– Не така, мамо, Галя. Нічого вам турбуватися. Хоч вона й багачка, а все сама коло всього… Всьому знає лад дати. А що вона має лишнє там, то то ще краще. Буде об віщо на перший раз руки зачепити та й повести гаразденько хазяйство… Навіщо ж мені дано голову й руки?.. Не клопочіться, мамо: усе гаразд буде! А коли б ви знали її або хоч бачили, зараз би так уподобали, що сказали б: не бери, сину, другої жінки – бери Галю Гудзівну!
– Не дивись, сину, на образ, а дивись, яка вона до тебе є! Іноді й уродлива, та лиха година… Своєї долі не вгадаєш.
– Отже, коли хочте, моя доля з нею виростала… ' – То й боже, благослови, сину, коли так! Шукай старостів та й шли, якщо віддадуть… Того ж самого вечора побіг Чіпка до Грицька.
– Грицьку, братіку! Чого це я прийшов до тебе?
– Кажи.
– Прийшов прохати тебе у старости.
– Хіба женитися задумав? – умішалася Христя.
– Еге ж. Оце думаю: оженюся раз та й закаюся! – жартує Чіпка.
– Кого ж думка брати? – питає Грицько. А Христя – аж уха наставила.
– Тоді побачиш… Кажи: чи підеш?
– Та бог же його знає… Може, ти мене заведеш у такий двір, що й коляки скуштую… Усі засміялися.
– Та в такий же то й думка завести,- жартує Чіпка,- бо однак тобі ніхто боків не мне… Христі б, як жінці, годилося… Та що ж, коли вона така добра вдалася, що ніколи й слова насторч не скаже!
– Та годі вже тобі жартувати. Кажи справді: кого задумав брати? – допитується Христя.
– А хочеться знати? хочеться?
– Авжеж, хочеться…
– Ну, хай же кортить, коли хочеться… – Ну-бо, кажи, а то й Грицька у старости не дущу.._ Та я й сам не піду, коли не скаже.._ Нічого вже з вами робити,- каже Чіпка: -треба признатися… Знаєте Гудзівну?
– Яку? Одарку? – питає Христя.
– Ні, Галю.
– Яку це? – питає Грицько роздумуючи.
– Москалеву дочку… того москаля, що на хуторі живе.
– Не зна-ю,- одмовляє з протягом Христя.- От, дивись; і потеліпався ж на хутір шукати, буцім у селі дівчат трохи!… І чого його туди понесло?!
– Понесло…- усміхаючись, каже Чіпка.- Так кажи, Грицьку, чи підеш?
– На коли?
– На ту суботу,- гулящий день буде.
– На суботу – можна.
– Гляди ж, Грицьку! А поки що – прощавайте! Ще треба в одно місце бігти… Чіпка пішов, а Грицько з Христею завели розмову про його.
– От дивись, Христе: таки будуть люди з цього Чіпки! Оце одружиться, а жонатому, звісно, вже не те, що парубкові…
– Хіба його не видно й спершу було, що він чоловік путящий? Чи до роботи, чи до майстерства – до всього вдався!
– А пив же та волочився як?! – згадав Грицько.
– Молодий був – дурний, а постаршав – за розум взявся,- одказує Христя.
– От тепер і старій Мотрі таки спочинок буде, а то сердешна мати не знала спокою ні вдень, ні вночі…
– Бозна ще яка невістка буде…,
– Та що невістка? Хіба яка там вона собі не буде, а він, як син, повинен не дати в образу рідної матері.
– Та бувають, Грицьку, такі, що ти їй хоч кіл на голові теши, а вона – як тієї, та й тієї…
– Ну, в мене б вона не тієї заспівала.
– Тож-то у тебе.
– А що ж? Цебто попустити, щоб чорт батька зна що моєю рідною матір'ю верховодило? Ні, мабуть би, прикусила вона язик, зціпивши зуби!
– Що ж, якби оце у тебе й справді мати була, то це б і мені так було? – Так ти ж, Христе, не така… Я знаю, що ти б і матері моїй догодила, як мені…
– То ще яка б була мати.
– Та ти усякій матері догодиш. А Чіпчина мати чим не поважна людина?
– Та я за бабу Мотрю нічого й не кажу. Спасибі їй, вона така добра до нас, немов рідна. Я кажу за других. Он, у Василенка: на віщо невістку перевела? Як ішла – як калина була та гладка, як піч, а тепер – як з хреста знята! Он-то які бувають свекрухи… Такій сам чорт не вгодить, не тільки невістка.
Отак вони довго балакали. Слово за слово чіплялося; одна думка нанизувалась на другу – то заходячи на людей, то звертаючи на Чіпку.
– Ти ж мені розкажеш, яка там молода,- уже лягаючи спати, каже до чоловіка Христя.- Де він її видрав!..
– Та вже ж побачимо, що там за цяця така, то й розкажу,- одмовив Грицько, і собі вкладаючись.
Рано звечора погасили світло син з матір'ю. Рано звечора вони полягали спати, натомлені денними при-, годами. Оже сон не йшов обом їм на думку.
Йому знай привиджувалась Галя, весела, як ясочка,- як вона буде бігати по хаті та порядкувати… Тільки шкода: хата тісна, треба нову ставити,- промигнуло в думці й викликало цілий рій… Йому вже ввижається, що він розвалив оцю хату, а заложив нову, з світлицею, з хатиною, з великими вікнами… "У хатині ми будемо жити,- радиться він з Галею,- мати, мабуть, не злазитиме й з печі, а світлиця – чужого чоловіка прийняти… Добре, Галю?" Галя засилає йому погляд згоди… Пересновуються його думки з її думками, викликають усмішку, радість… Добра надія пестить його серце. Чіпка забуває давнє життя, забуває все, що було – минуло: на легеньких крилах прудкої думки несеться він уперед, далі… у рай тихого щастя…
Мотря думала теж про Галю. Тільки не веселі, а смутні думки обхопили материну голову. "Господь його знає…- думала вона.- Хоч би я її бачила коли, хоч би чула її мову, голос… Може, там така, що й не приступ; а може з тих, що аби зав'язати світ парубкові, а то й кине – другого знайде… Між багатирками і такі часом бувають… Звісно – з жиру! Виросте у розкоші та в достатках; само ніколи не гнуло свого стану, не кололо білих рук об колючу стерню,- все те наймички… А тут побачить, що все те треба своїми ручками та пучками… візьме та й кине… Хіба тепер як на світі стало?!"
Від таких думок та гадок сердешна мати знай перекочувалась з боку на бік та важко зітхала.
– Ви не спите, мамо?
– Ні, сину.
– Чому ж ви не спите?
– Та так… усе думки такі лізуть у голову…
– Не журіться, мамо!
XXVI
На своїм добрі
У суботу заслав Чіпка старостів до Максима. У неділю були оглядини в Чіпки. Максим не забував старосвітського звичаю; поїхав сам і вблагав Явдоху поїхати на оглядини.
Максим знав, за кого віддавав дочку. Не дуже дерла йому очі убога Чіпчина хата й старенька, бідно зодягнена мати. Не так на те Явдоха глянула: не так воно вразило її горду пиху. Про самого Чіпку-гріх слово сказати! Та його хата, низенька й тісна, його мати, згорблена, стара, висушена гіркою нуждою та лихом,- розкорписали хижу, падку на розкоші та на прибуток натуру Явдошину.
Як вернулися з оглядин, вона накинулась мокрим рядном на чоловіка. Максим, добре знаючи її натуру гарячу, воркотливу, вийшов з хати та нарошне довго копирсався коло хазяйства. Тоді Явдоха прискіпалась до Галі:
– Ну, так! придбаєш, дочко, свекруху на весь світ… Господи! На ній й обличчя людського не знать… Від злості аж скривилося, висохла, як суха тараня…
– Та то, може, вона вам, мамо, так на перший погляд здалася,- одказує Галя. Так куди!.. Кинулась Явдоха у жаль та сльози.
– Якби знала, моя дитино, таку лиху годину, якби знала, що таке у його застану, краще б тебе довіку з непокритою косою водила, ніж таке бачити!..
Не вподобала й Мотря Явдохи. Вона здалася їй гордою, бундючною, недоступною… "Пані… пані! – шеп- тала Мотря.- І чого встряв сюди Чіпка?.. Уже яка мати, така й дочка: яблучко від яблуньки недалеко одко-титься… Утопить він свою голову, та й мою разом! Чує й віщує моє серце…"
Обидві матері були такі, що хоч би й назад,- та вже нічого робити: діло прилюдно було зроблено.
На другу неділю молодих повінчали.
На радощах Максим таке весілля справив, що ще ніхто ніколи й не зазнає. Цілий тиждень музики грали, ноги не спочивали; варена та заткана річкою лилася, а що вже простої, то хоч купайся… Людей найшло видимо-невидимо: і прості, й москалі, й Сидір там між ними, і старшина з писарем, засідатель з своїми далекими родичами-полупанками… Сказано: нігде пальця просунути ні в хаті, ні надворі… Максим, либонь, ще й станового дожидав, та становий чомусь не приїхав.
Грицько, підстароста, дивувався такому багатству, що так ні ждано, ні гадано приплило Чіпці. Його аж заздрість розбирала. Дивувалися й завидували Чіпці люди не менше Грицька. "І як-таки за такого ланця та вийшла така багачка, як Галя?!" Старі діди та баби все те собі на умі мали, а молодиці нишком поміж себе рахували, що воно таки щось непевне: видно, чортяка й тут якогось ґедзика вкинув! Та, дивлячись на Галю, що сиділа коло Чіпки, як макова квітка, знай перешіптувались та хитали головами, моргали бровами… А чоловіки тим часом од Максима по повній випивали та примовляли: "Дай же, боже, щоб наші молоді живі та здорові були – у щасті кохалися, у розкоші купалися, до самого віку нічого лихого не знали!" – "Щоб знай багатіли та спереду горбатіли!" – додав староста Яків Кабанець, такий удатний до тих приказок. Бесіда залилася нестямним сміхом та реготом, а жінки, жартуючи, давай штовхати старосту кулаками межи плечі, примовляючи: "О, щоб тебе!.. щоб тебе!" А староста, незважаючи на духопелики, ухопив вареника в зуби, розіпхав танцюристу молодіж, крикнув: "Грай, музико!" – та й пішов навприсядки – аж земля загула. Музика різала, пиляла – аж струни лопались; скрипки угиналися; бубон, як грім серед літа, бухтів; мідяні талірки бряжчали та цокали, немов сто пар циганських коней з бобончиками та дзвониками перло селом… Гуляли-гуляли на хуторі та так цілою юрбою переїхали у Піски до Чіпки.