– Не хочемо землі!.. не треба!.. До слушного часу! – гуде громада, сподіваючись того слушного часу, коли землю вернуть їм даром, без грошей… Вони думали, що цар волю дав – і землі подарував; а то уже самі пани видумали якусь плату… "Та вже таки колись правда зверху/p буде!"-думали вони і стали дожидати "слушного часу"…
Піднялася знову буча та колотнеча… Не в одних Пісках,- гукали про той слушний час скрізь по Вкраїні, по всіх хуторах, селах… Одгукувався крик той по повітових городах… Сказано – всюди, де тільки темний. помучений кріпак, котрого цілі віки ніхто не питався нічого, котрий був волом, що переорював панські лани та засівав на панський прибуток,- скинув з себе панський ланцюг, дихнув волею…
Нічого робити – прийшлось тую волю силою вгамовувати… Настала москалям робота. Переходять вони з села у село, з одної волості до другої – та прописують "слушний час"… Тим тільки й служать, що своїх іноді братів та батьків дубасять, в'яжуть та везуть у город, У тюрми саджають… А туди пішов – як у яму. Коли-не-коли вирне: той на Сибір пішов; той на каторгу!..
Чіпці тепер нійоли дослухатись до всього того. Вкут/й" пі з матір'ю він день у день коло хати порається. Роз- крив її, оббив зокола й зсередини; трухляве дерево ви- 1 кидає, нове вставляє-ціле; нові крокви становить, околотом вшиває… Мотря з мазальницями вовтузиться; //.. їх сміхи та пісні з самого раннього ранку розбур- ' ''-кують село, розносяться на всі Піски…
До паски вже стояла хата, як та чепурна дівчина: рівна, висока та біла-біла, як сніг. І можна було бачити, як кожного ранку й вечора виходила з неї старенька жінка, трохи згорблена, з веселим поглядом у очах. Хутко вона бігла до ожереду соломи, що стояв на вгороді, хутко набирала повне рядно й несла через силу у хату. То була Мотря. Аж помолодшала вона, як перебралася в свою хату, на нове хазяйство…
Чіпка собі прийнявся за його, аж чуприна мокра. 5,. День у день тобі, як у окропі кипить. Полагодив ха- с ту,- давай погріб обчищати та оброблювати, грунт новою лісою обплітати, дощані ворота майструвати. Об Миколаї на ярмарку овечат купив. Треба кудись загонити… Прийнявся за кошару.
Настала косовиця. За отамана ходить! Придбав щось копиць з п'ятнадцять сіна. От, уже пополовіли жита; час уже й жати. Стали жнива-і серпом, як косою. Тільки нагинається високе жито, колосиста пшениця під його рукою; а там глянь-уже ззаду й сніп, лежить, товстий та чепурний…
Радіє Мотря, хвалиться людям – не нахвалиться своїм сином.
– От, дурів-дурів, та таки й збіг на свою стежку! Тепер його лихий не візьме! піде собі жити… Шкода тільки, що не жениться… чого доброго, розволочиться, розледачіє!
Так казали люди. І вже не одна стара мати, маючи дочку на порі, нишком собі думає іноді про Чіпку, а зустріне,- вітає гаразденько. Не одна й дівчина зачіпає його своїми любими жартами. Та глухий і німий Чіпка як до вітання матінки, так і до жартів доньки. У його щось інше на умі, друге на серці. Іноді серед роботи, зложивши руки, він задумається-загадається… "Ну, що ж з того?" – забувшись, спитає сам себе та, мов перелякавшись свого голосу, знов за роботу…
Тим часом усячина у, них прибуває та прибуває… Минули й жнива. Надворі осінню пахне. Стало людям вільніше.
Уп'ять піднялась колотнеча… З кріпаків правили викупні. Кріпаки не хотіли платити. Давай їх худіб-чину цінувати та спродувати… Купив Чіпка у одного корову, хотів ще коня завести – та не знайшов до вподоби…
Яке життя, таке й товариство. Зажив тепер Чіпка з Грицьком душа в душу. Удвох часом на роботу йдуть, удвох і додому вертаються. Під неділю – або Чіпка в Грицька з матір'ю, або Грицько у Чіпки з Христею. Забув Грицько і про той віхоть, що Чіпка був кинув… Та чи до того тепер Христі, коли у неї мала дитинка на руках?..
Христя вподобала Мотрю. "Вона така добра, така добра, як рідна мати!" – хвалиться чоловікові. І часто Христя під свято приходить до Мотрі побалакати, розважитись. Мотря й собі навідувала не вряди-годи Христю. Як же тій треба було на цілий день виходити на роботу з дому, Мотря доглядала її сина Василька.
– Чому ви, матусю, свого Чіпки не ожените? – раз запитала Христя Мотрі.
– Хіба б же я, дочко, не оженила його? Казала вже скільки,- не хоче! –
– Видно, у його хтось на думці є,- та, мабуть, не посміє сказати.
– Хто його знає. Не каже. А мені вже обридло на його бурлацьке життя дивитись! Що йому, то йому б – жінка розважила… А то таки й мені. Вже стара, підтопталася,- все б таки невістка перемінила. Казала йому, вказувала на вас…-"Он, кажу, бач: побралися люди та й живуть щасливо. Чому б тобі не одружитись?.." Так і слухати не хоче…- Мотря важко зітхнула.
– І чому я тепер, матусю, не дівка,- сміється Христя.-От би вашому синові й пара була!..
– І, вже, дочко! Йому, мабуть, ніяка жінка не вго-дить… тим він і не жениться. Грицько й собі раз, побачивши сумного Чіпку, обізвався:
– Чому ти. Чіпко, не одружишся?
– Хіба воно краще?
– Авжеж, краще. Жінка привітає, порадить, розважить…
– Кий біс! – глухо одмовив Чіпка та засумував ще дужче. Він бачив сам усе те добре. Він бачив Грицько-ве щастя… Та воно його не гріло, а ще більше жалю завдавало. Він дедалі робився усе смутніший та смутніший, став часто пропадати на цілу ніч…
Жде Мотря, не діждеться… "Мабуть, пішов кудись погуляти,- та щоб мої очі не бачили, уха не чули… Сказано: парубок!.. А, може, назнав кого…" Подумає вона так сама собі, поголубить у серці надію – і безпечно лягає спати. Не хвалиться про те нікому, навіть і Христі. Не питає й Чіпки.
Раз зважилась. Прийшов Чіпка уже світом, зовсім розвиднилось. Сумний, блідий, грізний…
– Де ти, сину, ходиш? – питає Мотря, глядячи на його.
– Там немає, де був! – понуро одказав Чіпка і вийшов з хати по хазяйству,..
Мотря тільки плечима здвигнула. Чи не з повійницею, бува, якою спізнався, та соромно признатись?..
А кругом Пісок тільки й чутки, що про лихі вчинки… Там у Крутому Яру німця-управителя підголено; там на Побиванці жида, як липку, обідрано; там до. пана у Красногорці добивалося, та одігнали; у Бай-рацькім лісі знайшли біля дерева докупи зв'язаних ченця з черницею – і щось багато грошей недолічуються; а от у Розбишаківці церкву обікрадено… Гоготить про все це чутка, гуде, як у дзвони дзвонить, і далеко-далеко навкруги розходиться… Скрізь піднявся струс; кожен, лягаючи, просив бога, щоб цілому встати.
– Ну, та й літа ж тепер настали! – балакають старі люди.-Мабуть, уже незабаром кінець віку… Недаром таке на світі коїться! Чому за наші молоді годи цього не було? Чого батьки, діди й прадіди нічого про таке не розказували?.. Тоді татарва була… палила городи, села, людей різала, у полон полонила, на ясир гнала… А тепер?.. Он, церкви крадуть!.. Хто?-татари!.. Де се воно видано?! Та й між рідними розладдя пішло… Син на батька руку здіймає; дочка матері ухом не веде; брат на брата встає; сестра з сестрою ворогує; жінка на чоловіка отруту готує… Усі – як подуріли, як показилися! А халамидників, повійниць – скільки!.. А покриток та дівчат абияких!!. Колись якби вийшла заміж така, то один би поговір не дав віку дожити… А тепер… дочка з Москалем спить, а мати кожухом прикриває… 0-ох, господи! як ще ти терпиш нас на світі?..
Частина четверта
ХХІП
Невзначай свої
Була темна осіння ніч. Дощ, як крізь підситок, сіяв – густий та дрібний; з землі вставала важка пара, закутувала усе в своє вогке запинало, котре не давало бачити, що діється на землі. Скрізь тихо, темно, сумно, наче у мертвому царстві. Під таку годину завжди важко дишеться, сумно живеться. Добрі люди, аби смеркло, мерщій засовуються по своїх домівках; з вікон низеньких сільських хат блимає світло якимись жовтими кружалами. Кожному чогось не по собі. Всяк не знає, що розпочати, як би хоч трохи розважитись… Чоловіки: одні – чоботи латають, другі – рукавиці плетуть, треті – що інше… Жінки та дівчата – то прядуть, то сорочки шиють. Діти, позалазивши ка піч, дрімають… У хаті тепло, тихо,-хоч і неясно: серед полу на. перекинутім горщаті ледве блищить каганчик; як синя горошина, темно світить накипілий гніт… Якісь померки окривають хату. Негода й туди залазить, і там своє бере! Коли не дощем обдає крізь лиху оселю, то в вікна; не важким туманом налягає, от, як надворі,-то німим сумом по хаті снує, в журбу людей сповиває, тяжкою тугою в душу залазить, сном укриває… Оце дівчина співає-співає своїх любих пісень, а там -дивись: обірвався голос… слабшає… тихшає… поки й сама незчується, коли й як задубіє голка у недошитій мережці… Схилила над нею дівчина важку голову, заколивалася… дрімає.