– Що це ти, Марусю? уже й ‹;пиш? – пита її мати.-Ото дівка!..
Дочка кинеться, розкриває очі, мерщій за роботу береться. Чи пройшла ряд мережки, чи не пройшла,- гляне: мати й собі захиталася на гребені… Веретено падає з рук і, вдарившись об землю, розбуджує…
– Пхуі що це воно справді так сон налягав?.. промовляв здивована мати. – А дочка. з мене, небійсь, сміялися! – виправляється
– Сміялася ж… та, бач, і сама задрімала.
– Та воно щось і в мене робота з рук валиться, уверне батько.- Будемо, мабуть, вечеряти та лягатимемо спати.
Це так дома, у себе в господі. А не дай же то, боже, в дорозі! Холод тебе наскрізь проймає; дрібний дощ до самого голого тіла" добирається; тре та мне тебе всього, наче трясця… Сумно, темно, спати хочеться, та холодно, мокро, аж кістки ломить; а тут ще й шлях кальний – коні ледве-ледве сунуть.
Такий і цілий день був перед тією ніччю. Прокинувся ранок та, не поздоровкавшись з світом ясного сонця, закутався у сивий туман, повився густою, як драглі, парою й повис над чорною землею. Незабаром і день настав – хмурий, невеселий; а там – і ніч налягла. Люди, мов тіні, снували у тому тумані, не бачили одно одного на п'ять ступнів; голос не сягав далеко, як під ясну годину, а тут же, в тій парі, й зникав… Важко, сумно, журливо.
А Чіпка, наперекір світові й людям, якийсь веселий, радий. Знай, насвистує крізь зуби веселу пісню, попихкуючи люльку. Робив він у хліві корито для сви-. ней. За цілий день і в хату не навернувся. Насилу Мотря докликалась обідати, як уже вечоріти стало. г
– Що це ти, сину, так пристав до того корита, що й їсти забув?
– Та день веселий удався, мамо,- одмовив Чіпка, усміхаючись.
– Ну, вже веселий!.. Душі живої на улиці не побачиш.
Пообідав Чіпка та й знову у хлівець до корита. До самого смерку робив. Уночі вже увійшов у хату, впоравшись по хазяйству.
– Я, мамо, не буду вечеряти,- промовив, накинув на плече сірячину і хутко вийшов з хати.
– Куди ти, сину? – питав його навздогін Мотря. Та сина – поминай як звали!
Мати повечеряла сама собі, лягла спочивати. Чіпка, вийшовши з двору, повернув прямо у поле. Одійшовши, може, з верству од села, стулив пальці, приложив до рота і завив, як пугач. Далеко-далеко роздалось навкруги те журливе пугикання. Нігде ні одклику, ні одгомону,- тільки собаки завалували на селі.
Чіпка пішов далі. Одійшовши з гони, знову завив.
Здалека щось обізвалося до його – мов другий пугач. Чіпка побіг прямо ріллею на голос. Ще раз завив; знову одгукнулося йому тим же заводом, тільки уже ближче. Незабаром заманячили в сивому тумані якісь темні тіні.
– А хто там? – обізвався чоловічий голос.
– Пугач! – нарозтяг гукнув Чіпка.
Тіні почали ворушитись, наближатись, більшати. Видно стало людську постать. Ще далі – Чіпка пізнав Лушню, Матню й Пацюка. З ними ще було чоловік п'ять невідомих.
– Добре здоров'я, панове товариство! – привітав їх Чіпка.
– Здоров! – одказали на його вітання.
– А що, пани-браття: де сю ніч будемо рибу ловити?
– Де більше влову,- одказав хтось.
– Та ще не знаємо. Чіпко,- каже Лушня.- Ось ці радять у Ставище до Гершка; а ти, либонь, хотів у Красногорку до пана?
– Та чи до Гершка, то й до Гершка: мені все одно! – одказав Чіпка.
– А в тебе ж струмент в? – пита його один з незнайомих братчиків.
– Ось у мене струмент! – Чіпка показав кулака.- Покоштує раз – удруге не схоче; а як улучу – не встане…
– Не дуже лишень ударяй на те, козаче;- обізвався високий натоптуваний чоловік.
Чіпці здалося, що він десь цей голос чув, та не згадає де.
– Та ви ще не знаєте його,- каже до товстенького чоловіка другий, у московській одежі.- Як були ми в останній раз на погулянні, то він не пізнав мене у темряві та як уцілив своїм струментом по голові,- то я й очі витріщив…
– Ну, нам такого й треба! – одказує товстенький чоловік.- Тільки знай – у нас така установа: все, що не добув, на рівні часті паювати; а як піймався – хоч на шибеницю: знать, мов, не знаю, відать – не відаю! – Ге!..-одмовля Чіпка.-А у нас ще й така: коли піймавсь, то й не животіти тобі… У тюрму влізь та задави, щоб не видав часом.
– Наш! наш! – загукали кругом, плещучи в долоні, як чорти.
– Ну, а тепер до роботи… Гайдаї – крикнув товстий чоловік, рушивши перший. Другі – за ним слідом.
Пройшли вони ще, може, з гони – і наткнулися у темряві на дві повозки. Коло коней стояв якийсь не-зїіайомий чоловік.
– Щоб вас чорт побрав! щоб ви вилопались! – лаяв він.- Ждав-ждав, уже й спав – нема… як у воду попадали. Уже мав був додому вертати…
– Не журися! Довго ждали, та добро придбали,- каже йому товстенький чоловік, указуючи на Чіпку.
– От, не видав! – одказав незнайомий та, не глянувши на Чіпку, перший скочив на повозку.
За його приводом побралося усе товариство: то на одну, то на другу… Швидко вони покотили полем – тільки кінські підкови хляпали та калюка на всі боки розбігалася од прудкої їзди…
Перед світом вертало дві повозки – прямували навпростець до Гудзевого хутора. На них – повно наших рибалок. Деякі лежали та спали; деякі так хилялися – дрімали; а два – поганяло. Доїхали до двору.
Товстенький чоловік скочив з повозки, підійшов до і хати.
– Явдохо! Явдохо! – гукає під вікно.- Відчиниі "Це ж москаль?!-подумав здивований Чіпка. Я-бо й чую, знайоме щось… Так, бач, чого він багатів та щороку строїться?!"
Блиснуло світло у щілину віконниці; скрипнули двері; брязнув цеп біля воріт; кинулись собаки. Ворота розчинилися. Повозки під'їхали до рундука, стали.
– Ну, тепер у хату, пани-молодці! – каже москаль: – повечеряємо. А ми з Сидором коней розпряжемо.
– Давай, розпрягем! – одмовив Сидір по-москов-ській і скочив з повозки до коней.
Повставали й другі з повозок, посунули у темні сіни, а потім – у хату, звідки світилося світло. Чіпка іде за другими, не пам'ятає сам себе: його обхопили і страх і радість… "Може тепер вона не пізна тебе? забула вже?.. А може?.."
Тут саме увійшли у хату. Хата простора, чиста; кру4л)[Д гом стін – липові лави, чисті, аж полискувані; у куті -ку образи мідяні розтворчаті, як у кацапів; по ст-/" нах – під склом картини; стіл – трохи не через усіо хату; на столі свічка горить… у
– Добривечір у хату! – привітали усі москалиху, що стояла посеред хати з ключами у руках.
– Або доброго ранку,- одказала вона..- А хіба воно вже ранок? – пита хтось з гурту.
– Та вже незабаром і світ,- одказує москалиха.
– Бач, а мені, мов, усього година минула, як виїхали.
– Гаразд, мабуть, порались… А чи стоїть же то шкурка за вичинку?
– Питайте он того! – одказує чоловік у московській одежі, тикаючи пальцем на Чіпку.
– Ми оце порішили отаманом його наставити.
– Хто ж то? – питає москалиха, прикро дивлячись на Чіпку.- Щось, мов, знайоме, здається?..
– Чого ти, тітко, обдивляєшся мене, як вовка? Я такий же, як і всі! – каже Чіпка, не видержавши її пильних оглядин.
– Та я немов тебе де бачила?
– Може й бачила… не знаю.
– Чи не Варениченко?
– . Може, й він…
– Хто Варениченко? – пита москаль, увійшовши з Сидором у хату.
– Та ось – цей! – указує москалиха на Чіпку.
– Ні, жінко,-каже, усміхаючись, москаль:-то". мабуть, обух або довбня, а не вареник! Не так він від одного замаху уложив того кацапа, що в Гершка ночував. А кацап – я тобі скажу – все одно, що ведмідь… Як піймав мене у лабети, як придавив,- то в мене й дух у п'яти заліз! Добре знаю, що, коли б не він,- тільки б і світа бачив… Хіба б, може, одні кіс-точки привезли додому,- та й ті не цілі: потрощив би проклятий ведмеда… Оже, спасибі, виручив!..
– За те, мабуть, немала й камза перепала? – питає хтось.
– Та буде з нас,- одказує Чіпка, витягаючи гаман з кишені й кидаючи на стіл.- Трохи лиш чи не більш од жидівських! – та, витягши другий, кинув теж •на стіл. Усі так і обступили кругом столу.
– Та ще вспіємо, братця, поділити,- обізвався Максим.-А тепер ось що, стара: чи нема там чого попоїсти братчикам?
Явдоха кинулась у другу хату. Незабаром цілий стіл • був заставлений усякою стравою: борщем, кашею, печеним поросям. Видно, москалиха дожидала гостей з роботи,- наготувала всячини…