Отакі думки, як легенькі хмари серед ясного дня, перепливали в голові старої матері. Оже, як там: сонце тепле та ясне,- підплили хмарки угору, пройняв їх гарячий його світ, побілив їх, розтопив, повінув теплий вітрець-розвіяв… Так і тут: доля світила та гріла й не давала простору та волі смутній думці кинути темну тінь на їх щастя… Мотря більше раділа, ніж журилася, і весела поглядала на дітей, як вони голубились.
А вони справді – як ті голуби: де одно, там і друге. Чи він робить що, а в неї вільна хвилина,- вже вона коло його: коли не помагає, піддержує що, то так стоїть та дивиться; чи вона робить,-він з рук хапає, щоб їй легше було.
– Галю! найми наймичку,- каже він, дивлячись, як вона втомилася коло печі, золійники вергаючи.- Невже все те тобі своїми руками ворочати? Ти й коло корови, і коло печі, й коло шитва,- та все одна, все сама.
– Наймичку? – питає, здивувавшись, Галя.- Навіщо? Щоб вона своїми нечистими руками тобі страву готувала? Хай їй!
– Пожалкуй себе, Галю, свого здоров'я…
– А що моє здоров'я? Хіба ще не викохала та не виростила, у матері гуляючи? Задля тебе, мій голубе, хоч і руки натруджу, то не шкода… Ти замолоду натерпівся всього – поживи хоч зо мною в доволлі… І яке воно тобі те щастя здасться, коли до всього я сама своїх рук не доложу, не поклопочуся біля всячини… Ні, не треба… Не хочу я наймички!
Чіпка слухав ту любу мову жінчину, а серце його проймала радість щастя…
– Доле моя! щастя моє! – пригортаючи міцно до себе Галю, шептав він увечері.- Ти ж мені радість у двір принесла; ти з моїх очей полуду зняла, що їх цілий мій вік закривала!.. Кругом мене кривда облягала, неправда обступала,- як важкий камінь, давила вона мої плечі, груди… опускалися в мене дужі руки, закривалися очі… я не знав нічого, не бачив, куди мені вилізти з того гніту, як його вискочити… Ти – як зірочка зійшла над моєю задуреною головою – і освітила мені темну стежку, мій неутертий шлях!..
– Галю! – трохи згодом, не швидко, ніби роздумуючи, обізвався голосно Чіпка.- Коли б усі люди були такі щасливі, як ми з тобою, тоді б нам ще краще жилося, ще веселіше!
– Коли б же то, мій голубе! Що ж, коли їх доля так помежувала: одному дала багато, а другому – нічого…
– Доля?.. Гляди лишень, Галю, чи доля то! чи не самі люди, бува, й винні?..
– Та, може, й вони трошки…-Якби можна. Чіпко, то я б їм свого уділила… Знаєш: як розказала мені твоя мати, яку ви нужду, яке лишенько замолоду терпіли, то мене то в огонь укине, то морозом обсипле…
Коли б знала, то в той би час усе своє віддала, що маю…
– Ти, Галю, добра… Ти – жаліслива,- казав Чіпка, обнімаючи її, а у самого по сумному виду мишка бігала й голос дрижав від спомину…- Та чи то ж то одна моя мати така?.. Хіба одні ми?.. Сотні, тисячі, тисячі тисяч отак тягли й тягнуть своє злиденне життя… І ніхто на те не вважає; нікому немає діла до того; ніхто на те не дивиться; ніхто того не бачить… усім воно чуже, не рідне… Кому воно своє?.. кому – не байдуже?.. Отим хіба беззахисним людям, що з голоду мруть?! Не дивуй же, Галю, що ми своє одбирали силою…
– Не нагадуй, не нагадуй… Христом-богом молю, не нагадуй мені про те. Чіпко! – молила Галя, ще дужче горнучись до його.- Як я здумаю про те, то у мене розум мутиться, у очах червоні плями замріють… Хіба було не можна без того обійтися?.. Працею, хоч тяжкою, кривавою працею, та чесною – свого добути?..
– Працею?.. Гм… Нічого, Галю, працею не вдієш… Один з неї вискочить, а десять вона задавить!
– Адже от – Грицько… З бідності вийшов у люди… І спокійний, і щасливий… а все через працю…
– Та праці, Галю, нігде приложити!.. І те – чуже, і того – не можна, й того – не роби!.. Ніяк рук зачепити… Кривда кругом, скрізь неправда…
– Ти думаєш, Чіпко, що справді у всіх такі думки? їй-богу, ні! Лушня такий чоловік, що купить і продасть; Пацюк – аби йому погуляти та поспівати, наробити дешпоту; а Матня – щоб нализатися от по сю!.. Хіба їм у голові праця? Хіба вони думають, де своє, де чуже?.. Або москалі? Цілий вік його учать не дивитись не тільки на чуже добро, а й на життя… Хіба вони таке думають, як ти?.. Він собі йде прямо задля того, щоб порабувати… щоб чужим добром пожити… Так у них, у москалях, було: так він і звик до того… а тепереньки й не хоче за чесну працю узятись!..
– Може, й так… Може, й твоя правда… Може…
– Ні, Чіпко: краще тихо, мирно жити, чесно заробляти й поживати… А дасть господь діток діждати,- вигодуємо, виростимо їх на добро, до школи 'ддамо… Хай змалечку учаться… Може, вони у книжках тих вичитають, як ще краще жити, ніж ми з тобою!..
Такою тихою мовою та розумною радою Чіпка був як сповивачем сповитий. Од щирих слів любої жінки серце його впокоювалось, сувора натура, загартована давнім злиденним життям, м'якшала: він тепер соромився свого давнього безпуття, тії кривої стежки, якою він думав дійти до щастя… Шкода йому було свого безталанного товариства, жаль його погибелі… А сказати їм Галину правду – не хватало духу, сили. І він тепер ховався, тікав від своїх давніх братчиків.
– Шкода! не ждати вже нам тепер добра з нашого отамана,- казав Лушня товариству.- Пропав чоловік!.. Жінка коло спідниці пришила…
– Сказано: медовий місяць – солодше від усього на світі,- поясняв Пацюк.
– А горілка – ще солодша! – додавав Матня.- Хоч би ж до себе приймав, бісів син! Адже за жінкою яку худобу затяг?
– А справді… Ходім до його,- підбиває Лушня.
– Ходім! ходім! – замовлять усі разом та й підуть. Чіпка побачить, вибіжить з хати.
– Так і так, братця, таке й таке лихо… Жінка занедужала, мати насилу сновигає, а хата – самі знаєте – одна… Де я вас прийму?
– То дай нам хоч рубля грошей! – пристає Лушня: -дожилися до того, що й копійки за душею немає… От ми й вип'ємо за здоров'я жінки, щоб господь її помилував…
Чіпка радий такому дешевому викупові. Тиче їм рубля у руки до шинку.
• і повертає назад у хату. Товариство
Як нерадо стрічався тепер Чіпка з давніми братчиками, так Грицько з своєю доброю Христею припав йому до душі.
Грицько – невсипущий хазяїн. Він чесною працею, своїми мозоляними руками надбав те, що має в госпо-ді. Він і тепер не лежень: рано встає, пізно лягає. Він ' не паніє, як другі, а сам з своєю невтомною помічницею-жінкою веде до ладу своє хліборобське діло, маючи думку на чесну працю й дітей напрямити..!. Вподобав Грицька Чіпка і частенько став навідуватись до його. Не сором тепер і Грицькові водитись з Чіпкою – і він ще частіше став завертати до товариша дитячих літ/Жінки їх теж одна одну вподобали…
– •уОце зберуться. Хазяїни позаводять гостей за стіл, понаставляють напитків, наїдків. Чіпка з Грицьком ведуть розмову про хазяйство, про свої втрати та користі – завсідні житечні турботи.
– А що, Грицьку, як твоя пшениця? – питає Чіпка.
– Та що… плоха. Чіпко! На зріст то вона й добра, та на умолот – не теє… Видно, дощі захопили, як красувалася: стекла! Сказано: зерно, як мачина… Хоч би насіння вернулося.
Трицько завжди перед Чіпкою скаржився. Чи добре що – погане, чи поганеньке – нікчемне! Грицько лукавив. Він бачив, що хоч Чіпка й дукачем став, а душею та серцем зостався давнім Чіпкою. Такий же прихильний до чужого нещастя, такий же жалісливий на ' чужу утрату. Грицько все те бачив – і ще більше ви-• ставляв свої утрати та згуби, сподіваючись, що Чіпка, і як товариш, зглянеться на його бідкання і, може, коли зостане у помочі.
Заможність Чіпчина іноді розбуркувала заздрість Грицькову. Вернувшись од Чіпки, набідкавшись перед ним досхочу, Грицько заводив таку розмову з Христею:
– Отак тепер зажив Чіпка!.. От собі й удайся таким!.. Сказано: дука на всю губу! А чи сподівався хто бачити його таким тоді, як він п'яний, обірваний, як несамовитий, ганяв по селу та по шинках волочився?! А тепер… панюга та й годі! І приплило ж таке несподіване щастя… Сказано: як багатство, то й щастя! – Така вже видно його доля! – одказує Христя.- Та й жінку ж узяв собі під пару… То вже що багата та вродлива, а привітна та ввічлива до кожного! А до його… Сказано: могла б, свого серця влупила та йому дала.