Дуже любив Чіпка казки слухати. В казках його зроду розумна голова знаходила немалу роботу. Казка була йому не вигадкою, а билицею. Не раз хлоп'я рівняло казку до життя, а життя до казки – і само собі міркувало, дивувалося… В казці звірі та птиці те саме й так само говорять, як і люди… А так – птиці щебечуть, воли ревуть, собаки гавкають… І ніхто не знає, що вони кажуть… "А добре б-дознатись: що то каже скотина, як іде ревучи з поля додому? яку пісню співає пташка у лузі?.. І чого – одні пташки так гарно щебечуть, а от горобці – тільки цвірінькають?! І про що то розмовляє травиця між собою, коли, мов жива, шелестить малими листочками?.."
– – Чи воли, бабусю, говорять?..- питає Чіпка в Оришки.
– Бог їх зна, сину… Кажуть би то, що говорять.
– А птиці?
– І птиці говорять…
– Як же вони говорять? Про що вони говорять?..- допитується.
І розказує баба, як уміє, про все те Чіпці. "Скот, мов, ніколи не реве без нужди… Як вертається додому та реве – то він радіє, що скоро дома буде та спочине… А може, голодний, то поїсть, підживиться… А птиці щебечуть так, як сам господь дав: одній сказав гарно щебетати, а другій – ні. От соловейко – як гарно співає? Він був колись людиною, та став пташкою…" Та й зачне розказувати, як одна мати та прокляла своїх діток,- сина й дочку,- що вбили її мужа-ужа… Синок каже: "Не вбивай, сестро!" А сестра не послухала – вбила. За те мати й прокляла їх. Синові ж каже: "Лети ти, сину, сірим соловейком та щебечи людям і пізно й раненько: щоб тебе люди слухали – й не наслухались! – А ти,- каже,- дочко, стань жалкою кропивою: щоб тебе люди проклинали, щоб тебе з городів викидали!" – От син полетів соловейком, а дочка стала кропивою… То-то: як соловейко щебече, то увесь мир його слуха – так гарно! А кропиву завжди виривають, як погане зілля,- щоб і городини не глушило, й людей не жалило!"
Такі казочки бабусині, при самотньому житті, осторонь од товариства, пластом ложилися на дитячий розум, гонили в голові думку за думкою, гадку за гадкою… либоко западали вони у його гаряче серце, а в дуйгі підіймали хвилю горою – з самого споду до верху. Як рій той, гули в дитячій голівоньці; яй завірюха/крутились, вихорились… Од билинки перелітали до птиці; од птиці до скотини; од скотини до чоловіка – поки не засягали усього світа! І здавався він йому увесь живим, балакучим. І скот, і травиця, і навіть каміння – все те мало свій говір, свою мову, тільки вимовляло якось інакше… А колись усе те було – люди, і все балакало однією мовою… А тепер – ніяк і довідатись, що то за розмова!! А через віщо?.. Через людей… Все то винні люди! То вони так наробили. Вони і в травиці, і в пташки, і в худоби – одібрали людську мовуї Вони людей – своїх рідних – повернули у все те.. І за людей жалкував Чіпка на людей. Здавалися вони йому лихими, недобрими… І прокидалася невеличка злість у його невеличкому серці, росла, виростала – і сторонився він людей далі та далі… Та й люди його не жалували
– Бабусю! – питає раз Оришки.-чи в мене батько був?
– Був, сину.
– Де ж він тепер?
– У москалі пішов. . – Бач, а хлопці казали, що в мене батька не було… байстрюк! – кажуть.
– То – дурні хлопці!
– А хіба що?.. Що то воно – недобре що?
– Старий, сину, будеш, як усе знатимеш. Не думай про се: то погане слово! Викинь його з голови… То тільки злі діти так кажуть…
– Я не буду злий, бабусю!..- одказує Чіпка – та й задумається. Трохи перегодя знову питає;
– А чого ж мій батько пішов у москалі? навіщо він покинув матір?
– Люди оддали.
– За віщо ж вони оддали його?
– Так треба було… Виростеш, сину, тоді все сам збагнеш, а тепер ще не годиться тобі розказувати.
– Чому, бабусю?
– Так. Малий ще ти дуже…
Така розмова велась у них не вряди-годи, Чіпку усе зачіпало, усе торкало.Він про все баби розпитував. Баба розказувала, їй любо було одкривати світ його очам.-утішно думяти; а якоюо натоптаною головою вироетя її онуча.
Щедрою рукою перекладала баба з своєї старої в молоду Чіпчину голову все, що заховала її шестидесятилітня пам'ять А Чіпка не брав – гарбав усе те!
"Оце, було, літком, як зайде вже сонцей спуститься вечір на землю, вийде баба з Чіпкою з хати (бо в хаті душно), простеле рядно перед порогом; дожидають Мотрі з роботи. Оришка сяде, а Чіпка – коли сидить, коли лежить… Та отак собі й давай розмовляти… Чіпка більше слухав,-іноді й засне, слухаючи бабиної мови, що як струмінь тихо журчала… А іноді й сам розщебечеться… Уже й ніч настала: засвітили зорі, замиготіли, заіскрили… Задивився Чіпка на небо.
– Що то, бабусю? – указує на зорі.
– То? – Зорі.
– Що ж то за зорі?
– То – янголи дивляться! У кожного є свій янгол: то-то він і пильнує за душею, стереже її, щоб, бува, що лихе і;е спіткало. Ото ж – як зірочка покотиться, то душа переставиться… Душа переставиться – й зірочка покотиться – щезне…
– І моя там, бабусю, є зірочка? й ваша? й мамина?
