Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

– Оже й справді похмелятись будемо! – каже, усміхаючись, Матня, вглядівши москаля з боклагом.

– То ти хоч би пику вмив,- докоря йому Лушня.

– На біса я буду мити, коли дощ і без того обмиє.

– Ну, у тебя, брат Максим, как я вижу, маладци таварищи! – обізвався до хазяїна один з москалів – пушкар.

– Та ще ти й не бачив, москалю, наших славних діл! – одказує Лушня, ударяючи пушкаря по плечі рукою й опускаючись коло його на лаву.- Ось поживи лиш довше з нами – тоді побачиш, чи молодці, чи ні!

– Да уж, брат, й без таво видно, какие маладцы! Во – посмотри на е'фтаво! – махнув рукою на Чіпку.- Да он бн пушку одним взглядом сбил с позиции… Смотри: у, какой!!.

Чіпка не чув нічого того. Після вчорашньої стрічі він сидів собі мовчки у кутку та тільки знай кидав свій бистрий погляд на ті двері, якими вчора увійшла Галя. Думки його далеко літали; він не чув, не дослухався, що верзло товариство. Кагал, гармидер стояв у хаті, як у жидівській школі, аж поки Максим не почав частувати. Тоді усе затихло… роти заремигали; пальці раз по раз опускалися то в миску з капустою, то в полумисок з огірками. Усі мовчали, надолужали над сніданням. Чутно тільки було, як на зубах тріщали огірки, капуста, як роти жували, плямкали…

– Суха! – перегодя трохи крикнув Матня, насилу проковтнувши цілу жменю капусти. – Підмочите,-обізвався Максим, беручись за боклаг.

Пішла рядова кругом столу; знову пальці заходили; роти заплямкали…

– Удавився! – каже, ікнувши, Матня і положив хліб на стіл.

Усі зареготалися, глядя на розкуйдану голову, на одутлу пику Матневу.

– Проткнемо! – одмовляє Максим, узявши боклаг у руки.

– Оцього, дядьку Максиме,- каже Лушня,-тільки прийми, то не знатимеш, як і одгребтися!

– Ничаво! – одказує по-московській Максим, підносячи чарку Матні.

– Бот ты й хахол,- обізвався до Матні москаль-пушкар,- а, право, порядки знаешь! Тебе бьг толька государю служить…

– Служили ми вже, брате-москалю,- одмовляє Матня,- усюди, та дозналися, що нема краще, як боклазі з горілкою служити!..

Сміх, регіт окрив усю хату.

– Бот, что правда, то правда,- каже москаль, регочучись.

Максим обійшов по третій.

Після третьої розв'язалися язики. Піднявся крик, регіт, гомін. Утомилися вже роти жувати – давай балакати. Там, у кутку, троє завели річ про теперішнє життя трудне; другі зняли мову – як панів дурили; треті – згадували вчорашнє погуляння, а четверті – про давнішнє гуторили… Звісно, дванадцять душ: кожен по слову,- то й то дванадцять слів. А то ж то як усі разом загомоніли, та той тієї, той своєї! Нічого не розбереш; нічого виразно не чутно; один крик, галас…

Тільки Чіпка – як води набрав у рот. Він мовчки їв,. мовчки пив, тепер сидів, мов німий, та з дверей не спускав очей.

– Що це наш отаман притих? – дивлячись на Чіпку, мовить Матня.

Чіпка не чув. Усі глянули на його, зглянулись між собою, засміялись. Чіпка й сміху не чув.

– Чи не набачив лиш чого ласенького,- тягне розмову Лушня.- Він у нас падкий на ласощі…

– Да, да! вот ано й єсть… Я сам толька што хател гаварить про ефту перепелку,- перебив його москаль Сидір, що розпрягав коней з Максимом.

– Та вже, поздоров, боже, дядька Максима та дядину Явдоху…-обізвався Пацюк.-Таки, що собі, то собі; а то таки й для людей потрудилися…

По хаті розкотився регіт. Максим догадався, з чого сміялись, став і собі тихо реготати.

– Та подякує, подякує хтось не раз і не два мені за неї,- одказав він з сміхом.

– Я вже тобі, дядьку, коня он якого достануї – каже Лушня.

– Да на что ему конь, когда у него такая кобнли-ца,- тупо жартував Сидір.

Аж ось двері розчинилися – і, як та ясочка, ускочила Галя в хату. Жарти й розмова затихли; усі задивилися на її хорошую вроду, на зашарене личко, що за ніч мов помолодшало…

Швиденько вона підійшла до столу, ухопила миттю порожні миски та, ні на кого не глядя, не накинувши й оком на Чіпку, скрилася за дверима. Він сидів, як сова, витріщивши баньки…

– Спасибі богові й хазяїнам – за снідання, а мені – що наївся! – перервав німоту Лушня.- Час, братця, додому рушати.

– Чого додому? – обізвався Матня.- Хіба тобі тут погано?.. Аби тепло та горілка, то я хоч на цілий вік зостануся…

Усі зареготалися й рушили з-за столу.

– А що ж, справді, пора! Ото тільки; дощ, як затявся… А час!

Устав і Чіпка. Подякували хазяїнам, позакурювали люльки та й потягли з двору: одні в одну, другі – в другу руку. Чіпка з своїм товариством пішов у Піски.

Одійшовши уже геть в поле, оглядівся -кисета нема.

– Стійте, братця! – кисет забув-Повернув назад, дивиться – на хвіртці стоїть Галя й гукає:

– А чий кисет? хто кисета забув?

– Що таке? – обзиваються до неї з другого боку.

– Кисет…- піднявши кисета вгору, показує вона.

– Кисет? – не наш! – та й пішли собі.

Чіпка побіг підтюпцем. Тим часом Галя на кисет роздивлялася, розшморгувала, заглянула всередину, полапала рукою та й знову зашморгнула.

– Мій… мій… Галочко! – каже стиха Чіпка, добігаючи до неї.

– У-У-У, йолопе!.. Як квочка з курчатами, так ти розгубився з своїми думками… Не знаєш, що й дієш…

Сунула йому кисет у руку, а сама швидше за хвіртку. Глянув Чіпка на кисет… Що за біс? Тютюну було не більше жмені, а це так оддулося… Що воно? Розшморгнув, полапав-м'яке; витяга-другий кисет, з синьої шовкової матерії, вишитий червоними квітками й кругом обсаджений червоними китицями!.. Очі в його заграли; по виду розлився усміх..,

– Любо моя!.. кохання моє!-прошептав він і весело повернув до товариства.

XXIV

Розбишацька дочка

Цілий тиждень лив дощ, як з відра. Цілий тиждень не виходив Чіпка з двору. Усе собі по хазяйству: то коло того, то коло другого.

– Знаєш що, сину? – каже йому одного вечора мати, прядучи вовну,- знаєш що? Оце я дивлюся на тебе й на себе та й думаю: я вже стара, нікчемна стала; уже мені важко іноді й у печі витопи&shshy;дук. Дощ поy;ти… Чую, як сила моя упада, смерть наближається… Ти б одружився, сину! Не доки його одкладати… Уже, слава тобі господи, другі твоїх літ дітками любуються, а ти все бурлакуєш та, мов загубив що, ходиш… Хіба мало дівчат у селі? Сподобай яку та, поки пилипівка не зайшла, одружися, сину… І сам не будеш світом нудити, й мені поміч буде!

– Шкода, мамо! Нема по мені дівчат на селі.

– Чому нема, сину? Он, Христя Бондарівна, Мотря Книшівна або Катря Остапійчина? Чим не дівчата?.. Що небагаті? Та багата й не піде, сину, на такі злидні, як у нас… А все ж вони дівчата як слід: хорошого, чесного роду, робочі, слухняні… Оженися, сину, оженися, мій голубе! Хай хоч на старість доведеться мені тебе у парі shy;ня, удапобачити…

– Шкода, мамо.

– Чого шкода? Шкода, кажуть, лихий чоловік! Доки ж його отак волочитися? поки й голова посивіє?!. – Прийде пора,- прийде сама.

– Хіба яка городянська повія… А вже доброї не діждеш, щоб прийшла сама.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: