Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

Метнувся Максим і собі. Де не взялося півбарила горілки.

Позалазили братчики за стіл, обсіли на ослонах навкруги. Пройшов Максим разів зо два кругом чаркою,- на дні барила тільки торохтіла воронка. Усі кинулись на страву, мов три дні не їли… Явдоха вийшла у другу хату.

– Чи ти, Галю, не знаєш Варениченка? – пита москалиха дочку, увійшовши до неї в хатину.

– Якого Варениченка? Ні, не знаю.

– А того, що живе за Шсками?.. Того Вареника, що-розказують-разом на двох жінках був жонатий?..

– Ні, не знаю.

– Ось піди назнарошне подивися: який з його красень! широкоплечий; волос, як галка, чорний; а очі… карі, ясні та блискучі!

Галя устала з ліжка, накинула швиденько на себе і спідницю, керсетку на плечі, ухопила печене порося – пішла.

– А й ти вже виспалась? – пита її батько.

Галя нічого не одказала. Вона поставила печеню на стіл, сама задивилася на Чіпку.

– Здоров був, давній знайомий! – мовила вона до його, любенько усміхаючись.

– Здоров, Галю,- одмовля Чіпка.

Серце у його забилось; любо йому стало, весело, що Галя ще й досі пам'ятає його.

– А ти як його знаєш? – пита її батько.

– Він мене, поганий, злякав був – отут на полі,- защебетала весело до батька Галя, вказуючи рукою у той бік, де злякав її Чіпка.

– Як же він тебе злякав?

– А так: я сиділа, вінок плела; а він скрався – та й злякав…

– Ага… Ну, йди ж спати, сороко! – каже батько.

– А то зостануся тут – на його дивитись, чи до?! – хутко вимовила Галя й торкнула з хати.

"Раю мій… щастя моє! – подумав Чіпка.- Ще ж ти не втекло від мене й досі?!."

Шсля вечері поділилися грішми; заховав кожен по три сотні. Потім унесли соломи, розіслали долі, заслали ряднами, полягали покотом.

Незабаром усі, як побиті, поснули. Один Чіпка не спить. Перекидається з одного боку на другий, мов що кусає його; душно йому, важко; плющить він очі… Йому ввижається Галя. Така ж весела, хороша,- хоч би на крихту змінилася; така ж смілива, жартівлива… "А то ж то й вона,- дума Чіпка,- розбишацька дочка!.. Дивно й чудно… Хай ми: волоцюги, пройдисвіти,- часом без шматка хліба, у драній одежині, без шага грошей за душею, з одними голими руками, босими ногами та з голодними ротами… ні добра, ні достатків… хай ми крадемо, розбиваємо… голову під усякі пригоди підставляємо… хай, кажу, ми… А москаль?.. Хата – як рай той; жінка – як пані; одним одна дочка – янгол… а худоби всякої, багатства?.. А й він!.. І він – такий же бурлака, такий же злодюга, розбишака, як наш братії. Чого?.. для чого?.. Навіщо це йому?.. Чудно й дивно!"

І лупить Чіпка свої очі у темну темноту, дивиться-доглядається, прислухається… Нічого ні видно, ні чут-но. Тихо, сумно… Ось щось зразу залопотіло… Мороз пробіг вподовж спини; волосся полізло вгору… "Ку-ку-ріку-у-у!" – прокричав десь поблизу півень – і замовк… Чіпка сплюнув, перекинувся на другий бік. Знову тихо, сумно… Ось хтось з товариства гуконув сонним голосом: "Глуши, брат його!.. глуши!.. А ну-яу… от-так його! от-так!.." Глухо пронісся той викрик по хаті; страшно, тяжко, немов голос з-під землі; черкнувся він Чіпчиного вуха та й замер… наче проглинула його тьма темна. "І сниться ж йому, що недавно очевидячки було!" – подумав, здригнувши. Чіпка… А тут сон – мов безвісти забіг, і на думку не зійде. "Піти хоч люльки покурити".

Устав Чіпка тихо, налапав двері, нишком вийшов у сіни. Темно, хоч око виколи. Насилу Чіпка намацав сінешні двері. Загарчали вони, як собаки, не відчиняю- чись. Одначе важка рука Чіпчина їх подужала: вони подалися-таки геть, зарізавшись у долівку…

Він вийшов на рундук. Дощ пороснув йому у гаряче лице – густий та холодний.

– Пху, навісний! коли вже ти перестанеш? – сказав уголос Чіпка та й подався у сіни, витираючи свиткою вид. Далі – став над порогом, послав руку в кишеню, витяг гаман, люльку, наложив тютюном, налапав у гамані крицю, кремінь, приложив губку… Черк! І посипались, як зорі, ясні іскорки додолу. Темнота усміхнулася, побачивши хоч невеличкий світочок… Губка засичала на кремені. Узяв її Чіпка обережно, положив у люльку, придавив нігтем. Потяг раз, удруге,- осіяли сіни, й важкий дим потягся невеличкими мотузочками, закручуючись угорі, мішаючись з темрявою… Стукнув верхняк, дзенькнула криця об кремінь, падаючи в гаман, і, зашморгнувши його, послав Чіпка назад у кишеню.

Обперся Чіпка об одвірки, одхилив трохи двері, випускав дим надвір, де він змішувався з дощем і зникав у темряві. А темрява стояла страшенна, чорна: дальше одвірків нічого Чіпка не бачив, хоч як не прищурював своїх бистрих очей, як не придивлявся, щоб розглядіти, як воно у москаля в дворі… Одні тільки вертунці часом літали перед його очима.

Коли це, чує Чіпка, рипнули двері. Чиясь тиха по- і ступ зашамотіла у сінях. Чіпка одкрив верхняк, потяг люльку,- огонь осіяв сіни і… диво… перед Чіпкою стояла Галя! У тонкій білій сорочечці, трохи розхристаній, у одній спідниці, з розкинутими косами, що, як дві гадини, спадали на її білу шию і спускалися на мов витзчені з білого мармуру плечі, стояла вона перед ним, як русалка, з кухликом у руках.

– Галю! – тихо скрикнув Чіпка.

– А ти чого, бузувіре, тут у сінях кадиш? Напер, кажеш, повні сіни, що й дихнути не можна! – защебетала вона, пізнавши Чіпку.

– Галочко!.. чого ти боса вийшла?.. Тепер дощ, ка-, люка… покаляєш свої білі ніженята…

– А тобі що за діло? Хіба ти їх кохав?

– Хоч не кохав, та укохав, Галю,- шепче стиха Чіпка, ледве переводячи дух.

– О, ви всі любі та жалісливі… А людей, як курей, ріжете! – промовила вона суворо.

Голос її окликався гнівом, докорою, огидою. "А твій батько?-подумав Чіпка.-А сама ти?.."-трохи не сказав, та язик став руба, у грудях дух сперло.

– Хіба ми ріжемо? – ледве вимовив, перевівши дух: -ми тільки рівняємо багатих з бідними…

– Рівняєте?! Геть, пусти! я кухоль виполощу… Одіпхнула вона Чіпку од одвірків. Він подався у сіни. Галя вийшла на рундук, линула воду з кухля, а дощ їй пороснув прямо у вид.

– Ух! – задрижавши, скрикнула вона,- яке холодне…- та мерщій у сіни – прямо на груди Чіпці, котрий однією рукою держався за одвірки, а другою за двері.

Як почув Чіпка, що до його грудей приникли її гарячі груди,- опустив розставлені руки та й обвив їх кругом її стану… Галя затрусилася, порвалася вперед… та й схилила на його груди свою голову.

– Галочко!.. рибочко моя!..- шепче Чіпка, а в самого серце, як молотком, гамселить об груди.- Ти -мене любиш?.. зірочко моя!..- очі його засвітили на всі сіни, як у звірюки, коли вона кидається на свою здобич.

– Пусти… пусти мене!..-пручається Галя.-Іди собі… геть! А сама ще ближче, ще дужче горнулася до його.

Незчувся Чіпка, коли опустився на долівку; незчувся, як посадив Галю на коліна до себе; незчулася й Галя, як приникла головою на його груди… Затріпалось в неї серце, як пліточка в неводі… Мовчать обоє… Хвилина… друга… третя…

– Де це ти був ціле літо?..- шепче вона,- що на поле не виходив?.. Хтось другий ходив замість тебе… То твій брат?

– Не брат то, Галю!.. То мій ворог, що трохи не навік розвів мене з тобою…

– А я думала… Я думала: де це він? Чи не вмер, бува? Чи, може, одружився?..

– Хіба б тобі шкода було… якби я вмер? шкода? Галя мовчала та ще дужче горнулася до його.

– Галю!..- стиха обізвався він.

– Чого?..

– Ти.'.. ти кохаєш мене?.. любиш мене?.. моя ясочко!.. Правда, кохаєш мене?.. Галя, як змія, обвилася коло його шиї – й міцно стиснула її своїми руками; уста черконулися уст -• та й злилися у довгий, гарячий поцілунок… Чіпка од нестяму розвів руки. Галя висковзнула – і окрилася.

Опам'ятався Чіпка. "Тільки ж, тільки що тут була…" – думав він та давай кругом себе шарити. Нігде ніщо ні шерхне, ні стукне. Він підвівся з долівки… Темно, пусто, тихо… Обмацав він кругом сіни… нема! "Не чуть же було, щоб і двері скрипнули",-подумав він і став прислухатись. Було тихо кругом, як під землею… "Утекла!" – промовив він сам до себе; засунув надвірні двері і тихо побрався у хату, де спало п'яне товариство.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: