Галя мовчала. Замовк і Чіпка. Підвівся з місця, став ходити вподовж хати та блукав страшними очима по стінах… Зробилося тихо, важко. По задуманому личку видно було, що Галя думала якусь кріпку думку – та зразу не зважувалась сказати…
Аж ось – загорілися в неї щоки, заіскрили одрадою очі – роздались, побільшали; одкрилися уста від напору спертого в грудях духу,- аж пашить Галя, як у вогні горить…
– Знаєш що. Чіпко?.. Може, ще не все пропало… Я скажу матері… може, вона батька умовить… Тільки ось що…
Чіпка насторочив уха, пильно дивився на Галю.
– Кинь ти життя… так&І – скрикнула та аж поблідла.
– Яке?
– Чуже добро грабувати, людей убивати!
– Галочко!.. Ніхто на світі не скаже, щоб я "кого вбив… Хіба обороняючись, руки не здержав…
Засовалась Галя на місці; очі знову засвітили хижо; лице затіпалось.
– Проклятий!.. каторжний!..-загукала вона на всю хату.-Обороняючись?! від кого обороняючись? Лізеш у чужу хату красти та хочеш, щоб хазяїн не ловив тебе?.. Злодюго!
– А вони?.. вони хіба кращі? нажилися з нашої праці та й панують… А тут… хата валиться; мати стара; сам- копи не заробиш у день… Треба їсти, треба й одягтися… Як же його жити, Галю?.. Та хіба ми крадемо? Ми своє одбираємо… Пан – наробив нами, жид – надурив з нас… А нам хіба з голоду пропадати? серед шляху погибати?..
– Чіпко… голубе мій! кинь! Не буде щастя, не буде добра… Ти прийдеш уночі з побоїща… ляжеш коло жін- ки… та тими руками, що недавно людей давили, у крові грілися… будеш жінку пригортати. Тими вустами, що несли тільки лайку та прокльони усьому світу,- станеш їй про своє кохання шептати, будеш цілувати… у-ух!.. Вона затряслася вся, як лист на осичині.
– А жити ж з чого? – напира Чіпка.
– Робити чесно… працювати щиро…
– А товариство?.. А батько?
– Заїдемо у другий край… де б нас ніхто не анав, не відав…
– 0-ох, Галю! Не знаю, що буде. Я – отаман.Т. Як почує товариство, що кинув,- не животіть тоді мені. Поклялися ми так один одному…
– Кому ви клялися, душогубці, розбишаки? – кричить, схопившись, Галя.- Кому ви клялися?.. Прокляті!
– Один одному клялися, Галю…
– Чорт чортові клявся!..
Галя зареготалась болізно; божевільний сміх її розкотивсь на всю хату. Чіпка глянув на неї, замовк та, як підстрелений, опустився на стулець…
– Ти думаєш,- перегодя трохи, знову почала Галя: – ти думаєш – легко мені дивитись на життя батькове побік з життям добрих людей?.. Бачиш: вони щиро працюють, чесно хліб заробляють, з людьми поводяться… і встають і лягають тихі, спокійні… А тут?.. Сиди, як у тюрмі, на запорі… Страшно й очей показати між люди… Настане вечір – ціла юрба п'яних лю-дорізів валить у хату… Шушукаються, тихо перемовляються, поки підуть на всю ніч… Вертаються уже перед світом – та, як гробовики, ховаються по горищах, по погребах… переховують чуже награбоване добро… Це все, що на мені,- все грабоване! Ти думаєш: не давить воно мене? Мов хто рукою за горло душить, випирає дух з мене… Ти не дивись, що я весела й жартівлива… То веселить мене лиха мвя година!.. Ще день – сяк-так переможеш… А вночі – ляжеш спати, то й привиджується тобі: буцім лізе хто, кричить: "Оддай мій платок!.." – та й тягне за волосся… "Оддай моє намисто!.." – та й хапає холодними, як лід, руками за шию… Ти думаєш, легко воно мені носити його – оце рам'я?.. легко?!.
Та як ухопить зозла руками шовкову спідницю,- так і рознизала до подолу аж до самого стану…
– Галю! Галю!..- скрикнув Чіпка, хватаючи її за руки.- Не роби цього!
– Геть! пусти!.. пусти!!
Очі в неї, як вугілля, запалали… аж затремтіла вся.
– Ти знаєш – може, та, що цю спідницю носила, лежить тепер під землею, тліє, тільки кров її, марно розлита, устає з землі й лементує до бога… покарати душогуба!.. А я… я доношую це рам'я… мучуся… беру гріх на себе… За віщо?.. За те, що я-розбишацька дочка?.. Краще б я гола, як мати народила, по полю носилася: як навіжена ганяла по степах широких,- ніж мені у цій тюрмі мучитися, у цьому пеклі скліти!.. У-у, прокляті!..- Та- хіп! за добре намисто. Намисто з шиї додолу.
– Схаменись-бо, Галю! Тебе ж за це битимуть…
– Хай краще уб'ють, ніж чужим добром задушать! І знову сіла вона під вікном, підперла голову рукою – й задивилася у пусте та німе поле, що геть-геть чорніло та сивіло перед її очима… Ніколи вона не здавалася Чіпці такою хорошою, як тоді… Він перекидав погляд то на розідрану спідницю, то на намисто, що розкотилося по всій хаті… Йому жаль було своєї любої Галі; сумно од такого гіркого життя; а в душу закрадався острах, не було сили разом його покинути…
Галя недовго мовчала. Поглянула вона на знівеченого її словами Чіпку, що сидів, мов у воду опущений, боявся підвести на неї очі,- і жаль пройняв люб'яче дівоцьке серце.
– Чіпко! любий мій!-каже вона.-Покинь!.. За віщо ж я тебе покохала?.. Покинь, мій голубе!.. Та підійшовши до його, любо заглядала в вічі.
– Побачу, Галю… Може, покину… Подивлюся-може… не можна буде…
– Ні, покинь! покинь!.. А то я сама задавлю тебе своїми руками…- нестямно белькоче вона, обвивши його шию руками та обдаючи гарячими поцілунками.
– Добре, Галю!.. добре, моя рибонько! – шепче, не стямившись. Чіпка, пригортаючи Галю.
– Ну, а тепер – к бісу, на виступції – весело загомоніла вона.- Незабаром батько з матір'ю буде! Чіпка хотів щось сказати, та Галя не дала. – Іди, йди! іди, йдиі
Та вхопивши шапку в одну руку, а за Чіпчину взявшись другою, волокла його з хати. Нехотя тягся Чіпка. Нічого робити – треба йти! Провела його Галя за хвіртку; зачинилась і защепнулась.
Поволікся Чіпка від двору тихо-помалу, ледве посилає ногу за ногою… У похилій голові борюкались веселі надії з невимовною тугою. Як здумає він, що Га ля не переможе батька-матері, не вдасться їй їх умовити, то серце його наче хто у жмені здавить; коли ж погадає, як вони поберуться, житимуть у парі,- од серця одійде важкий гніт, і легко-легко воно затіпається… "А як же з ними розв'язатись?.. як їх зрадити?.. присягу поламати?" Од такої думки знову обхопить його сум, знову серце заниє… Отак мінилися його думки: то веселили одрадою, то пекли огнем туги,- і знемагав він од натовпу їх. Він уже радніший би їх забути, покинути, та самі вони лізли, як мара, у його голову… Щоб розірвати їх чим-небудь, він почав обдивлятися навкруги… Нігде ні душечки, ні лялечки. Німе та буре поле розстилалося перед ним і за ним. [День випав хмурий, невеселий. Дощу не було; а тільки хмари, як димчаті килимці, заступали світ сонця, пересувалися з місця на місце, плавали по високому небі, одна одну доганяючи, одна другу переганяючи, й кидали свою сіру тінь на чорнувату землю… Вітер тяг легенький з полудня.. Чіпка підвів голову, радий хоч вітрові, що обвівав його червоний, як калина, вид, прохолоджував гарячу голову… Йому стало немов легше од такої прохолоди; веселіші гадки стали закрадатись у його душу, а журба впряма все-таки не кидала серця…її Чіпка затяг:
Зелений байраче, на яр похилився;
Молодий козаче, чого зажурився?..
Спершу тихо, протяжне виливалася пісня, й чутно у ній було тугу невимовну, плач гіркий-задавлений; далі голос все дужчав, міцнішав, розвертався на всі боки і, як зимні заводи вітру, розлягався журбою по пустельному полю…
Тільки мені й пари – що очиці карі…
– лунала пісня; а поле, мов ще дужче почорніло, аж насупилось…
XXV
Козак – не без щастя, дівка – не без долі
Вернувся Чіпка додому та зараз кинувся по хазяй-р,ду – не заглянув і в хату. Мати тільки бачила, як він овечатам підкладав просяної соломи.
Настав вечір. Мати розпалила піч, наставила вечерю варити. Уже вечеря поспіла, а Чіпка не входив у хату. Мати засунула у жар страву, прийнялась перемивати посудину, підмітати хату. Уже й коло посудини упоралась, і хату 'підмела,- не йде Чіпка.