Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

– Уже яка буде, така й буде.

Замовкла мати: бачить – не переможе сина. Замовк і Чіпка, думаючи своє про себе.

Після ції розмови діждали неділі. Хмуре небо розгодинилось, блиснуло сонечко ясне, повінув вітрець,- стряхла трохи земля.

– Я, мамо,- каже Чіпка,- піду в Омельник на Ярмарок: чи не куплю коняки?

– Боже тобі поможи, сину! Тільки – навіщо' ти на зиму її купиш? Чим її прогодуємо?

– Та вже знайдемо чимсь.

Знявся Чіпка після раннього обіду, пішов… тільки не в Омельник, а прямісінько до Ґудзя на хутір.

Прийшов до двору,-всюди позачиняно, позапирано. Почав Чіпка дьоргати хвіртку: хвіртка була заперта. Дві собаки кинулось до воріт, брязкаючи цепами.

– Хто там? – гукає голос з двору.

– Це я. Одчиніть!

– Хто – я?

– Чи дядько Максим дома?

– Ні, нема.

– А де ж?

– Поїхали у Омельник на ярмарок.

– А тітка Явдоха?

– Та й мати ж з ними.

– То це ти, Галю? – пізнав її Чіпка по голосу.

– А ти хто?

– Та відчиняй уже – тоді побачиш! Пізнала й Галя Чіпку; хутенько побігла до хвіртки, одщепнула.

– Чого це ти прийшов?

– Тебе одвідати… як поживаєш, моя горличко? Галя мовчала. Глянув на неї Чіпка та й здивувався: пожовкла, з лиця спала, зморщилась…

– Що з тобою, Галю? – аж скрикнув.- На тобі лиця не знать… Ти недужа?

– Та йди вже у двір,- сердито одказала вона, а нетерплячою.- Стану я під двором розмовляти…

Чіпка увійшов у двір. Галя зачинила хвіртку, защепнула й повела його у свою хатину.

Хатиночка, як чашечка: невеличка, чиста, ясна, весела. На покуті стояли образи у срібних шатах, заквітчані васильками, гвоздиками, безсмертниками; перед образами на срібному ретязьку висіла срібна лампадка. У тому ж таки кутку – стіл столярної роботи; у другому – ліжко, заслане м'яким шовковим коцем; попід стіною невеличкі стульці. Всюди так хороше, чисто; пахощі од васильків та м'яти окривали усю хату, лоскотали чуття-Чіпці здалося, що він у рай уступив… Усе б гаразд, якби не така сумна Галя!

– Ти нездужаєш, Галю? – знову пита її Чіпка, пильно дивлячись у вічі.

– Ні, здорова… тільки невесело чогось… так щось за серце ссе.

– А я тобі й не дякую за кисет,- мовить, здумавши, Чіпка.- Спасибі тобі! Чи не сама, бува, й гаптувала?..

– Який кисет? – питає Галя, звівши на його свої задумані очі.

– А той, що ти в мій вложила, як забув свого…

– Коли? Що це ти – збожеволів, чи що?

– А хто ж то вложив?

– Та коли?

– Та тоді ж, як мій вертала.

– А я почім знаю?.. Стала б я такому… кисет дарувати!! От, ще не видано!.. – веселіше защебетала вона.

По голосу пізнав Чіпка свою недавню Галю, жартівливу й веселу. Серце його зраділо, очі заблищали.

– Галочко! – почав він.

Галя дивилася прямо йому в вічі гостро-гостро… Чіпці стало ніяково.

– Та чого це ти справді сьогодні така, мов не на той бік устала? – спитав він, сідаючи близько коло неї.

– А тобі що за діло?

– Галочко!..

– Геть к бісу! Все б тільки дурити… з ума зводити…

– Галочко.

– Геть, одчепись!..

Устала вона од його, одійшла, сіла край вікна, що виходило прямо на поле, та й послала очі далеко-далеко, де сходились тумани з туманами, де сивіло небо, спускаючи краї свої на землю. По личку її, сумному й жовтому, раз поз раз пробігали якісь смужки. Чіпка дивився на неї та дивувався, що з нею сталося… А вона не спускала очей з вікна. Чіпка бачив, як вона поблідла, як заблищали в неї очі, як дві гарячі сльози скотилося по личку… додолу. Він дивився на все це, а серце його неначе хто давив у лещатах – так йому було боляче та трудно…

– Галю! рибонько моя! чого ти плачеш? – питав він, підступивши до неї.- Чому ти не повідаєш мені свого горя?

Галя закрила очі руками, захитала головою… Чіпка присунувся до неї.

– Галочко!.. любая моя!

Вона схилила на косяк голову, стиха плакала.

– А я думав…- каже Чіпка, стиха доторкнувшись до голови її.- А я думав: піду до неї… провідаю її… Мати скребе голову: женись та й женись!.. дівчат мені рає… (Галя притихла, наче заснула.) Та не приймає їх моє серце… Піду, думаю, до своєї голубоньки… скажу їй…

Та, тихо схилившись, злегенька поцілував він Галю в незакриту щічку. Галя здригнула, підвелася… Очі заплакані; личко од натовпу почуття і а від сліз го-. ріло. Глянула вона на його та якось жалісно запитала:

– Чому ж ти батькові та матері не сказав?..

– Я хотів, моя горличко, тебе попереду спитати… Чи підеш за мене?.. чи вподобала мене, моє кохання?..

Галя – мов ожила. Випрямилась, довго й пильно дивилася на Чіпку – немов вивідувала правди. А це зразу, як заломить свої руки – аж пальці захрущали… У очах у неї заграла одрада не одрада, зло не зло- щось добре, любе, а разом хиже й лихе.

– Чому ж ти мені давно цього не сказав? – скрикнула вона.- Чому ти не сказав мені цього тоді, як я вільна була?.. як вінок плела?.. Як по широкому полю, по луках квітки збирала?.. Гуляла по світу,- нема впину, нема заборони… А тепер?.. тепер…

Вона знову заламала руки,- знову, як поламані, захрущали пальці; на очі навернулися сльози – от-от бризнуть…

Чіпка – сам не свій. Зблід на виду, опустив голову – їа нешвидко вже стиха, боязко запитав:

– Що ж тепер, Галю? що?… Скажи мені… все, все!..

– Шкода… засватана вже я!..

З очей хлинули сльози у неї, облили личко… Закрила вона його рукавом, знову опустилася коло вікна на стулець, схилила на руку голову та нерозважно плакала…

Як хто гострий ніж угородив Чіпці у серце,- так невеличкі ті три слова. Як хто обухом гамселив у його голову,- так одзивалося в ній гірке ридання Галине… Він хапався за думку,- що тепер робити,- та голова й пам'ять уже не служили йому… Думки рвалися на шматочки; він силився звести їх докупи, напрягав розум… та, здається, й розум його покинув… Нічого не пригадає… Чує тільки, як у голові гуде, шумить, дзвонить; як серце раз поз раз тіпається, наче збирається вискочити…

Не знаючи, як, з чого почати, він вхопився за першу думку, насилу вимовив:

– Коли ж це?.. як?.. за кого?..

– Тоді ж… того самого дня, як ти пішов… Москаль Сидір зостався у нас, та ввечері попились з батьком, та й…

– Та й що батько? – перервав Чіпка.

– Іди, каже… Не вік дівувати… Й мати рають іди!.. Сидір, кажуть, чоловік хороший, тихий…

– А ти – що? – аж кричить Чіпка.

– А я?.. Не любий він мені,- кажу їм…

– Що ж вони?

– Годі, кажуть, усе любого та милого дожидати… Й то гидкий, і то негарний, нелюбий… Поживете- полюбитесь…

– Со-баки! – гримнув Чіпка на всю хату. Галя на його гостро глянула.

– Де він живе? – грізно, одрубуючи кожне слово, запитав Чіпка, а в його очах засвітило щось страшне.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: