Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

Вона була тепер сердита на всіх людей, на увесь мир, на увесь світ – на панство, що її сина побило… Хто їм дав право її дитину безчестити?.. На москалів, що так немилосердно, по-катівській били; на людей, що не тільки не оступалися, не обороняли, а дивилися на те та сміялися… У кожній людині вона бачила тепер свого кревного ворога. У цокотанні сусіди вона чула гіркий глум над її материнським жалем, над її бідною головою; самий голос бабин, старий та покійний, здавався їй потайними жартами над нею самою… •"Чужі… чужі… Що їм?.. у них болить?.. їм шкода?!" -думала вона, обливаючись гіркими слізьми, що так і плили, так і лилися одна за другою. І кляла вона свою долю; проклинала людей, проклинала свою кохану дитину – свого сина, котрого так жалкувала… То був болізний лемент душі, глибока ураза серця – нікому не відомі, окрім матері… Тільки одна мати уміє разом кохати свою дитину й ненавидіти, жалкувати й проклинати; бажати бачити, чути – й не дивитися, не слухати.

На другий день прокинувся Чіпка, як уже сонце підбилося. Окликнув Лушню. Лушні вже не було. Діждавши, поки Чіпка заснув, він тихенько зліз з печі, вийшов з хати та й потяг прямісінько у Крутий Яр.

– А що Чіпка? як? – стріли його товариші.

– Нічого… живий! Усе гаразд… Глядіть тільки: ні слова, де були. Сказав -у чорній сиділи…

І давай розказувати, як його Чіпка трохи не вбив, як він вибрехався; розказав і про останню розмову з Чіпкою; радив пристати… Пацюк одразу згодився, Матня упирався.

– Стань у службу,- казав він,- ніколи й чарки горілки випити…

Одначе Лушня та Пацюк укландали й його пристати на Чіпчину раду. Оже, він згодився найнятись не в кого з хазяїв, а де-небудь у жида на винниці або у броварі. Так і зробили. Той день перегуляли, а на другий усі три пішли на Побиванку до жида, стали на винниці.

Чіпка підождав, поки геть підбилося сонечко, одягся у свитину й пішов до баби, де жила мати. Надворі зустрів він бабу.

– Добридень, бабо!

– Добридень.

– Що мати – у вас?

– У мене… А що?

– Та нічого. Я до матері, коли можна.

– Іди.- "Чого це він?.." – подумала баба, і страшно їй стало. Вона мерщій у хату.

– Мотре! Мотре!

– Чого?

– Син іде…

Мотря не одказала ні слова – тільки затрусилася… То морозом її осипає,- вона біліє, то у жар укине… " – Чого він іде? – за Мотрю спитала дівка.

– Не знаю,- одказала баба. А тут і Чіпка в хату.

– Добре здоров'я вам, бабо, й вам, мамо!

– Здоров був. Чіпко,- одказує баба. Мотря одвернулася; сльози заслали їй очі… Усі мовчали. Чіпці ніяково стало… Зом'яв він у руках свою шапку і несміливо промовив:

– Я до вас, мамо…

Мотря не озивалася. Чіпка собі замовк. У хаті зробилося важко, мов стеля нагнітила…

– Чого ти до мене прийшов? – нешвидко вже вимовила Мотря, усе-таки не глядя на Чіпку.

– Прийшов я, мамо… перепросити вас… Дурний я тоді був, п'яний… зневажив вас… зобидив кріпко… За те мене бог покарав… Простіть мене! не гнівайтесь уже на мене!..

Не видержала Мотря. Сльози бризнули з переповнених очей і, як горох, котилися по виду, падали на долівку… У душі разом заговорила і одрада, і жаль, і докора… їй любо, одрадно було, що син покорився, що він побачив, якого лиха наробив собі, через свою дурну голову та ледачу волю, що він повинуватив себе перед нею, перед матір'ю, котру образив так… І разом вставала перед нею чорною хмарою синова зневага, давила, як обценьками, материне серце, прохалася вилитись хоч у гірких докорах… Мотря, умиваючись. сльозами, стала ганьбити сина.

– Тепер, бач, і до матері?! тепер і до неї, як нікому ножаліти?.. А як тоді,-так мати сяка й така!.. Чи тобі не соромно? чи тобі не гріх?.. мене на старість. пустив по чужих людях тинятись… шматок хліба од чужих людей приймати… таке про тебе слухати?.. Що ж мати,- ворог твій?.. Мати, як мати!.. Вона б своєї пучки врізала та дала своїй дитині, щоб йому було краще! А ти зараз – угору; зараз – сяка та така!.. А тепер, бач, як поповчили, так і матері стало треба?.. Зараз до неї? Що – добра московська наука?.. добра?!. Тепереньки й покора де взялася… А тоді… мати слово скаже,- а ти десятеро… мати заплаче,- а ти у бучу!.. А я тобі скажу, сину: коли б у матері була така сила,.щоб тебе провчити, як чужі провчили, то не скакав би ти, як зінське щеня, угору – не дорікав би гіркими словами стару матір, що над тобою довгих нічок недосипляла, од свого рота одривала та тобі давала?.. не ображав би ти її серця так!..

– Не згадуйте вже того, мамо!.. Простіть… забудьте! То було давно, колись… Що ж п'яний чоловік?.. П'яний-дурний… Самі знаєте: не поставить свічки, а звалить!..

Мотря замовкла, втирала рукавом сльози… Баба й собі додала ганьби та докори таким лихим вчинкам. Чіпка стояв, повісивши голову, коло порога… Мотря глянула на його – і разом перевернула своє серце на великий жаль.

– Мабуть, тебе, сину, там так понівечили, що й кістки цілої не оставили?..- сказала вона, з жалем дивлячись на його блідий, болізний вид.-Дивись, як на виду спав… поблід, позеленів!..

– Спина, мов печена, болить,- жалівся Чіпка.- Скажено били!..

– Бодай їх лиха та нещаслива година побила, як вони так знущаються над людьми!..

– Чули ми, Чіпко,- умішалася баба,- чули, аж сюди до нас крики доходили… Так, немов мерці з домовини, тільки:-о-о-ох!.. о-о-ох!..-стогнали…

– Вони, мабуть, тебе до живого побили? – знову питає Мотря.

– Та є всього…

Мотря скривилася, мовчала.

– Чи ти ж хоч сорочку перемінив, чи, мабуть, у тебе й сорочки катмає? – трохи згодом питає.

– Ні, є… та не переміняв.

– Чому ж ти не скинув?.. Воно ж попристає, поприсихає, поздираєш – ятритиметься… гірше буде!

– Присхне!

– О, бодай тебе! – усміхнулася баба.- Присхнеіі Сідай, чого ти стоїш?

Чіпка сів поруч з матір'ю. Мотря дивилася на його та трохи не плакала. Дівчина, бабина онука, стоячи коло печі спиною до вогню, сумно поглядала то на сина, то на матір, то на свою бабу й кусала ніготь другого пальця.на лівій руці… – Де ж ми, сину, житимемо?-геть уже по розмові запитує Мотря.

– Доживайте вже, мамо, зими у баби: я заплачу, що там баба скажуть…

– Бог з тобою, Чіпко, з твоєю платою! Нащо мені твоя плата? Хіба Мотря у мене хату пересяде чи переляже, як перезимує?.. Хай зимує. А ти, сину, розстарайся на гроші, та полагодиш свою хату, та по зеленій весні, по теплій годині й перейдете на нове хазяйство!

– Спасибі вам, бабо, за вашу ласку,- дякує Чіпка, кланяючись.-Так, мабуть, я оце й зроблю: піду та й наймуся у винниці до весни…

– Не йди туди, сину,- перебила його Мотря: – не наймайся у жида-нехриста!.. Вони твоє добро перевели… Стань краще де у тік та зароби хліба… Діждемо весни – треба щось їсти… А може, де поля роздобудемо – буде чим засіяти…

– Добре, мамо… Стану у току. Там у Крутоярській економії, кажуть, багато хліба зосталося… Казали, що німець, либонь, наймає: хто хоче – за гроші, а то – з коробки… То я, мабуть,.стану тепер за хліб. А там, як зароблю,- тоді й за гроші…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: