– Що це він там так забарився? – промовила Мот-ря сама до себе та й вийшла погукати.
Гукала-гукала,- не чутно. Увійшла вона в хату, підождала ще трохи – немає. Материне серце стала розбирати досада.
– Якби знала, не заходжувалася б і коло вечері… Хоч би був у хату наплював, сказав – чи дома ночуватиме, чи знову повіється на всю ніч… Побила мене лиха година та нещаслива з тими побіганками! Та то ж день у день, ніч у ніч! Мабуть, назнав десь повію всесвітню та й віється…
З досади висунула вона галушки з печі, усипала трохи у миску, сама сіла вечеряти. Настромила одну галушку на спичку, укусила раз, удруге – та й удавилася… Сьорбнула ложку щерби – та й загадалася… Галушка на спичці захолола; щерба у мисці застигла, заволоклася зверху сірою плівкою… Як здумала Мотря знову їсти, то все вже загусло, захололо. Вона підвелась, поставила вечерю на припічку, обмила ложку й миску – та й полізла на піч спати… Думки про сина обступили її й не підпускали сну…
А Чіпка тим часом справляв своє діло у Крутому Яру. Там, на пивниці у жида, служив Лушня. Чіпка ото прийшов до його та застав Лушню сонного. Прогулявши перед тим цілий день, Лушня надвечір знемігся та, завалившись на солому в стодолі, захріп мертвецьким сном. Довго Чіпка нудився, поки знайшов його.
– Тимофію! Тимофію! – гукав Чіпка, качаючи Лушню з боку на бік.- Чув? Тимофію!..
Тимофій тільки мукав та гикав. Чіпка довго вовтузився: перекидав його, підводив… Наостанку, розсер- дившись, штовхнув Лушню під бік ногою. Той скрикнув і розкрив очі.
– Якого ти чортового батька? – гукнув він, та, не глядя на Чіпку, знову повалився опукою на солому.
– Тимофію! – гукає Чіпка, стоячи над ним.
– Чого?
– Устань…
Лушня зирнув, ледве піднявши вгору верхні вії.
– Це ти. Чіпко? чого ти?..
– Уставай!.. Треба.
– А що там? – повернувшись до Чіпки лицем, пита Лушня.
– Ти не знаєш, де Сидір живе?
– Я й Сидора не знаю… Який це?
– Москаль… Той, що… пам'ятаєш?
– Не знаю!..- одказав Лушня, чухаючись та зітхаючи.
– Сидора-москаля не знаєш?
– Та самого знаю, та не знаю, де живе.
– Так, може, тут хто з ваших знає? – Не знаю…- позіхаючи, одказує Лушня. Чіпка зозла поскріб потилицю.
– Тут є у вас на пивниці пушкарі, мабуть, вони знають…
– І того не знаю…
– Що ж ти знаєш? – скрикнув з серцем Чіпка.
– Нічого не знаю,- одказав понуро Лушня й перекинувся на бік.
Чіпка плюнув, вийшов з клуні. Серце його пекла досада… "Піти б до Петра та до Якима? – подумав він.-Так же не блигий світ: треба ж на Побиванку теліпатись…" Він знову вернувся до Лушні.
– Тимофію! та скажи, христа ради…
– Що ж я тобі скажу?.. І чого йому так припало до того Сидора?!
– Іроде! гаспиде! – закричав Чіпка: – напився, що й язика не повернеш у роті, то йому й байдуже, що тут з тебе жили тягне…
– А-ай, гос-по-ди!..- позіхаючи, каже Лушня.- Ходімо вже…- та й устає.
Чіпці трохи полегшало. Вийшли вони з клуні, напрямились до хати, де жили робочі з пивниці.
Клуня стояла оддалеки. Треба було переходити до хати через пустиння. Тут вони стріли метку москалів, котрі йшли до пивниці випити пива. В той час уже добре смеркалося. Вони поздоровкались з москалями і швиденько поминули їх. Коли це – щось ударило Чіпку ззаду по плечі.
– Здоров, Чіпка!
Чіпка оглянувся,- Сидір.
– А-а, здоров, Сидоре!
– Куда ефто вы? – питає Сидір.
– Та тебе шукаємо,- одказав Чіпка.
– Ну, вот й хорошо. Найдем вместе пива ви ньем.
– Ви ж ідіть собі, а я піду спати,- каже, одрі зняючись, Лушня. Чіпка пішов з москалями.
– Сидоре! я до тебе маю д1ло,-каже Чіпка, коли вже підпили трохи.
– Какое? говори!
– Та…-мнучись, одказує Чіпка, – люди чужі…
– Говори-говори: ато, брат, свои.
– Та хоч і свої, та не можна…
– Ну, пойдем походим. Ви, братцы, обождите. Я – сичас,- обернувся Сидір до москалів.
Вийшли вони удвох з хати, почали ходити по пустоті, кругом пивниці. Ніч уже зовсім налягла на землю,. а в додаток ще й туман піднімався. Було темно й вогко. Чіпка почув, що у його якось страшно затіпалось серце, мов ще ніколи так не билося; у грудях спирало дух, важко було дихати… "Що – як не схоче?" – думав він. Серце в його хололо, він не знав, з якого боку підступити до Сидора.
– Ну, что ж ти? – не видержав Сидір.
– Та бач, Сидоре… Я чув – ти женишся…
– Да. А что?
– Та, кажуть, либонь молода не хоче…
– Как, не хочет?.. Да что молода, коли отец с ма-терью слово дали!.. Что же ей еще?
– Та воно, бач, нічого… Яке тільки ваше життя буде?.. Не з ними ж тобі жити, а з жінкою.
– А коли не будет спушаться – ефто на што? – і показав кулака.
Чіпку пройняв наскрізь страх і холод.
– Сидоре!.. не губи душі!..- бовкнув Чіпка зопалу та й сам схаменувся, та було вже пізно.
– Какой души? – питає здивований Сидір. "Виручай, милий боже!"'-подумав Чіпка і голосно промовив:
– Вона тебе не кохає… Ми з нею давно знаємось, та…
– Может быть, хочешь, чтобы я уступил тебе? •- перебив його Сидір.-Не, брат: не бывать ефтомуі
– Ти, як москаль, брате Сидоре, всюди вештаєшся, всюди ходиш з полком,- ти собі знайдеш десь кращу…
– Да что тьг, брат? Ведь я издержался… Четвертную фельдфебелю дал, пятидесятирублевку ротному, штобы только позволил; да еще покупок сделал руб-лев на пятьдесят…
– Я тобі, коли хоч, удвоє верну…
– Да как же, братец? Ведь меня спросят: почему не женился? тогда что?..
– Скажи, що розійшлися… Молода недужа, або що… Уваж, Сидоре! Прошу тебе: уваж!.. зараз і гроші дам.
– Да ано, брат, так… Только – как же быть-то?.. ты разве з нею – таво?
– Та, кажу ж тобі, ми з нею давно покохалися… Вона мені й сказала: як віддадуть за тебе,- сама на себе руки наложе…
– Ишь ты!.. еще отвечать придется…
– Еге ж… Не губи, Сидоре, душі!.. Я знаю: ти яо-ловік добрий…
– А что же я ему-то скажу, отцу?
– Сплети що… Скажеш: походу дожидають… через те й не дозволено. А я вже, брате, вдобавок замогори-чу хоч і всю вашу роту… щоб мовчали…
– Нешто так?.. Пожалуй…- роздумуючи, згоджується Сидір. Чіпка так і повис йому на в'язи:
– Сидоре! братіку!.. гуляй же тепер! гуляй!.. Ходім, зараз гроші дам.
Вернулись вони в пивницю, розквиталися. Чіпка напоїв Сидора й москалів, що з ним прийшли, та на радощах і сам так лизнув, що насилу виліз з хати. Одначе подумав: чи йти додому, чи тут спати?.. Так доплівся до клуні, де Лушня спав. "Ні, щоб мати не лаяла, тут засну",- подумав, уступивши в клуню. Незабаром він захріп коло Лушні, як задавлений…
Ніч була сира, холодна. Туман важкою парою вривався попід дверима в клуню, холодив гаряче тіло, добирався до кісток… Чіпка прокинувся, _здригнув..Прокинувся й Лушня. Розказав йому~Чіпка, яким по-битом забрався сюди спати. Надворі стало сіріти. Крізь щілини пробивався білуватий край схід-сонця. Чіпка устав та невмитий, нерозчесаний побрався прямо у Піски.
Уже розвиднялось, як він вернувся додому. Ще здалека побачив: блищав огонь у вікні його хати. "Мабуть, мати пряде",-подумав він та й став добиватись у двері. Двері були засунені. Він підійшов під вікно, постукав.
– Хто там? – окликнулась мати зсередини.
– Це я, мамо! Відчиніть!
– Сину, сину! – почала виговорювати Мотря, впускаючи у хату.- Доки ти будеш волочитися щоночі?.. Чи не за старе, бува, знову прийнявся?.. Та то ж – щоночі! Як вечір настане,- так і знявся, і пішов… А он – всюди такі чутки ходять… Ще на тебе, чого доброго, скажуть…
Чіпці хоч і гірка була материна догана, та недавня радість тихомирила його серце.
– Не журіться, мамо! – з усміхом одказує він: – Ось, незабаром, як бог поможе, не буду й з хати виходити…
– Видно й по тобі! Хіба б, може, жінка чи не вдержала, а вже матері не послухаєш…
– Та, може, й жінка-Мати вперше почула таку річ від сина. І здивувала вона її, і зрадувала. Одначе Мотря не сказала на це нічого. Вона тільки суворо глянула на сина та й знову сіла за гребінь.
Чіпка, запаливши люльку, вийшов до скотини довідатись, та проблукав – уже геть сонце підбилося… А там – і майнув на хутір до Ґудзя.