Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

– Шабаш, братця! воля! воля! – загукали кріпаки, кидаючи роботу та йдучи у шинок – волю жени-т й.

– Ні, то ще брехня! – дратували їх козаки.- Ще два роки поробіть на пана, та тоді уже й воля.

Піднялась спірка, змагання. Лаяли кріпаки козаків, лаяли панів, лаяли попів: не було того на світі, кого б вони не лаяли, як свого лютого ворога… за ті два роки! Одначе, налаявшись, назмагавшись та накричавшись досхочу, вернулися знову на роботу. Хоч яка вже там і робота була?! Кожен норовив як можна менше робити, а більше собі загарбати: як би пана одурити.

Пани дивилися на ту роботу – та охали, та зітхали, та нишком-тишком самі між собою щось балакали… А кріпаки собі тихенько один в одного питали; "Чи то ж то нам заплатять за ті два роки, що робимо, чи ні?"

Оже – як-не-як – добували два роки. Підскочила гаряча пора: оранка, косовиця, грабовиця, жнива, возовиця, молотіння нового хліба,:- ВІколи було дихнути, не то що…

Ішлося вже до різдва. Рочисте свято клопотало кожну сім'ю своїми споконвічними клопотами. Там кололи свиней, і несамовитий крик їх розносився по всьому селу; там клопоталися їхати у місто на красні торги, продати хліба, накупити нужного про свято: і ладану під кутю, і риби – на багатий вечір, і солі – про всяк день; а тут жінки заходилися коло мазання й зрушили завсідній покій життя.

Одному Чіпці з товариством немає клопоту. Сяк-так 7 позатикав побиті шибки то ганчірками, то онучами; укине у піч гнилої соломи,- тліє вона там собі та і курить, буцім-таки й гріє… Байдуже їм про тепло; дар- ма – про їжу! їх гріє жидівська горілка, а їсти -. жують хліб сухий з сіллю – теж від жида. А коли хто і з товариства зніме з сідала у сусіда курку чи пізня, ' розчинять, спечуть, настромивши на спичку, з'їдять-.-=_. та й ситі! Хоч і бачив Чіпка таке безпутство,- часом. робилося йому противне таке життя й таке товариство,- та заллє очі – мовчить… Іноді йому хотілося і гарячої страви попоїсти. Тоді він полізе у розвалений погріб, назбирає ще торішньої ріпи, що де-где по кутках завалялася, начистить, зварить юшки – та тільки всього!. _ -•

Люди дивилися на таке життя та хитали головами.

– Ні, вже: не буде добра з такого горбатого могила виправить… Ще хоч би не товариство, то може б… Та стійте, діждемо набору: хоч отих курокрадів за-правторимо, коли його не можна…

Ось настали й святки. Радіють люди, що діждали, гостюють, гуляють то дома, то в шинку. А Чіпка з товариством і не вилазять з його, людей закликають, частують… Чоловіки – нігде правди діти – таки ла-сенькі на дурницю випити, то й раді такому случаю – п'ють та вихваляють добрих молодців… Дехто й з молодиць, цікавих подивитись на зборище та ігрище, та ще де співи та танці, завернув туди… А жид, як знав, десь і музику видрав… Музика ріже-тне; п'яні чоловіки трохи на головах не ходять та вибивають гоцака коло молодиць; а ті й собі – дивляться-дивляться, то це одну й візьме нетерпляча – і пішла дрібненько бічком, бічком, немов пливе по воді; а яка з п'яніших схопиться за запаску, підніме її трохи та – гай-гай по хаті, як шуліка за курчатами… Сміх, регіт, крик… А Чіпка знай до жида: давай те! подавай друге! неси третє! Лушня у танцях, як не перерветься, музику перетанцьовує; Пацюк на язиці, як на балалайці, вибиває; один тільки Матня, роздутий, червоний, як жар,] з сонними, п'яними очима, сидить у кутку, куняє: оце прокинеться, вип'є, зареве, як бугай, на всю хату та й знову притихне – куняє…

Гульня розвернулася на всі боки. Забули про свято, забули про бога, забули про домівку. З ранку до вечора, з вечора до ранку одно п'ють та гуляють. Жінки, не бачивши третій день чоловіків у вічі, підняли такий галас, немов на село найшла кара божа або пожежа половину села виполонила.

– Оце напасть господня! оце лихо несподіване – желіпали вони.- Такого ще зроду-віку ніколи не було!.. Бог дав свято – в церков піти, богу помолитись, а він у шинку молитвує! Бог дав свято, щоб дома з дітьми та з жінкою любо-тихо провести, а він у шинку з п'яницями та волоцюгами гуляє! Треба хоч до батюшки піти, щоб яку покуту наложив на розп'яницю з п'яниць.

Деякі таки знялись, пішли – не до батюшки, а до матушки жалітися. Матушка, почастувала їх горілкою і обіцяла розказати, як устане, батюшці. Молодиці ' вернулись додому, а чоловіків все-таки нема… Вони ще заполонили у ту гущу й дяка. Дяк цей старий уже був – у піст, бувало, "алілуї" не виведе, такий старий. А вхопивши чарку та другу тієї живиці-дурниці, й він побадьорнішав трохи. Де та й сила взялася, міць прибула! Співає з молодицями так тонко та голосно, мов молоденька дівчина. А це, випивши ще чарку, як підбере поли в балахона, як ухопе товсту, червонопику молодицю та ну гоцака садити. Тільки борода та коса майтолає, а він – так халясує, так халясув… Аж упрів, аж мило на йому лягло. Чоловіки регочуться, а молодиці коло його, щоб ще дужче роздратувати, так увиваються, так увиваються; одна втомиться, друга її місце заступає…

– Що ж усе танцювати та танцювати,- крикнула одна реготуха: – якби ви нас, дяче, повозили щеі

– Бач, чого сучі дочки захотіли! Бач, чого їм за-манулосяГ – взявшись у боки, каже дяк: – Шукайте санчат, повожу вже… Один тому час, що батько в плахті! /

Де взялися й санчата. Витягли дяка з шинку надвір, запрягли; насідало молодиць повнісінькі санчата, ще й зверху; дяк аж угинається та самотужки пре, а молодиці – співають та вигукують, як на весіллі… А це одна як схопиться, як підбіжить до дяка.

– Нема, дяче, місця! нема, дяче, місця! Ну, я сяду верхи! Повози й мене!

– Сідай, бісова! – кричить дяк, перегнувши спину. Молодиця скочила; дяк не здержав, поточився, упав; молодиця зверху… Другі позскакували з санчат та й собі туди-пхаються, падають… А чоловіки: "мала купа! мала купа! на купу! на купу!.." Навалило молодиць стільки, що трохи дяка не задавили. Витягли його – ледве дише… Регіт, ґвалт… Здуріло село!

Гульня розв'язала язики, розбуркала зомлілі, пригнічені душі, розкорписала ті врази, що глибоко крилися в серці… Серед гульні згадали піщани й за два роки…

– А що ж це воно, братця? – заводить хто з кріпаків: – це так – два роки робили та й дурно?!

– Авжеж дурно!

– Чого ж дурно? Адже цар дав волю: живи, де хоч, роби, що знаєш… Ну, щоб, бач, уже не зовсім і їх обійти-неситу ту прожир:-"поробіть, мов, люди добрі, ще два роки,- хай уже вони звикнуть за цей час з думкою, що вас не буде!" Та як же він дума: ми йому ці два роки дурно робили? дурно втрачалися?.. Адже якби я до хазяїна став, то рублів би сотню заробив… А в його як?

– А так: -робив-робив, та й виженуть з двору в три вирви…,

– Ні, чорта з два! Мені рощот давай… он що! Ми знаємо ваші каверзні… Буде того, що над нашими дідами та батьками знущалися та з нас воду виварювали… Заплати ж мені хоч за ці два роки!

– Заплачу… наставляй кишеню! – сміявся другий, тверезіший.

– Чого ти смієшся?.. І заплатить! Шду скажу; давай рощот! – і дасть…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: