– А що?? – стріва її кума.
– То ж воно, кумонько, саме!..-каже кума, перехрестившись.
Незабаром ціле село слебезувало про ту пляму. Усі в один голос: "чортеня" та й годі!
Прийшлось кумів брати,- ніхто не хоче. Що тут робити? Уже три дні як дитина нехрещена… Не дай боже якого случаю -і вмре, не уведене в закон!..
Кинулась Оришка по сусідах… Всяк дякує, сторониться… Ходить вона по хаті – сама не своя: світить сідим волосом, ломить сухі руки… Мотрі вже й не хвалиться: вона й без того ледве дише.
На той час лучились у селі перехожі москалі. Оришка до них: "Москалики-лебедики, охрестім дитя!" Купила москалям кварту горілки. Тоді один якось згодився. Москаль за кума, сама Оришка за куму.
Понесли до батюшки. А панотець і собі: "Як його такого виродка у хрест уводити?!"
"Боже мій!.. що його робити на світі?!" – плаче Оришка-та до попаді: "Матушка!.. я вам сього й того… я вам моток пряжі напряду,-умовте панотця!.."
Попадя зглянулась. Охрестив дитину батюшка: назвав Нечипором.
ІІІ
Дитячі літа
Не судилося Мотрі щастя. Не зазнала вона його змалку; не бачила дівкою, жінкою; не сподівалася за-мужньою вдовою..!
Не тільки її, а й її матір стару стали цуратися люди. Саме те місце, де вони жили, зробилося якимсь страшним,- стали його оббігати… Казали, що до Метрі кожної ночі змій у димар літає: якийсь захожий чоловік застав його у хаті та насилу з душею вирвався… Непевне місце! Бувало, уночі ніхто не пройде повз їх хату, не перехрестившись; а дітям – то й удень забороняли туди бігати…
Місцина справді стала пустирем одгонити. Лежить за селом, на самому белебні, неогороджена, необкопа-на – так рівець невеличкий прокопаний та й годі… Іде скотина – нема перепону – через грядки так і чеше; собаки так і гніздяться-кубла повибивали… Пустир пустирем! Хата хоч стара була, та як полагодив був Остап, поки ще не женився, то вона, мов, і бадьорилася; а як піднялась лиха година, що замча;, ла не тільки лад в хаті, а й самого Остапа,- то й хата осунулась… Стріха місцями повигнивала, покрівля де-где провалилася, вікна побиті: замість шибок – ганчірки світять; ще до того дощ та хуртовина оббила, обшмарувала… Пусткою аж воняє! І всередині не краще. Стіни чорні, аж цвіллю взялися од води, що дощі, поналивали крізь лиху оселю; черевата піч потріска-1 лась,-диміла, куріла; замість лав якісь кривоногі ослінчики-і сісти на них страшно; стіл-ходором ходить; піл-на п'ядь дошка од дошки: Мотря під холод дві дошки спалила, бо не було чим у хаті про-! курити… Бідота несказанна, злидні невилазні!…
Неодрадне життя Мотрине. Невеселим оком дивилася й її стара мати на ту оселю, на лихий той захист, через який вони стільки горя прийняли, стільки клопоту звідали… Вони б його давно кинули, якби було де притулитися. Та де його при недостачах, при убожестві?! Коли на роботу приймали Мотрю з опаскою…
Літом Мотря стає жати. У Пісках ніхто не приймав,- бо помітили, що в кого Мотря жне – уся нива закрутнями унизана. У сусідньому селі Байраках Мотря хліб заробляла – на жнива становилася.
Що за літо заробить Мотря, те за зиму й проживуть… коли ще й ставало! А було так, що ні дрібка солі, ні пилини борошна… Де вже думати про одежину!! Що, дівуючи, придбала Мотря, то все позношувала – саме ґноття та рам'я висіло… Як заробить конопель,- то й добре. Помочить їх, висушить, витіпа: костриця на топливо, волокно на прядиво. Напряде отак літ за двоє, оснує, витче, та й сорочка є; виб'є – спідницю пошиє, юпку… У вибійчаному і в свято ходила. Другі у плахтах та запасках, голови шовковими платками їіовнв'язують, а Мотря з вибійчаної юпки та спідниці-не вилазила. Біленькою хусткою зав'яжеться та й шмарує… Ото буденне й празникове? А що старе, дра-не"- позшиває, позаштопує,- матері старе тіло прикриє або дитині – штанці, куцину… Нужда!! На зиму на всіх одна юпка була. Піде куди Мотря,- сиди, мати, з хлопчиком дома – і не рипайся! Піти треба матері,- сиди, Мотре… бо й чоботи одні!
Робота не страшна, як сила є. Мотря день і ніч в роботі та в роботі; літом – на полі, зимою – дома. А Оришка – стара вже,- нездужала – тільки й того, що доглядає дитини… Як літком немає Мотрі дома,- баба зварить йому їстки, догляне, й нагодує, й спати положить, котка співає…
А й дитина ж то вийшла – на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне… Тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другі діти жваві,- як дзиґа крутиться, на місці не всидить… Скажеш йому: дай те! дай дру ге! – як стріла пуститься… Чіпка, як його звали,- не такий, ні! Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: "Подай, Чіпко, води! – або – ножа, або – веретено!.." То він і почне: "А де ж воно лежить, чи стоїть?" Отак розпитає, повагом устане, повагом піде, підніме й повагом подасть. Мотря за це не любила Чіпки.- "Десь
Чіпка у нас буде дуже велике ледащо! – жаліється Оришці: – Йому як що робити, то треба за тиждень рагадувати, щоб роздумався.. А іноді, було, й буханця уліпить Чіпці у спину, щоб довго "не роздумував".'" Тоді Чіпка руки опустить, реве на всю хатд". Є, значить, робота бабі! Оришка справді душі не чула в Чіпці: так його любила й жалувала! І цяцьок йому надає, й іграшок яких там – полив'яного півника, свистілочку; а їсти – сама не доїсть – йому зоставляє…
Як підріс Чіпка – став бігати, то вибіжить, було, з двору на вигін та прямо до дітвори так і чеше. Так же й дітвора його не приймає. Зараз почнуть з його глузувати, щипати, а іноді поб'ють та й проженуть… Не-дурно пани своїм родом величаються. На селі теж розпитують – хто якого роду. Тільки те неоднаково, що в городі питають: чим той рід уславився – чи давністю, чи боями, чи послугами? А село знає одну славу – честь. Тим на селі й питають: чи "чесного" роду? А тоді вже й братаються… Чіпка був "виродок"… Як же Чіпку прийняти дітям до іграшки?! Хіба, щоб поглумитися…
– Виродок іде! – кричить, забачивши здалека Чіпку, білоголовий, миршавенький хлопчик.
– Запорток! – підхопить другий…- Ходім до його!
Побіжать, оступлять кругом. То це ззаду хто-небудь і скубне Чіпку за чорне волосся. Окрутнеться Чіпка, насупить брови, скривиться, тільки очима світить… Злі Чіпчині очі, та недобрі й діти, що довели до того. Понуро й гостро дивиться на них Чіпка. А ті – за боки беруться зо сміху…
– Чіпко! де ти взявся? – смикнувши Чіпку за полу, питає хто з хлопців.. Мовчить Чіпка – сопе.
– Ти з яйця вилупився?! – знову другий… Усі зареготались. Чіпка похнюпить голову, потупить в землю очі, копирсає нігтем під нігтем.
– Ні!.. мене бабуся на вгороді піймала… в бур'яні,- одмовляє понуро та все копирсає під нігтем. Регіт – аж вигін розлягається.
– Так ти. Чіпко, з бур'яну взявсь?..
– Ні…
– А де ж твій батько, коли ти не з бур'яну?
– Не знаю…
– То-то й є… ти байстрюк!..
– Брешеш!..- зиркнув, як той вовк, Чіпка.
– А хто ж ти?
– Я… Чіпка.
– Ти – Чепіга, а не Чіпка! – крикне хто з середини – і вскубне Чіпку…
– Чого ти скубешся? – з плачем вимовля Чіпка.- Постій, я бабусі скажу,- вона тобі дасть!
– Боюсь я твоєї бабусі,- куди ж пак! – одказує хлопець та й знову вскубне.
За ним другий, третій. Повертається Чіпка на всі боки в крузі, як ведмідь на цепу, а хлопці регочуться та за чуприну смичуть – аж поки не розплачеться Чіпка. Тоді візьмуть та й проженуть його геть.
Іде Чіпка додому,- іде та й плаче.
– Чого ти. Чіпко, плачеш? – стріва Оришка. Чіпка жаліється, плаче… Бере його Оришка за руку, поведе у хату, почне умовляти:
– Не ходи туди, сину! Не ходи, моя дитино! Бач, які то лихі діти: б'ють тебе, малого, зобижають… Не ходи!..
Утишиться трохи Чіпка, сяде на колінах у баби або приляже голівкою. Щоб забавити дитину, почне йому /баба казочку про рябеньку курочку або про горобця – доброго молодця… Чіпка слухає-й дума: "І чого отой дід з бабою плаче? чого тая курочка кудкудаче?.. І чому тій билині зразу не поколихати горобця – доброго молодця?!."