Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

– Хіба воно краще?

– Авжеж, краще. Жінка привітає, порадить, розважить…

– Кий біс! – глухо одмовив Чіпка та засумував ще дужче. Він бачив сам усе те добре. Він бачив Грицько-ве щастя… Та воно його не гріло, а ще більше жалю завдавало. Він дедалі робився усе смутніший та смутніший, став часто пропадати на цілу ніч…

Жде Мотря, не діждеться… "Мабуть, пішов кудись погуляти,- та щоб мої очі не бачили, уха не чули… Сказано: парубок!.. А, може, назнав кого…" Подумає вона так сама собі, поголубить у серці надію – і безпечно лягає спати. Не хвалиться про те нікому, навіть і Христі. Не питає й Чіпки.

Раз зважилась. Прийшов Чіпка уже світом, зовсім розвиднилось. Сумний, блідий, грізний…

– Де ти, сину, ходиш? – питає Мотря, глядячи на його.

– Там немає, де був! – понуро одказав Чіпка і вийшов з хати по хазяйству,..

Мотря тільки плечима здвигнула. Чи не з повійницею, бува, якою спізнався, та соромно признатись?..

А кругом Пісок тільки й чутки, що про лихі вчинки… Там у Крутому Яру німця-управителя підголено; там на Побиванці жида, як липку, обідрано; там до. пана у Красногорці добивалося, та одігнали; у Бай-рацькім лісі знайшли біля дерева докупи зв'язаних ченця з черницею – і щось багато грошей недолічуються; а от у Розбишаківці церкву обікрадено… Гоготить про все це чутка, гуде, як у дзвони дзвонить, і далеко-далеко навкруги розходиться… Скрізь піднявся струс; кожен, лягаючи, просив бога, щоб цілому встати.

– Ну, та й літа ж тепер настали! – балакають старі люди.-Мабуть, уже незабаром кінець віку… Недаром таке на світі коїться! Чому за наші молоді годи цього не було? Чого батьки, діди й прадіди нічого про таке не розказували?.. Тоді татарва була… палила городи, села, людей різала, у полон полонила, на ясир гнала… А тепер?.. Он, церкви крадуть!.. Хто?-татари!.. Де се воно видано?! Та й між рідними розладдя пішло… Син на батька руку здіймає; дочка матері ухом не веде; брат на брата встає; сестра з сестрою ворогує; жінка на чоловіка отруту готує… Усі – як подуріли, як показилися! А халамидників, повійниць – скільки!.. А покриток та дівчат абияких!!. Колись якби вийшла заміж така, то один би поговір не дав віку дожити… А тепер… дочка з Москалем спить, а мати кожухом прикриває… 0-ох, господи! як ще ти терпиш нас на світі?..

Частина четверта

ХХІП

Невзначай свої

Була темна осіння ніч. Дощ, як крізь підситок, сіяв – густий та дрібний; з землі вставала важка пара, закутувала усе в своє вогке запинало, котре не давало бачити, що діється на землі. Скрізь тихо, темно, сумно, наче у мертвому царстві. Під таку годину завжди важко дишеться, сумно живеться. Добрі люди, аби смеркло, мерщій засовуються по своїх домівках; з вікон низеньких сільських хат блимає світло якимись жовтими кружалами. Кожному чогось не по собі. Всяк не знає, що розпочати, як би хоч трохи розважитись… Чоловіки: одні – чоботи латають, другі – рукавиці плетуть, треті – що інше… Жінки та дівчата – то прядуть, то сорочки шиють. Діти, позалазивши ка піч, дрімають… У хаті тепло, тихо,-хоч і неясно: серед полу на. перекинутім горщаті ледве блищить каганчик; як синя горошина, темно світить накипілий гніт… Якісь померки окривають хату. Негода й туди залазить, і там своє бере! Коли не дощем обдає крізь лиху оселю, то в вікна; не важким туманом налягає, от, як надворі,-то німим сумом по хаті снує, в журбу людей сповиває, тяжкою тугою в душу залазить, сном укриває… Оце дівчина співає-співає своїх любих пісень, а там -дивись: обірвався голос… слабшає… тихшає… поки й сама незчується, коли й як задубіє голка у недошитій мережці… Схилила над нею дівчина важку голову, заколивалася… дрімає.

