Галя тим часом сама не дрімала. Як тільки вернулися старі додому, вона кинулась до матері, стала її сльозами благати, щоб не губили її краси, сили, здоров'я у московських походах та переходах, на чужій стороні, далеко від роду, з нелюбим москалем…
Мати – як мати. Вона пройнялась жалем рідної дитини, зглянулась на її сльози, благання – сказала про все Максимові. Максим, хоч і хотів би мати зятем Сидора, ще такого молодого, а вже унтер-офіцера", та пригадавши своє гірке московське життя, непосидяче та невільне, сам згоджувався з дочкою… Взяли його смутні думки. Він цілу ніч не спав, все думав.
На ранок радиться з Явдохою: як би від Сидора відскіпатись? Коли й Сидір якраз настиг на ту раду. Довго він терся та м'явся, поки зважився сказати про своє лихо… Як став він журливо виводити, що я б, мов, боже, який радий, та поход усе стратив!.. Старі слухали та жалкували на ту лиху причину, а самі нишком раділи. Найбільше ж раділа Галя, слухаючи такі речі з своєї хатини.
Вирядивши Сидора, батьки поїхали чогось у Гетьманське. Галя зосталася одна дома. Вона була весела, рада, з радощів сама не знала, що робити, з ким ними поділитися. Убравшись в найкраще убрання, вона бігала по хатах, співала веселих пісень; далі здумала про обід, розпалила піч, наставила страву; знову співала, бігала, виглядала у вікна: чи не йде, бува, Чіпка?
Чіпка не йшов. Марно вона трудила очі, виглядаючи його. Іноді чорна пляма серед поля здавалася їй ним; вона кидала піч і, не пам'ятаючи сама себе від радості, вибігала аж за хвіртку стрівати його… Розглядівши оману, верталася вона у хату з жалем у серці, з сльозами на очах. "Він, мабуть, мене не любить, що не йде… Якби він любив мене, то не йшов би – летів… А він?.. дурить… з ума зводить!" Такі думки мутили її голову, ображали серце. Галя починала плакати…
На той саме плач нахопився Чіпка. Як вона кинулась до його, як привітала! Де ділися й сльози і смуток: очі горіли коханням, одрадою, вид осіяв, як сонячний ранок весняного дня. І що за радісний був день той, що за люба розмова!..
– Так ти покинеш?.. Покинеш, мій голубе, таке життя?..- допитувалась вона Чіпки, заглядаючи йому у вічі.
Чіпка мовчав. Любувався веселим голосом Галі, налитими радістю очима. Вона ж не переставала щебетати перед ним, як та ластівочка.
– Та як ми заживемо з тобою! які порядки заведемо!.. Зранку-ти будеш хазяйнувати коло худоби, а я – у господі… Адже ти будеш кохатись у скотині? Я не люблю коней… воли кращі… Воли такі смирні, тихі… А корова щоб мені безпремінно була! Чуєш? Я й не піду за тебе, як тільки корови не купиш… та шоб з телятком!.. Що я, пак, казала?.. От уже й забула Бач!.. Так ото ранком ми будемо поратися; потім пообідаємо, спочинемо; потім уп'ять ти що-небудь зробиш, поки вечір, а ввечері я вечерю зварю… Уже таких м'яких та пухких галушок зварю, що губами можна буде їсти… І все у нас буде тихо, мирно – ні лайки, ні сварки ніколи… Ти не будеш лаятись? Чіпка осміхнувся. '
– Чого ти смієшся? Ти, мабуть, будеш битись? А я, дурна, питаю-чи будеш лаятись… Гляди мені: тільки будеш битись або лаятись,- то я тебе покину…
– Та годі тобі, Галю, об цьому й думати! Як можна таку зозулечку лаяти або бити? Ти, як те сонечко, закрасиш мою смутну хату, розвеселиш матір…
– Ба! У тебе й мати е? А я й забула…
Брови в Галі на хвилину здвинулись, буцім від тяжкої думки. Одначе швидко та думка промелькнула:
Галя знову веселенько зацокотала.
– А твоя мати – стара?
– Ні, не дуже. Лихо тільки її зостаріло та нужда молодого віку…
– А я. Чіпко, не знаю, що то таке лихо та нужда. Росла я в доволлі, не знаю того нічого. Хіба, може, ще моє від мене не втече, наздожене мене… Ні, я не хочу!.. Чув, Чіпко? Не хочу я ні нужди, ні лиха… Хай йому цур, хай йому пек!.. Не хочу!.. От тільки що: чи твоя мати сердита? чи не буде вона мене лаяти?..
– Ні, Галю… Ніколи сього не буде, щоб хто сказав тобі й слово накриво – не тільки налаяв… Та ти така, що мати моя, як побачить тебе, то більше вподоба, ніж мене.
– Яка ж я? – прядучи веселими очима, допитувалась вона.
– Така…- жартував Чіпка.
– Яка – така?
Чіпка кинувся її обнімати…
– Гляди ж мені! гляди! Тільки одуриш…- і сварилася на його своїм маленьким білим пальчиком.
Довго ще вони любувалися та милувалися. Потім – обідали. По обіді радились, як сказати батькам. Та вже надвечір Чіпка пішов додому.
Мати стріла його надворі з серцем.
– Де ти ходиш? де ти бродиш цілий день? На кого ти покинув ту худобу дома? на мене, стару?.. Господи, твоя воля!.. То, бувало, хоч удень дома; а тепер – понудиться до обіду, а там і скрився плечима й очима… Навіщо ж ти накохав того скоту, коли не хочеш сам глядіти?..
– Не візьме його, мамо, біс! – весело одмовля Чіпка.
– Та й тебе б не взяв, коли б навідався хоч у полудень… Коли скотини не шкода, то хоч би матір по-„шкодував, що у таку негоду гибіє надворі…
– Підождіть, мамо: ось як візьму собі жінку, заживете тоді, як у бога за дверима.
– Тоді-то те й буде! – страчуючи гнів, журливо вимовляє Мотря, увіходячи в хату. За нею й Чіпка увійшов.
"Що це він мені усе плеще: жінку та й жінку? І вчора – жінку, і сьогодні – жінку… Може й справді надумався…" І хочеться їй випитати його. Через це вона, осівшись у хаті, знову заводить розмову.
– Невістку, кажеш, візьмеш, сину… тоді заживу, як у бога за дверми? Так воно, мабуть, і буде! Може, невістку візьмеш таку, що свекрусі й сорочки не випере…
– Та, може, сама таки й не буде прати,- одмовляв Чіпка.
– А хто ж? – аж з ляком спитала Мотря.
– Наймичка.
– Яку ж ти там грапиню задумав брати, що ще й наймички до неї треба?
– Грапиню, мамо,- усміхаючись, каже Чіпка.
– Не високо лишень несися, сину, а то як прийде-ться падати…
– Нічого, мамо, високо нестися: я візьму жінку, яку мені треба.
– Та що це ти – смієшся з матері, чи що? Чи справді знайшов собі пару?..
– Знайшов.
– Кого ж ти вподобав? Чи не Мотрю, бува, Шрам-ченкову?.. То-багачка, то гордовита, сину. Не раю я тобі її брати… Та своїм багатством щодня тобі очі вибиватиме.
– Ні, мамо: не Мотрю, а Галю.
– Яку Галю?
– Знаєте, мамо, москаля Ґудзя? – Того, що на хуторі?
– Того самого.
– То що?
– Дочку його, мамо…
Мотря задумалась. Смуток заслав її погляд.
– Не знаю я, моя дитино, тії дівчини… Хто його зна, що воно за люди, ті москалі… Знаю тільки, що замолоду він те тільки й робив, що пив та гуляв, та волочився. А як оддав батько у москалі, то про його й слух запав… Вернувся жонатим і багатим… Жінка його, либонь, не з наших: здалека відкільсь він вивіз
її. Чи не така, бува, й дочка?
– Ні, мамо: дочка й трохи не схожа на матір…
– 0-ох сину, сину! Хто його знає… У чужу душу, кажуть, не влізеш,- що там у ній заводиться. Може, вона з виду й добра здається, то ще поки дівкою… Кожна дівка, поки не вийшла заміж, то й добра; а як зв'язали руки, то зараз і почне витребенькувати… І те не так, і друге не по ній!.. А ще ж як багачка!.. Про мене, коли б ти, сину, оженився й на Олені Педьків-ні!.. Дівка тиха, робоча… Знаю добре, що була б тобі жінка, а мені невістка… А коли вже й Гудзівну сподобав, то щасти, боже!.. Звісно- не мені з нею жити, а тобі, моя дитино, вік вікувати… Мій уже вік недовгий, швидко умру, все покину… Тобі жити з нею, а не мені… Тільки воно й на тім світі легше було б лежа- • ти, коли б я знала, що ти будеш щасливий, мій сину. А то, як у вас тут буде щодня гризня та сварка, то яково там і мені лежатиметься? І мої кістки струснуться під землею…
– Ні, мамо, Галя буде жінка якраз по мені. Я вже
її давно знаю…
– Коли по тобі, то хай тебе, сину, господь на все добре благословляє! Я не забороняю. Не жалкуй тільки, дитино моя, на матір, як – не приведи, господи! – прийдеться вік калатати… Знаєш багачок? Вони всі здатні на докори… А немає, сину, тяжчої докори, як докора багачки про твої злидні… Злидні – та чесно нажитії А то – навезе від батька-матері дрантя та ганчір'я усякого, та й не руш ти його… Вона тобі щодня буде вичитувати та висукувати: то те пропало, то те згайнували… Нема гірше, сину, як докора багачки!.. Через те я й не раяла б тобі багачки брати. Бери ти, сину, рівню собі, то й усе буде у вас рівно: ні вона тобі не вибиватиме очей твоїми злиднями, ні ти їй не докорятимеш нічим,- бачив, на що брав! Та як я вже прожила на світі та побачила людей, то скажу тобі, що з убогих і хазяйки кращі бувають… Нужда та злидні навчають і свого берегти й чужого глядіти. А коли воно виросте у розкошах та при наймичках, то йому все ніпочому: так усе й гайнуватиме!