Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

І лупить Чіпка свої очі у темну темноту, дивиться-доглядається, прислухається… Нічого ні видно, ні чут-но. Тихо, сумно… Ось щось зразу залопотіло… Мороз пробіг вподовж спини; волосся полізло вгору… "Ку-ку-ріку-у-у!" – прокричав десь поблизу півень – і замовк… Чіпка сплюнув, перекинувся на другий бік. Знову тихо, сумно… Ось хтось з товариства гуконув сонним голосом: "Глуши, брат його!.. глуши!.. А ну-яу… от-так його! от-так!.." Глухо пронісся той викрик по хаті; страшно, тяжко, немов голос з-під землі; черкнувся він Чіпчиного вуха та й замер… наче проглинула його тьма темна. "І сниться ж йому, що недавно очевидячки було!" – подумав, здригнувши. Чіпка… А тут сон – мов безвісти забіг, і на думку не зійде. "Піти хоч люльки покурити".

Устав Чіпка тихо, налапав двері, нишком вийшов у сіни. Темно, хоч око виколи. Насилу Чіпка намацав сінешні двері. Загарчали вони, як собаки, не відчиняю- чись. Одначе важка рука Чіпчина їх подужала: вони подалися-таки геть, зарізавшись у долівку…

Він вийшов на рундук. Дощ пороснув йому у гаряче лице – густий та холодний.

– Пху, навісний! коли вже ти перестанеш? – сказав уголос Чіпка та й подався у сіни, витираючи свиткою вид. Далі – став над порогом, послав руку в кишеню, витяг гаман, люльку, наложив тютюном, налапав у гамані крицю, кремінь, приложив губку… Черк! І посипались, як зорі, ясні іскорки додолу. Темнота усміхнулася, побачивши хоч невеличкий світочок… Губка засичала на кремені. Узяв її Чіпка обережно, положив у люльку, придавив нігтем. Потяг раз, удруге,- осіяли сіни, й важкий дим потягся невеличкими мотузочками, закручуючись угорі, мішаючись з темрявою… Стукнув верхняк, дзенькнула криця об кремінь, падаючи в гаман, і, зашморгнувши його, послав Чіпка назад у кишеню.

Обперся Чіпка об одвірки, одхилив трохи двері, випускав дим надвір, де він змішувався з дощем і зникав у темряві. А темрява стояла страшенна, чорна: дальше одвірків нічого Чіпка не бачив, хоч як не прищурював своїх бистрих очей, як не придивлявся, щоб розглядіти, як воно у москаля в дворі… Одні тільки вертунці часом літали перед його очима.

Коли це, чує Чіпка, рипнули двері. Чиясь тиха по- і ступ зашамотіла у сінях. Чіпка одкрив верхняк, потяг люльку,- огонь осіяв сіни і… диво… перед Чіпкою стояла Галя! У тонкій білій сорочечці, трохи розхристаній, у одній спідниці, з розкинутими косами, що, як дві гадини, спадали на її білу шию і спускалися на мов витзчені з білого мармуру плечі, стояла вона перед ним, як русалка, з кухликом у руках.

– Галю! – тихо скрикнув Чіпка.

– А ти чого, бузувіре, тут у сінях кадиш? Напер, кажеш, повні сіни, що й дихнути не можна! – защебетала вона, пізнавши Чіпку.

– Галочко!.. чого ти боса вийшла?.. Тепер дощ, ка-, люка… покаляєш свої білі ніженята…

– А тобі що за діло? Хіба ти їх кохав?

– Хоч не кохав, та укохав, Галю,- шепче стиха Чіпка, ледве переводячи дух.

– О, ви всі любі та жалісливі… А людей, як курей, ріжете! – промовила вона суворо.

Голос її окликався гнівом, докорою, огидою. "А твій батько?-подумав Чіпка.-А сама ти?.."-трохи не сказав, та язик став руба, у грудях дух сперло.

– Хіба ми ріжемо? – ледве вимовив, перевівши дух: -ми тільки рівняємо багатих з бідними…

– Рівняєте?! Геть, пусти! я кухоль виполощу… Одіпхнула вона Чіпку од одвірків. Він подався у сіни. Галя вийшла на рундук, линула воду з кухля, а дощ їй пороснув прямо у вид.

– Ух! – задрижавши, скрикнула вона,- яке холодне…- та мерщій у сіни – прямо на груди Чіпці, котрий однією рукою держався за одвірки, а другою за двері.

Як почув Чіпка, що до його грудей приникли її гарячі груди,- опустив розставлені руки та й обвив їх кругом її стану… Галя затрусилася, порвалася вперед… та й схилила на його груди свою голову.

– Галочко!.. рибочко моя!..- шепче Чіпка, а в самого серце, як молотком, гамселить об груди.- Ти -мене любиш?.. зірочко моя!..- очі його засвітили на всі сіни, як у звірюки, коли вона кидається на свою здобич.

– Пусти… пусти мене!..-пручається Галя.-Іди собі… геть! А сама ще ближче, ще дужче горнулася до його.

Незчувся Чіпка, коли опустився на долівку; незчувся, як посадив Галю на коліна до себе; незчулася й Галя, як приникла головою на його груди… Затріпалось в неї серце, як пліточка в неводі… Мовчать обоє… Хвилина… друга… третя…

– Де це ти був ціле літо?..- шепче вона,- що на поле не виходив?.. Хтось другий ходив замість тебе… То твій брат?

– Не брат то, Галю!.. То мій ворог, що трохи не навік розвів мене з тобою…

– А я думала… Я думала: де це він? Чи не вмер, бува? Чи, може, одружився?..

– Хіба б тобі шкода було… якби я вмер? шкода? Галя мовчала та ще дужче горнулася до його.

– Галю!..- стиха обізвався він.

– Чого?..

– Ти.'.. ти кохаєш мене?.. любиш мене?.. моя ясочко!.. Правда, кохаєш мене?.. Галя, як змія, обвилася коло його шиї – й міцно стиснула її своїми руками; уста черконулися уст -• та й злилися у довгий, гарячий поцілунок… Чіпка од нестяму розвів руки. Галя висковзнула – і окрилася.

Опам'ятався Чіпка. "Тільки ж, тільки що тут була…" – думав він та давай кругом себе шарити. Нігде ніщо ні шерхне, ні стукне. Він підвівся з долівки… Темно, пусто, тихо… Обмацав він кругом сіни… нема! "Не чуть же було, щоб і двері скрипнули",-подумав він і став прислухатись. Було тихо кругом, як під землею… "Утекла!" – промовив він сам до себе; засунув надвірні двері і тихо побрався у хату, де спало п'яне товариство.

Довго ще качався він на лігву; прислухався, як стукотало серце; чув, як барабанив дощ у віконниці, як півні викрикували, братчики спросоння бурмотали; думав – як це воно випало так несподівано; радів, як дитина іграшці; дивувався, як злодій, що, укравши у старця торбину з цвілими сухарями, знайшов у ній страшенну силу грошей… Тільки перед світом заплющив очі і заснув тихим, одрадним сном.

Нерано прокинулись братчики. Дощ не вгавав, а по-вчорашньому сіяв, як крізь сито, й поривав до сну.

– Ану! рушай, братця, пора! – гукнув Лушня на і всю хату, скочивши на ноги.

Один за другим стало товариство рушати. Один Матня не підводиться. Другі повиходили в сіни; повмива-лися водою, що стояла у діжці; знову увійшли в хату.

Матня ще лежить та зіхає на все горло. Незабаром до них і хазяїн прийшов.

– А що, дядьку Максиме,- пита Матня, розвернувшись, як кнур на барлозі: •- чи буде чим похмелиться?

– Хіба ж тобі так у горло й лити? – одказав замість Максима Лушня.

– А хіба мені дорого устати?

Та з цим словом швиденько скочив на ноги та – нечесаний, розкудланий, з заспаною, невмитою пикою – так і посунувся за стіл. Максим поздоровкався 8 панібратчиками, вийшов з хати.

– Та воно б же годилося й поприбирати,- сказав хтось з гурту.- Ач, яке райно!

– То вже хай хто хоче…- одказав, позіхаючи, Матня.

– А ти? – питає Лушня, гостро глянувши на його.

– Про мене – й так гаразд… – А як горілки нема?

– Чому нема?

– Тому, що райно в хаті…

– Ну, так що ж?.. Хіба воно буде за горілкою у рот тягтися? Хай собі лежить долі та й годі!

Поки Лушня з Матнею вели таку розмову, другі, кожен вхопивши по оберемку, витаскали всю солому з хати. Тим часом вернувся й Максим з учорашнім боклагом; за ним увійшла й москалиха, несучи у одній руці два хліби, а в другій – здоровенну миску капусти.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: