Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

– Куди ти? уже обід готовий,- каже Христя.

– Та я тільки худобу понаповую,- одмовив він та й вийшов з хати.

– Не барися яс! – гукнула навздогін Христя й кинулась готувати посуду.

ХХІ

Сон у руку

І сниться Чіпці – немов сон, і ввижається – наче бувальщина. Сниться йому й ввижається недавня гульня. Увесь шинок залитий світлом – сяє, аж горить; музика тне, рубає; підбори землю рвуть; крики, співи… стоголосе лящання, безпуття скажене… А збоку насуває темна ніч, немов чорна хмара. А в тій непроглядній темряві, ледве видко, чорніють панські комори, двір… Три тіні зігнулися під якоюсь вагою – щось несуть на плечах… тікають… зникли у голому садку… Ось блиснула іскорка – і видко… два чоловіки качаються серед двору, борюкаються… Той, що зверху, лютий, як звір, шибкий, як вітер… Придивляється Чіпка… "Це ж я… я!..- скрикує,- а підо мною сторож… то панський сторож… блідий, як смерть" тяжко дише; болізно сова руками й ногами… чутно – кров булькоче у його печінках, біжить чорною річкою з горла, носа… Ось розкриває очі… загоріли вони на хвилину іскоркою життя… То ними світить докора? чи посилає прокльони?.. Ні, то душа прощається з тілом: смерть уже застилає очі полудою… А ніч усе росте-ширшає і проганяє веселе грище з-перед очей…" Чіпка затіпався, кинувся… "0-ох!" – застогнав з про тягом, перевернувся на другий бік та й знову заснув

І знову йому верзеться й ввижається… Ніч темна. глуха – німа та глуха. Він стоїть, а кругом його роз ляглося сонне грище; п'яні чоловіки, жінки… все те мертвим сном спить, порозкидане, як колодяччя… Ось – угорі зайнялася над ним зірка: як свічка, па- лав вона на небі й освічує п'яне зборище на землі… Чіпка глянув на правий бік… Захиталася темнота, затрусилася… і з неї висунулось дві тіні – страшні, бліді, з переламаними кістками, котрі так і виглядали із тіла… Ледве шкандибають вони, вивертаючи ноги то на той,-то на другий бік; хитають на його головами – вказують руками на сонне грище… Чіпці здалося, що то дід Улас з матір'ю… Він затремтів увесь, засовався – і одвернувся…

Трохи згодом, з лівого боку, теж захиталася темнота – із неї виплило дві тіні. Одна – товста, пузата, червонопика; друга, з-за товстої – тонка, худа, перегнута утроє, з пером за ухом… Наблизилися оті дві тіні, глянули на сонне грище, глянули Чіпці прямо в вічі – та й заридали… "Так ось де полягло наше добро, наші гроші!" І вхопивши одного п'яницю сонного, вони здерли з його одежину та й уп'ялися у горло зубами… Чутно стало, як булькотала кров: то вони ссали її з живого тіла… Очі їх наливалися нею, горіли, світили, як у котів… Чіпка здригнув – і одвернувся…

Гляне угору – аж там, крізь ясний світ, захиталася нова тінь. Чиста та ясна, як літній погожий ранок, з веселим та любим поглядом у темних очах… "Що це?.. Моя Галочко! моя голубонько сивесенька! іди до ме-неі.." – молить Чіпка і здіймає догори руки. Тінь затремтіла; ясне лице потемріло; на очах заблищали сльози… "Що то ти наробив?!.-учувся йому зляканий голос.- Глянь у праву руч!" – Чіпка глянув – і сахнувся… Чоловік качався по двору й не по-люд-ській стогнав… "Що то ти наробив?! – знову докоряв голос зверху.- Глянь у ліву руч!" – Чіпка нехотя повернув очі… Дві чорні тіні ссали кров з сонних людей, ламали їм кістки, викручували руки, ноги, обсмоктували кров… "Глянь униз!.." – гуконув голос. Чіпка зирнув… Коло його розвернулося сонне царство люду; бліді обличчя позадиралися вгору, очі – повиводило з лоба, з рота – вилітала легенька смужка синього дим-. ку… Вони горіли тихо-тихо, як вугіль тліє… "Це все ти наробив!.. це все твої вчинки!..- гукав голос…- За віщо ж ти чоловіка убив? За що діток, жінку осиротив?.. Чим винуватий сторож, коли його господар посилає стерегти добро, ловити злодія?.. Що то ти поробив з тими п'явками людськими?.. Що?? З ситих, повних, що, обпившись крові, тихо доживали віку, ти поробив знову голодних: ти видавив з них кров, котру вони за свій довгий вік нассали… А от, бач: щоб знову такими стати, як були, вони поробилися в сто крат хижішими, прожерливішими… На голодного й холодного, на п'яного й тверезого, на сонного й не сонного, на сироту, на старця вони кидаються, як голодні собаки на шматок хліба… Бач, як вони смокчуть кров з жил людських?.. Бачиш?.. А то – що?.. Людей опо-їв, горілкою попалив… Каторжний! розбишака!.." Чіпка знемігся, склонив коліна, зложив руки, припав ниць на землю… А голос, як буря, носився кругом його і страшенно викрикував, вигукував: "Що ти наробив, лютий, каторжний?!." Чіпка припадав ниць, мов хотів сховатися… А голос той проривався у кожну кісточку, у кожну жилочку, морозив їх жахом, пік огнем туги… Чіпка не витримав. Як скажений звір, що боїться води, труситься й лютує, забачивши її, забувши все на світі, несамовито кидається на встрічного й поперечного – так Чіпка кинувся, скочив угору… "Згинь, проклятуща, від мене! хай тебе огонь пожре, вихор рознесе-розвіє!.. Що ти мені таке?.. Жінка?.. сестра?? мати?? Я тебе всього двічі чи тричі бачив на полі, де ти стрибала, як коза… Чого ж ти сюди лізеш?.. чого ти мішаєшся?.. Ти мені вибиваєш очі тим, що мені самому не дає спокою, що моє серце одвертав від доброго, а підіймає руку на лихе?.. від чого я сам, тікаю – та ніяк не втечу; ховаюся – та не заховаюся, та все глибше та глибше топлю свою голову у п'яній горілці… Геть собі!.. згинь!.." Від його гучного голосу '' тінь затремтіла, подалася вгору, вище, вище… Небо загоготало, заблищало, шкварнуло… Огняна стріла вдарила коло його; кругом усе затріщало і запалало огнем… Горить, тріщить, ломиться, падає, кричить, лементує, молить… усі голоси зливаються в один голос – у голос невиразної тяжкої туги; скрізь чутно плач, лемент… І все те жере огонь – то своїм широким, лютим полум'ям, то своїми гострими язиками – лиже… Лизне – і тільки чорна вуглина після його зачорніє; ' лизне ще – вуглина побіліє, розпадається на попіл… І піднімає його угору широка огняна хвиля і, залопотавши, несе високо-високо… Огонь розходився, розігрався… Уже він кругом охопив Чіпку, уже досягав своїми довгими язиками до його тіла, цілував його вид… Гляне Чіпка… То ж не вогонь, то людська кров хвилями хвилює… "0-о-йІ" – скрикнув він і несамови-, „ т,о кинувся.,.',' ' ,',..$,'– ' '/' ' ',' •'/ 'і",у, •'''' -‹і / Стояв уже вечір надворі. Сонце закотилося за гору червоно-червоно, немов обпилось тії крові, що була • пролита за- день. Село, наморене то бійкою, то дивовижею, втихомирилось: нігде ні крику, ні гуку. Високі стовпи диму вилітали з верхів у небо високо-високо, наче несли туди людські сльози, прокльони, молитви… У печах палало полум'я – варилася вечеря; людські тіні снували повз його – і на хвилину-другу закривали його собою, немов якою запоною. Мороз дужчав; зорі грали; захід сонця жеврів кров'яно-красною зорею…

Скочив Чіпка – і почув, що по всіх його жилах, у кожній кісточці, як блискавиці, забігали огняні спич-ки; злившись у голові докупи, вони рвали її огнем… Тіло в його горіло; у думках сон мішався з бувальщиною; серце боліло, замирало, кипіло невимовним злом… Він вийшов надвір – хоч провітритись.. Свіжий вітрець пахнув йому в гаряче лице, закрутив у носі, аж покотилися з очей сльози… Глянувши на західне зарево, він зразу заплющив очі: воно їх різало боліз-но, непривітно… А на другім краї неба, насупроти, червоніло друге зарево: то сходило повновиде козацьке сонце.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: