– І за що, спитай? – гірко вимовив Грицько. _ Як за що? Чіпка, Грицьку, чоловік хороший…
– Що ж у йому хорошого?
– Усе. Звісно: другій жінці він би, може, й не підійшов під пару; а до Галі- то мов вони рідні… Який він, така й вона… Жалісливі, добрі… Що пара, то пара,- гріх бога гнівити.
Христя завжди заступалася за Чіпку. У Чіпці справді було багато чогось доброго, чого Грицько своїм, на прибуток напрямленим, розумом не зміг зрозуміти. Христя ж чула те добре своїм жіноцьким серцем, своєю чуткою душею.
– Оже тебе. Чіпко, мабуть, у любистку купали, що так усі жінки липнуть до тебе,- шуткує, підпивши, Грицько.
– Як саме? – питає Чіпка.
– Так… Моя Христя, коли тебе довго не бачить, то все згадує: де це, мов, він? що це з ним?
– Спасибі Христі за добру згадку,- радо одмовляе Чіпка.
– А вам заздро на мого чоловіка? – умішається Галя.
– Та ще б, дивіться, не заздро було! Де ж таки? чужу жінку зовсім від дому одбив!
– Та ми таки Христю й одберемо од вас,- сміється Галя.
– Навіщо? Навіщо вона вам здалася? Чи, може, непереливки?..
– Та воно так-таки, мабуть, чоловіче, й буде,- жартує Христя,- що я і тебе й дітей покину та й перейду до Галі та до бабусі Мотрі…
– Про мене… Хай вона й вам, тільки я собі Чіпку візьму затомість,- одказує Грицько.
– Еге, спасибі вам! Ми Чіпки не дамо… Чіпка у нас буде,- обороняється Галя.
А тут і Мотря, слухаючи їх жартівливу розмову, уверне слівце й од себе. Підуть у них сміхи, жарти та веселощі. Ану лишень, Галю: почастуй нас вареною за таку, вигадку! – нажартувавшись вдоволь, каже Чіпка.
Галя швиденько метнеться. Де не візьметься варе-1 на – пахуча, чиста та смачна. Галя частує. Усі випи- вають по повній, прицмакують губами, вихваляют Галю, а ще більше – варену, та пересипаються жа{тами…
Це так у свято або в неділю. А в будень – коли не Христя у Галі, то Галя у Христі.
Одна другу так уподобали, мов сестри рідні. Хоч, одна одній, як завжди водиться між жінками, і не розкривала своєї душі до дна, не показувала, що діється на споді серця; оже одна в одній чула щось собі рідне, привітне й любе. Галя далі бачила, ширше сягала своїм розумом: він у неї кохався при достатках, у розкоші… В стороні од людей, од життя, не знавши ні нужди, ні клопоту, вона сама поринала в свої думки, привикла сама повертати своїм розумом. Не такі молоді літа випали Христі. Тяжке сирітство з самого малку, гірка неволя у чужій роботі приборкали її шибку думку. Недостачі, нужда добре далися їй знати,- щоб вона не забувала про наживу. Вона була в житті її не останньою гадкою. Оже як вони не різнились, а все-таки обидві однаково чули, що добре, що лихе, і через те завжди обидві сходились у своїх думках. До чого Христя тільки серцем прихилялася, почуваючи добре, те Галя не тільки серцем кохала, а й у речах вимовляла. Поріднились вони серцем, душею. Вони були щирі товаришки, яких тільки вряди-годи зводить життя докупи.
Шануючи одна одну, кожна поклялася в душі, що як будуть у них діти, взяти одна другу кумою. Христя вже й раділа тому. Вона почувала себе матір'ю, а після різдва справді послав їй бог уже другого сина. Галя була хрещеною матір'ю. Грицько не тільки згодився – зрадів, як почув, що Галя буде кумою. Він сподівався, що хрещеникові добре буде від такої хресної матері. Христя ж дивилася на покумання, як на зв'язок довічного товариства з Галею.
І справді, після того вони ще дужче затоваришували. Почалися таємничі сповіді важких думок та гадок, пестощі та голубіння веселих надій. Не проходило дня, щоб або Христя не завернула до Галі, або Галя не побігла до Христі. Галя полюбила свого хрещеника, як рідну дитину. Гооочечки йому шила й мережала, шапочки вишивала. А на руки візьме,- носиться, любується, як своїм. Іноді зупиниться її погляд на любому погляді дитини… довго вона дивиться на його, придивляється йому в вічі мов своїми очима хоче з'їсти. То дивись: блиснула у неї в очах якась іскорка – сльоза не сльоза, радість не радість засвітила в них – і пригортає вона дитину до свого лона й обдає його поцілунками…
Христя дивиться та й зітхне важко. Вона бачить і чує – чого Галі треба, та чого бог не дає їй…
– Що, як у вас будуть діти,- стороною заходить Христя: – як уже ви їх глядітимете?. Адже ось – чуже, та як ви утішаєтесь!..
– Як у мене буде дитина, Христе, то я, здається, з'їм або задавлю її, цілуючи та милуючи… Я не дам на його пилиночці впасти, кому-небудь подивитися… Могла б я його – в своїм серці носила! Ви тільки глянь-. те: отаке манюсіньке-малюсіньке, без речі, без мови,- тільки оченятами світить… Ти до його обзиваєшся, а воно ними поводить, мукає, рученята випручає, мов тебе пригорнути хоче… А ти знаєш: це твоє тіло, твоє нареждення… "Рибонько!.. серденько!.." – оберталася, вона до хрещеника, окриваючи всього його гарячими поцілунками.
То були бурливі хвилі ще дівоцьких любощів, у котрих уже виразно визначалося чуття матері. То материне серце озивалося в гарячих дівоцьких пошибах кохання. Так думає й почуває кожна молода молодиця, поки ще не знає ні болів тяжких, ні мук материних, ні непокійних нічок, які приходиться перебувати, доглядаючи малих діток. Тяжкий бік материнського життя ще невідомий, а материнське чуство заклюнулось у серці кожної жінки ще в сповиточку,- ще тоді, коли вона малою, невеличкою носилася з лялькою, наче з справжньою дитиною,-як ще дівчинкою голубила кошенятко, як дитинчатко,- як молодою дівкою пригортала свого милого, сама не почуваючи, як пестила надію у своїм серці на щастя матері…
Минає зима. Ясне сонечко любо світить та гріє, сніги тають, біжать з гір долинами прудкі протічки снігової води; ранні чумаки коло возів лаштуються; а там і хлібороби заворушилися… Настає весна. Все оживає, радіє. Ось і великодні святки прийшли і пройшли; зазеленіли поля? зацвіли садки; защебетали соловейки… Після довгого зимнього сну усе прокидається, продирає заспані очі і, озирнувшись кругом любує на землю, що, як та писанка, красується під золотим промінням ясного сонця; а сонце, глядя на неї, усміхається…
Тільки діждав Чіпка теп&stext-align: justifyhy;ла, зараз накупив дерева, і найняв майстрів і заложив над самим шляхом не хату, а цілий невеличкий будинок. Поки люди нала годились з жнивами, то на його дворі, замість похилої хатини, стояв веселий будинок і гордо позирав на вулицю великими вікнами з зеленими віконицями. Давня Чіпчина гадка справдилась. Тепер уже не одна тісна хата з сіньми, а цілих три: одна-для матері, друга – для себе, а через сіни світлиця – про гостей. Недалеко од будинку складали рублену комору. Трохи далі, як поставили комору, заходились коло сараю з конюшнею; а там – і загороду заплели нову, кругом дворище обгородили новою лозовою лісою з острішком… Старі ворота поламав Чіпка, а приробив дощані, панські, розтворчаті, а над ворітьми, якраз посередині, на кружалі вирізана була чоловіча пика: рот – як у сома, очі круглі – як у сови, ніс – як ' у кота, а волосся, з проділем посередині – як у жін-• ки… З усього села збігалися діти дивитись на те пре-Ічудо і великим дивом дивувалися…
У одно літо непевне колись дворище, відоме кожному за пустош, зовсім перемінилося. Страшне й прокля-.те, стало тепер воно навдивовижу усім людям, лоскотало їх заздрі очі, а ще заздріші думки…
Як гляне іноді Мотря на свій плець, то й сама дивується. Колись пустка-хата – тепер будинок} пустиня-город – грядка квіток; гноїще-двір – тепер зелений та чистий, кругом облямований коморами, загородою, сараєм, хлівцями… Аж заплаче Мотря з радощів…
– Колись як жилось… А тепер?.. Слава тобі, господи!
Чіпка перестав хліба робити, став по ярмарках їздити, полотна скуповувати та перепродувати. Од його й пішли у Пісках полотенщики. До його ніхто й не думав про це: він перший почин зробив. ХХУП Новий вік
Час не стояв. Промайнула воля, поламала ланцюги віковічні, на котрих ще за дідів-прадідів прикували до панів колись вільні хутори, села; опростались людські руки; несміливо, наче чого боялися, приймались за землю, котра колись була "богова та людська", потім стала "панська", а тепер, хоч силоміць наділена, знову стала "людська"… Задурманений неволею люд почав продирати очі… і нічогісінько кругом себе не бачив, окрім – панів та мужиків!.. Усе, що не ходило в сірій свиті,- щиталось панами. Усе, що приросло до землі, копалось у ній, обливало її своїм потом,- усе те звалося "наш брат Савка…" Неволя порізнила дітей одних батьків, одних матерів; вирила між ними глибокий яр, котрого ні перейти, ні переїхати – хіба засипати… Та хіба можна засипати у рік, у десять, у двадцять років яругу, котрий копався не десятки, а цілі сотні літ?.. По один бік яру стояли по-томки старшини козацької; стояли приблуди, котрих приманила своїми розкошами задурена Україна – були між ними ляхи й недоляшки, були москалі й московські недоломки, були й осиротілі діти Юди, котрі, замість свого зруйнованого царства, на чужій землі завели нове царство; тут можна було зустріти не-трохи полупанків, котрі з дігтярів, чумаків, крамарів, прикажчиків повиводили своїх дітей в "люди", поначіпляли на плечі з мідними ґудзями мундири, а на голови понадівали картузи з зірочками… Усе то була ватага; вигодувана чужою працею, обута й зодягнена чужими руками… Тепер вона стояла і, як голодний вовк, клацала зубами, поглядаючи зозла на другий бік яру, де потомки козачі копалися у сирій землі, понівечені, зубожені, темні – якісь каліки, а не люди, без пам'яті про славну бувальщину дідів своїх, котрі добували кров'ю "славу та волю", без пам'яті про самих себе, з страшною злістю у гарячім серці, з палкими на устах прокльонами, котрі вони посилали на той бік… Здається, якби не глибокий яр, одна б ватага кинулась на другу – і полилася б річка чорної крові, потопила б правого й винуватого… Заслані полудою очі під ту страшну різанину не розгляділи б де свій, де чужий,- кров би лилася, трупи б тліли та ситили й без того ситу землю… Оже, дяка богові, цього не сталося… Зате – скільки воно задало страху тим, котрих колись трепетало все, що їм підверталося на очі!