– І твоя є, і моя, й мамина.
– А де ж моя, бабусю? – пита Чіпка, положивши голову на бабині ноги й не спускаючи очей з цілого рою зірок, що, здавалося, ворушилися на темно-синьому небі.
– Бог його знає, сину! Чоловікові туди не досягнути… То боже діло, то він і знає…
– А й бог там?..
– Там, сину…
– А що то за бог, бабусю?
– Бог?.. Бог-батько. Він усе держить на світі: усяку комашину, усяку скотину й усяку людину… Він за всім ходить, до всього додивляється, од злого береже… Ото, як побачить, що сатана умішується у його святе діло,- почина світом каламутити,- то й шле святого Ілію на вогняній колісниці убити сатану… Ото як Ілія котить, то грім гримить: а як стрільне вогняною стрілою – то блискавка заблище… Отакий-то бог! Він страшний задля злого, а для доброго – й він добрий. Бог-батько… на світі нас держить і хлібом годує…
Загадається Чіпка. І встає перед його очима розгніваний бог, обгорнувшись чорними хмарами… і гукає на Ілію- карати злого!.. Котить Ілія – небо й земля двигтять, як од вітру перина, од його бігу…Ось шкваркнуло… вогняна стріла розпанахує небо… Страх обіймав Чіпку! Надворі зовсім темно; місяця не видно; біліє, миготить Чумацький Шлях через небо; блищать, миготять зорі… Тулиться Чіпка до баби та стиха шепче:
– Я, бабусю, буду добрий… я злого не робитиму, то й бог мене не поб'є… А отих дітей, що мене били та проганяли – тих бог поб'є, бо вони злі!.. Я буду добрий, бабусю…
Замовк Чіпка – дух притаїв: думає про Ілію страшного, про бога доброго… Трохи згодом питає баби:
– Ви казали, бабусю, що бог нас хлібом годує?
– Він, дитино,- він нас годує…
– А чого.ж мама хліб заробляе,-ось досі з роботи нема… Каже, якби не робила, то нічого б-буле й їсти?..
– Дурний ти, хлопче! – каже баба.- Чоловік на те й уродився, щоб робити, а не лежати. То тільки, кажуть, спершу, поки ще люди в раю жили, то нічого не робили – як святі були… Там, кажуть, було всякої всячини – і їсти, й пити! От вони ходили собі та їли… А сатана й заздрив на їх щастя,- та давай підбивати, щоб согрішили… Вони й переступили слово боже… Тоді ото господь вигнав їх з раю огняною різкою – й рай зачинив, і сказав робити самим на себе… Отож з того часу й почали люди робити. А то – нічого не робили,- як святі були!
– І навіщо ті люди согрішили, бабо?.. От би тепер і мама дома була, не плакала б так часто… і хліб би був: коли здумав, їв би!..
– На те божа воля, моя дитино!..
Недурно Чіпка жалкував про хліб: він був у них, як розважений… Одними руками що заробиш? Тільки Що з голоду не мерли… Сказано – убожество! Раз була чудасія з-за того хліба.
Мотря була на полі. Оришпі треба на грядках полоти. Як на те Чіпка розвередувався: "їсти та й їсти, бабо!"-в одну шкуру: "їсти!" Взяла Оришка окраєць хліба, одломила шматочок, дала йому, а останній положила на столі: "Не бери ж цього,-наказує Чіпці,-бо он дивись: дивиться бозя! Прийде мати, спитає: – хто хліб поїв? – То бозя вкаже пальцем, мати й виб'є… Гляди ж, не бери!" Та й пішла собі. Сів Чіпка серед хати; дивиться на образ – очей не спускає – їсть. З'їв той шматочок, що баба дала,- ще їсти хочеться! Хліб на столі лежить,- кортить його. Гляне в куток – бозя дивиться! От став він крадькома до хліба руку посилати, а на образ – все дивиться… Посилає руку, не спускає очей – здається йому, що й бозя глядить на його, хоче посваритись пальцем… він і прийме руку назад… Оце приляже до столу голівкою (забрався на лаву), знову підкрадається. Гляне на образ – дивиться бозя та й годі! І їсти хочеться, і хліб перед очима,- та бозя дивиться!.. Задумався Чіпка. А це, зразу, як кинеться од столу… Очі горять, губи оддулися… Та до стільця, що баба підставляла під ноги, як пряла. Ухопив стільця, стеребив на лаву, знайшов ножа, зліз на стілець та й повидовбував очі у образа! Тоді взяв – увесь хліб з'їв та й побіг на грядки до баби. "Бабо! бабо-о!" – гукає.- "Чого, Чіпко? ходи сюди!" – озивається з бур'яну баба. Прибіга Чіпка.- "А я, бабо, і той хліб з'їв!" – хвалиться.- "Нащо ж ти, сину, з'їв? А як мати прийде та спитає: "хто хліб поїв?"-то бозя й скаже…" – "Е… е… бозя, бабо, не бачила… Я повиймав очі, щоб не дивилася!.." І байдуже собі, забулося. Коли так, перед різдвом, прийшлося хату білити, образи мити. Зирк! Мотря на образ – аж очей немає! Вона так і отетеріла. "Хто це очі повиймав?" – питає в Оришки.-"Де?"-Глянула-справді без очей… Тоді до Чіпки: "Ти очі повиймав?" Сміється: – "Я… Щоб не бачила, як хліб їстиму!" Згадала тоді Ориш-ка, що їй хвалився Чіпка. Та що? Звісно – дитина: дурне, мале!.. Погримала на його Мотря, налякала, що бозя битиме, коли таке буде робити, та й годі.