Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

– Не дуже лишень ударяй на те, козаче;- обізвався високий натоптуваний чоловік.

Чіпці здалося, що він десь цей голос чув, та не згадає де.

– Та ви ще не знаєте його,- каже до товстенького чоловіка другий, у московській одежі.- Як були ми в останній раз на погулянні, то він не пізнав мене у темряві та як уцілив своїм струментом по голові,- то я й очі витріщив…

– Ну, нам такого й треба! – одказує товстенький чоловік.- Тільки знай – у нас така установа: все, що не добув, на рівні часті паювати; а як піймався – хоч на шибеницю: знать, мов, не знаю, відать – не відаю! – Ге!..-одмовля Чіпка.-А у нас ще й така: коли піймавсь, то й не животіти тобі… У тюрму влізь та задави, щоб не видав часом.

– Наш! наш! – загукали кругом, плещучи в долоні, як чорти.

– Ну, а тепер до роботи… Гайдаї – крикнув товстий чоловік, рушивши перший. Другі – за ним слідом.

Пройшли вони ще, може, з гони – і наткнулися у темряві на дві повозки. Коло коней стояв якийсь не-зїіайомий чоловік.

– Щоб вас чорт побрав! щоб ви вилопались! – лаяв він.- Ждав-ждав, уже й спав – нема… як у воду попадали. Уже мав був додому вертати…

– Не журися! Довго ждали, та добро придбали,- каже йому товстенький чоловік, указуючи на Чіпку.

– От, не видав! – одказав незнайомий та, не глянувши на Чіпку, перший скочив на повозку.

За його приводом побралося усе товариство: то на одну, то на другу… Швидко вони покотили полем – тільки кінські підкови хляпали та калюка на всі боки розбігалася од прудкої їзди…

Перед світом вертало дві повозки – прямували навпростець до Гудзевого хутора. На них – повно наших рибалок. Деякі лежали та спали; деякі так хилялися – дрімали; а два – поганяло. Доїхали до двору.

Товстенький чоловік скочив з повозки, підійшов до і хати.

– Явдохо! Явдохо! – гукає під вікно.- Відчиниі "Це ж москаль?!-подумав здивований Чіпка. Я-бо й чую, знайоме щось… Так, бач, чого він багатів та щороку строїться?!"

Блиснуло світло у щілину віконниці; скрипнули двері; брязнув цеп біля воріт; кинулись собаки. Ворота розчинилися. Повозки під'їхали до рундука, стали.

– Ну, тепер у хату, пани-молодці! – каже москаль: – повечеряємо. А ми з Сидором коней розпряжемо.

– Давай, розпрягем! – одмовив Сидір по-москов-ській і скочив з повозки до коней.

Повставали й другі з повозок, посунули у темні сіни, а потім – у хату, звідки світилося світло. Чіпка іде за другими, не пам'ятає сам себе: його обхопили і страх і радість… "Може тепер вона не пізна тебе? забула вже?.. А може?.."

Тут саме увійшли у хату. Хата простора, чиста; кру4л)[Д гом стін – липові лави, чисті, аж полискувані; у куті -ку образи мідяні розтворчаті, як у кацапів; по ст-/" нах – під склом картини; стіл – трохи не через усіо хату; на столі свічка горить… у

– Добривечір у хату! – привітали усі москалиху, що стояла посеред хати з ключами у руках.

– Або доброго ранку,- одказала вона..- А хіба воно вже ранок? – пита хтось з гурту.

– Та вже незабаром і світ,- одказує москалиха.

– Бач, а мені, мов, усього година минула, як виїхали.

– Гаразд, мабуть, порались… А чи стоїть же то шкурка за вичинку?

– Питайте он того! – одказує чоловік у московській одежі, тикаючи пальцем на Чіпку.

– Ми оце порішили отаманом його наставити.

– Хто ж то? – питає москалиха, прикро дивлячись на Чіпку.- Щось, мов, знайоме, здається?..

– Чого ти, тітко, обдивляєшся мене, як вовка? Я такий же, як і всі! – каже Чіпка, не видержавши її пильних оглядин.

– Та я немов тебе де бачила?

– Може й бачила… не знаю.

– Чи не Варениченко?

– . Може, й він…

– Хто Варениченко? – пита москаль, увійшовши з Сидором у хату.

– Та ось – цей! – указує москалиха на Чіпку.

– Ні, жінко,-каже, усміхаючись, москаль:-то". мабуть, обух або довбня, а не вареник! Не так він від одного замаху уложив того кацапа, що в Гершка ночував. А кацап – я тобі скажу – все одно, що ведмідь… Як піймав мене у лабети, як придавив,- то в мене й дух у п'яти заліз! Добре знаю, що, коли б не він,- тільки б і світа бачив… Хіба б, може, одні кіс-точки привезли додому,- та й ті не цілі: потрощив би проклятий ведмеда… Оже, спасибі, виручив!..

– За те, мабуть, немала й камза перепала? – питає хтось.

– Та буде з нас,- одказує Чіпка, витягаючи гаман з кишені й кидаючи на стіл.- Трохи лиш чи не більш од жидівських! – та, витягши другий, кинув теж •на стіл. Усі так і обступили кругом столу.

– Та ще вспіємо, братця, поділити,- обізвався Максим.-А тепер ось що, стара: чи нема там чого попоїсти братчикам?

Явдоха кинулась у другу хату. Незабаром цілий стіл • був заставлений усякою стравою: борщем, кашею, печеним поросям. Видно, москалиха дожидала гостей з роботи,- наготувала всячини…

Метнувся Максим і собі. Де не взялося півбарила горілки.

Позалазили братчики за стіл, обсіли на ослонах навкруги. Пройшов Максим разів зо два кругом чаркою,- на дні барила тільки торохтіла воронка. Усі кинулись на страву, мов три дні не їли… Явдоха вийшла у другу хату.

– Чи ти, Галю, не знаєш Варениченка? – пита москалиха дочку, увійшовши до неї в хатину.

– Якого Варениченка? Ні, не знаю.

– А того, що живе за Шсками?.. Того Вареника, що-розказують-разом на двох жінках був жонатий?..

– Ні, не знаю.

– Ось піди назнарошне подивися: який з його красень! широкоплечий; волос, як галка, чорний; а очі… карі, ясні та блискучі!

Галя устала з ліжка, накинула швиденько на себе і спідницю, керсетку на плечі, ухопила печене порося – пішла.

– А й ти вже виспалась? – пита її батько.

Галя нічого не одказала. Вона поставила печеню на стіл, сама задивилася на Чіпку.

– Здоров був, давній знайомий! – мовила вона до його, любенько усміхаючись.

– Здоров, Галю,- одмовля Чіпка.

Серце у його забилось; любо йому стало, весело, що Галя ще й досі пам'ятає його.

– А ти як його знаєш? – пита її батько.

– Він мене, поганий, злякав був – отут на полі,- защебетала весело до батька Галя, вказуючи рукою у той бік, де злякав її Чіпка.

– Як же він тебе злякав?

– А так: я сиділа, вінок плела; а він скрався – та й злякав…

– Ага… Ну, йди ж спати, сороко! – каже батько.

– А то зостануся тут – на його дивитись, чи до?! – хутко вимовила Галя й торкнула з хати.

"Раю мій… щастя моє! – подумав Чіпка.- Ще ж ти не втекло від мене й досі?!."

Шсля вечері поділилися грішми; заховав кожен по три сотні. Потім унесли соломи, розіслали долі, заслали ряднами, полягали покотом.

Незабаром усі, як побиті, поснули. Один Чіпка не спить. Перекидається з одного боку на другий, мов що кусає його; душно йому, важко; плющить він очі… Йому ввижається Галя. Така ж весела, хороша,- хоч би на крихту змінилася; така ж смілива, жартівлива… "А то ж то й вона,- дума Чіпка,- розбишацька дочка!.. Дивно й чудно… Хай ми: волоцюги, пройдисвіти,- часом без шматка хліба, у драній одежині, без шага грошей за душею, з одними голими руками, босими ногами та з голодними ротами… ні добра, ні достатків… хай ми крадемо, розбиваємо… голову під усякі пригоди підставляємо… хай, кажу, ми… А москаль?.. Хата – як рай той; жінка – як пані; одним одна дочка – янгол… а худоби всякої, багатства?.. А й він!.. І він – такий же бурлака, такий же злодюга, розбишака, як наш братії. Чого?.. для чого?.. Навіщо це йому?.. Чудно й дивно!"

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: