– А що Чіпка? як? – стріли його товариші.
– Нічого… живий! Усе гаразд… Глядіть тільки: ні слова, де були. Сказав -у чорній сиділи…
І давай розказувати, як його Чіпка трохи не вбив, як він вибрехався; розказав і про останню розмову з Чіпкою; радив пристати… Пацюк одразу згодився, Матня упирався.
– Стань у службу,- казав він,- ніколи й чарки горілки випити…
Одначе Лушня та Пацюк укландали й його пристати на Чіпчину раду. Оже, він згодився найнятись не в кого з хазяїв, а де-небудь у жида на винниці або у броварі. Так і зробили. Той день перегуляли, а на другий усі три пішли на Побиванку до жида, стали на винниці.
Чіпка підождав, поки геть підбилося сонечко, одягся у свитину й пішов до баби, де жила мати. Надворі зустрів він бабу.
– Добридень, бабо!
– Добридень.
– Що мати – у вас?
– У мене… А що?
– Та нічого. Я до матері, коли можна.
– Іди.- "Чого це він?.." – подумала баба, і страшно їй стало. Вона мерщій у хату.
– Мотре! Мотре!
– Чого?
– Син іде…
Мотря не одказала ні слова – тільки затрусилася… То морозом її осипає,- вона біліє, то у жар укине… " – Чого він іде? – за Мотрю спитала дівка.
– Не знаю,- одказала баба. А тут і Чіпка в хату.
– Добре здоров'я вам, бабо, й вам, мамо!
– Здоров був. Чіпко,- одказує баба. Мотря одвернулася; сльози заслали їй очі… Усі мовчали. Чіпці ніяково стало… Зом'яв він у руках свою шапку і несміливо промовив:
– Я до вас, мамо…
Мотря не озивалася. Чіпка собі замовк. У хаті зробилося важко, мов стеля нагнітила…
– Чого ти до мене прийшов? – нешвидко вже вимовила Мотря, усе-таки не глядя на Чіпку.
– Прийшов я, мамо… перепросити вас… Дурний я тоді був, п'яний… зневажив вас… зобидив кріпко… За те мене бог покарав… Простіть мене! не гнівайтесь уже на мене!..
Не видержала Мотря. Сльози бризнули з переповнених очей і, як горох, котилися по виду, падали на долівку… У душі разом заговорила і одрада, і жаль, і докора… їй любо, одрадно було, що син покорився, що він побачив, якого лиха наробив собі, через свою дурну голову та ледачу волю, що він повинуватив себе перед нею, перед матір'ю, котру образив так… І разом вставала перед нею чорною хмарою синова зневага, давила, як обценьками, материне серце, прохалася вилитись хоч у гірких докорах… Мотря, умиваючись. сльозами, стала ганьбити сина.
– Тепер, бач, і до матері?! тепер і до неї, як нікому ножаліти?.. А як тоді,-так мати сяка й така!.. Чи тобі не соромно? чи тобі не гріх?.. мене на старість. пустив по чужих людях тинятись… шматок хліба од чужих людей приймати… таке про тебе слухати?.. Що ж мати,- ворог твій?.. Мати, як мати!.. Вона б своєї пучки врізала та дала своїй дитині, щоб йому було краще! А ти зараз – угору; зараз – сяка та така!.. А тепер, бач, як поповчили, так і матері стало треба?.. Зараз до неї? Що – добра московська наука?.. добра?!. Тепереньки й покора де взялася… А тоді… мати слово скаже,- а ти десятеро… мати заплаче,- а ти у бучу!.. А я тобі скажу, сину: коли б у матері була така сила,.щоб тебе провчити, як чужі провчили, то не скакав би ти, як зінське щеня, угору – не дорікав би гіркими словами стару матір, що над тобою довгих нічок недосипляла, од свого рота одривала та тобі давала?.. не ображав би ти її серця так!..
– Не згадуйте вже того, мамо!.. Простіть… забудьте! То було давно, колись… Що ж п'яний чоловік?.. П'яний-дурний… Самі знаєте: не поставить свічки, а звалить!..
Мотря замовкла, втирала рукавом сльози… Баба й собі додала ганьби та докори таким лихим вчинкам. Чіпка стояв, повісивши голову, коло порога… Мотря глянула на його – і разом перевернула своє серце на великий жаль.
– Мабуть, тебе, сину, там так понівечили, що й кістки цілої не оставили?..- сказала вона, з жалем дивлячись на його блідий, болізний вид.-Дивись, як на виду спав… поблід, позеленів!..
– Спина, мов печена, болить,- жалівся Чіпка.- Скажено били!..
– Бодай їх лиха та нещаслива година побила, як вони так знущаються над людьми!..
– Чули ми, Чіпко,- умішалася баба,- чули, аж сюди до нас крики доходили… Так, немов мерці з домовини, тільки:-о-о-ох!.. о-о-ох!..-стогнали…
– Вони, мабуть, тебе до живого побили? – знову питає Мотря.
– Та є всього…
Мотря скривилася, мовчала.
– Чи ти ж хоч сорочку перемінив, чи, мабуть, у тебе й сорочки катмає? – трохи згодом питає.
– Ні, є… та не переміняв.
– Чому ж ти не скинув?.. Воно ж попристає, поприсихає, поздираєш – ятритиметься… гірше буде!
– Присхне!
– О, бодай тебе! – усміхнулася баба.- Присхнеіі Сідай, чого ти стоїш?
Чіпка сів поруч з матір'ю. Мотря дивилася на його та трохи не плакала. Дівчина, бабина онука, стоячи коло печі спиною до вогню, сумно поглядала то на сина, то на матір, то на свою бабу й кусала ніготь другого пальця.на лівій руці… – Де ж ми, сину, житимемо?-геть уже по розмові запитує Мотря.
– Доживайте вже, мамо, зими у баби: я заплачу, що там баба скажуть…
– Бог з тобою, Чіпко, з твоєю платою! Нащо мені твоя плата? Хіба Мотря у мене хату пересяде чи переляже, як перезимує?.. Хай зимує. А ти, сину, розстарайся на гроші, та полагодиш свою хату, та по зеленій весні, по теплій годині й перейдете на нове хазяйство!
– Спасибі вам, бабо, за вашу ласку,- дякує Чіпка, кланяючись.-Так, мабуть, я оце й зроблю: піду та й наймуся у винниці до весни…
– Не йди туди, сину,- перебила його Мотря: – не наймайся у жида-нехриста!.. Вони твоє добро перевели… Стань краще де у тік та зароби хліба… Діждемо весни – треба щось їсти… А може, де поля роздобудемо – буде чим засіяти…
– Добре, мамо… Стану у току. Там у Крутоярській економії, кажуть, багато хліба зосталося… Казали, що німець, либонь, наймає: хто хоче – за гроші, а то – з коробки… То я, мабуть,.стану тепер за хліб. А там, як зароблю,- тоді й за гроші…
– Добре… Хоч і так зроби, сину.
Попрощалися.
Того ж таки дня, надвечір. Чіпка зібрався, пішов у ','и.. Крутий Яр. На другий день добув десь ціпа і молотив; у клуні, аж на сажень солома летіла угору. Де та – /-і) сила і хіть узялася! Такий робітник з його-золоті 'і. руки. Німець – і той підхвалює Чіпку, другим на зразок ставить…
– Шіпка карошь работай… как бідло!..
– Еге!..- сміються піщанські козаки: – що то московська наука! Уже й наш верховода у Крутому Яру з ціпом… Воно-таки дивне діло – лоза!.. А то – господи, твоя воля! Там у свято підняли такий бенкет, що й землі важко; а після свят-зовсім здуріли!..
Чіпка не чув нічого того, а Мотря, хоч і чула, та затикала вуха, проклинаючи панів, москалів і людей, Що сміялися… Чіпка був на роботі. Мотрю в бабиній хаті непосидяча брала. Щодня вона заходила у свою хату. Скільки вона лиха у тій хаті витерпіла, нужди, холодних та голодних днів! Скільки раз її доля зрадила, її надії розмела, розбила, потопила у безодній прірві гіркого життя!.. Сидячи у старій пустці, почне пригадувати Мотря усе, що тільки стара пам'ять у голові задержала… Посумує, пожуриться сама собі, заплаче та й піде. А на другий день знову теліпається. Аж нудно їй, як вона не провідає який день своєї хатини… А вночі – тільки й думки: коли б уже швидше ця люта зима минала, сніги тали, поля зеленіли, щоб можна було коло хати взятись, лагодити та переходити! Такими думками тільки й жила.
От уже й масниця. Сонце геть високо піднімається, грає на весну-красну, гріє – уже волові й півбока нагріє, як кажуть люди. Сніг м'якшає, лід дірчавіє, чорніє, коло хати вже поодтавало, дітвора висипала з хати на приспу, проти сонця з козачками грається… Весною дише…
Кріпаки раді такі, що діждали весни – першої вільної весни, що годі на панів робити…
– До шинку, братця! за волю!.. за волю!..-гукали вони, прямуючи в шинок. •›
Одгуляли масницю. А тут посередник приїжджає, уставну вводити, землею наділяє… Кріпаки перелякалися, щоб з землею часом не наділив він ще чим… другою неволею!.. Дехто тихенько міркує, що земля ця і є друга неволя, що пани за неї плату братимуть, на панщину гнатимуть…