелися, щоб на чужу улицю не ходили?..
– То, видно, кріпаки попилися, та не помиряться!..- угадує баба.
Мотря важко зітхнула… "Попилися?..- подумала.- Хто ж їх попоїв, як не він?.." Серце в неї защеміло. Цілий вечір була вона смутна: ні цокотання веселої дівчини, ні бабині жарти не розважали її.
– Чогось мені на душі так погано, коло серця щось в'ється так…- жаліється бабі. І зарані лягла спати.
Не спиться їй. То думки, то кашель не дають заснути. Оце зведе очі, заплющить – і розкриє: їй верзеться п'яне грище. Перевернеться вона на другий бік, уткне ниць у подушку своє лице,- кашель підступить під горло, лоскоче, душить… Вона підніметься, сяде, кашляє, схопивши голову в руки… Сидить… Кашель трохи утих, одкйшов… Думає вона: де та смерть забарилася? де вона ходить?.. Та з смерті перенесе її думка на його, на сина… та знову на смерть… Насилу перед світом заснула. Удосвіта не вставала.
Ранком долітали до їх хати нестямні крики та гуки… То окликалася московська розправа.
– Господи! що тільки робиться на вигоні! – вскочивши в хату, замість привіту, прокричала сусіда.- Москалі стали кружком, обступили кріпаків – та кожного беруть та й б'ють… Ті кричать, просять, молять… А народу збіглося на ту бійку дивитися… то й землі важко! А справник, чи якийсь там старший, як крикне на людей: "Што ви стоїте, сякі-такі?.. вон отсюда!" Так усі й полинули,- хто куди попав… Хто прямо шляхом, хто через городи, аж тини тріщать, а вони городами та снігами так і чешуть… Сказано: страх такий, що господи!..
– А мого там не бачили? – несміливо, боязко запитала Мотря.
– Бачила й вашого. Бігав там та людей збирав: думка була рятувати…
– П'яний? – перебила баба. – Бог його знає – чи п'яний, чи ні. Бачила тільки, що до кожного приставав: не даймо! заборонімо! Так його москалі як запопали…
– Та й… де його діли?..- з ляком скрикнула Мотря.
– Не знаю, не бачила. Казали люди, що і його либонь бито… Та так, кажуть, немилосердно, що аж кров цівкою…
Вид Мотрин, і без того хмурий, ще дужче потемнів… Схилила вона сумно голову; потекли гіркі сльози з жовтих, мутних очей, потекли по щоках, по глибоких рівчаках, що літа та недоля попроорювали по сухому виду…
Баба ще довго розпитувала сусіду; сусіда ще довго розказувала. Мотря вже не чула нічого того. Серце у неї щеміло, боліло; голова, як отуманена; за сльозами вона нічого не бачила. "Бито… прилюдно, принародно бито…- думала вона, заливаючись сльозами.- До горя, до нужди, до мого безголов'я ще й сорому прибуло… поговору!.. А скільки ще прийдеться перетерпіти таємних смішок та шуточок!.. Там у чорну вкинули, кажуть, чоловіка убив… Хоч і не він,- та вже коли так, то він! Голову ограбив, писаря… Він!.. І людей перепоїв, на лихе підбив… Він!.. І все він, усе він!.. А тепер його, як якого,- прости господи,- душогуба, прилюдно нівечили… били… А воно ж: його тіло – моє тіло! Його б'ють – мені боляче… Та то ж, кажуть, до живого тіла, до крові… Господи! уже як на кого узляться люди, то до краю вже доїдять, до кінця догризуть! Що де не зробиться, чого де не видеруть,- усе він, п'яниця, розбишака!.. Та вже коли б хотіли помститися, коли він заслужив того,- то хоч би не прилюдно, не принародно!.. А то ж – кожне бачило, кожне чуло… Пани… а душі людської, серця в них немає! їм, коли простий чоловік, то все одно, що товарюка… Лупи, бий його прямо рублем… не зігнеться!.. Боже! Боже! де ж твоя правда святая?.."
Вона була тепер сердита на всіх людей, на увесь мир, на увесь світ – на панство, що її сина побило… Хто їм дав право її дитину безчестити?.. На москалів, що так немилосердно, по-катівській били; на людей, що не тільки не оступалися, не обороняли, а дивилися на те та сміялися… У кожній людині вона бачила тепер свого кревного ворога. У цокотанні сусіди вона чула гіркий глум над її материнським жалем, над її бідною головою; самий голос бабин, старий та покійний, здавався їй потайними жартами над нею самою… •"Чужі… чужі… Що їм?.. у них болить?.. їм шкода?!" -думала вона, обливаючись гіркими слізьми, що так і плили, так і лилися одна за другою. І кляла вона свою долю; проклинала людей, проклинала свою кохану дитину – свого сина, котрого так жалкувала… То був болізний лемент душі, глибока ураза серця – нікому не відомі, окрім матері… Тільки одна мати уміє разом кохати свою дитину й ненавидіти, жалкувати й проклинати; бажати бачити, чути – й не дивитися, не слухати.
На другий день прокинувся Чіпка, як уже сонце підбилося. Окликнув Лушню. Лушні вже не було. Діждавши, поки Чіпка заснув, він тихенько зліз з печі, вийшов з хати та й потяг прямісінько у Крутий Яр.