– Що це ти, Марусю? уже й ‹;пиш? – пита її мати.-Ото дівка!..

Дочка кинеться, розкриває очі, мерщій за роботу береться. Чи пройшла ряд мережки, чи не пройшла,- гляне: мати й собі захиталася на гребені… Веретено падає з рук і, вдарившись об землю, розбуджує…

– Пхуі що це воно справді так сон налягав?.. промовляв здивована мати. – А дочка. з мене, небійсь, сміялися! – виправляється

– Сміялася ж… та, бач, і сама задрімала.

– Та воно щось і в мене робота з рук валиться, уверне батько.- Будемо, мабуть, вечеряти та лягатимемо спати.

Це так дома, у себе в господі. А не дай же то, боже, в дорозі! Холод тебе наскрізь проймає; дрібний дощ до самого голого тіла" добирається; тре та мне тебе всього, наче трясця… Сумно, темно, спати хочеться, та холодно, мокро, аж кістки ломить; а тут ще й шлях кальний – коні ледве-ледве сунуть.

Такий і цілий день був перед тією ніччю. Прокинувся ранок та, не поздоровкавшись з світом ясного сонця, закутався у сивий туман, повився густою, як драглі, парою й повис над чорною землею. Незабаром і день настав – хмурий, невеселий; а там – і ніч налягла. Люди, мов тіні, снували у тому тумані, не бачили одно одного на п'ять ступнів; голос не сягав далеко, як під ясну годину, а тут же, в тій парі, й зникав… Важко, сумно, журливо.

А Чіпка, наперекір світові й людям, якийсь веселий, радий. Знай, насвистує крізь зуби веселу пісню, попихкуючи люльку. Робив він у хліві корито для сви-. ней. За цілий день і в хату не навернувся. Насилу Мотря докликалась обідати, як уже вечоріти стало. г

– Що це ти, сину, так пристав до того корита, що й їсти забув?

– Та день веселий удався, мамо,- одмовив Чіпка, усміхаючись.

– Ну, вже веселий!.. Душі живої на улиці не побачиш.

Пообідав Чіпка та й знову у хлівець до корита. До самого смерку робив. Уночі вже увійшов у хату, впоравшись по хазяйству.

– Я, мамо, не буду вечеряти,- промовив, накинув на плече сірячину і хутко вийшов з хати.

– Куди ти, сину? – питав його навздогін Мотря. Та сина – поминай як звали!

Мати повечеряла сама собі, лягла спочивати. Чіпка, вийшовши з двору, повернув прямо у поле. Одійшовши, може, з верству од села, стулив пальці, приложив до рота і завив, як пугач. Далеко-далеко роздалось навкруги те журливе пугикання. Нігде ні одклику, ні одгомону,- тільки собаки завалували на селі.

Чіпка пішов далі. Одійшовши з гони, знову завив.

Здалека щось обізвалося до його – мов другий пугач. Чіпка побіг прямо ріллею на голос. Ще раз завив; знову одгукнулося йому тим же заводом, тільки уже ближче. Незабаром заманячили в сивому тумані якісь темні тіні.

– А хто там? – обізвався чоловічий голос.

– Пугач! – нарозтяг гукнув Чіпка.

Тіні почали ворушитись, наближатись, більшати. Видно стало людську постать. Ще далі – Чіпка пізнав Лушню, Матню й Пацюка. З ними ще було чоловік п'ять невідомих.

– Добре здоров'я, панове товариство! – привітав їх Чіпка.

– Здоров! – одказали на його вітання.

– А що, пани-браття: де сю ніч будемо рибу ловити?

– Де більше влову,- одказав хтось.

– Та ще не знаємо. Чіпко,- каже Лушня.- Ось ці радять у Ставище до Гершка; а ти, либонь, хотів у Красногорку до пана?

– Та чи до Гершка, то й до Гершка: мені все одно! – одказав Чіпка.

– А в тебе ж струмент в? – пита його один з незнайомих братчиків.

– Ось у мене струмент! – Чіпка показав кулака.- Покоштує раз – удруге не схоче; а як улучу – не встане…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: