Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

Робота не страшна, як сила є. Мотря день і ніч в роботі та в роботі; літом – на полі, зимою – дома. А Оришка – стара вже,- нездужала – тільки й того, що доглядає дитини… Як літком немає Мотрі дома,- баба зварить йому їстки, догляне, й нагодує, й спати положить, котка співає…

А й дитина ж то вийшла – на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне… Тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другі діти жваві,- як дзиґа крутиться, на місці не всидить… Скажеш йому: дай те! дай дру ге! – як стріла пуститься… Чіпка, як його звали,- не такий, ні! Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: "Подай, Чіпко, води! – або – ножа, або – веретено!.." То він і почне: "А де ж воно лежить, чи стоїть?" Отак розпитає, повагом устане, повагом піде, підніме й повагом подасть. Мотря за це не любила Чіпки.- "Десь

Чіпка у нас буде дуже велике ледащо! – жаліється Оришці: – Йому як що робити, то треба за тиждень рагадувати, щоб роздумався.. А іноді, було, й буханця уліпить Чіпці у спину, щоб довго "не роздумував".'" Тоді Чіпка руки опустить, реве на всю хатд". Є, значить, робота бабі! Оришка справді душі не чула в Чіпці: так його любила й жалувала! І цяцьок йому надає, й іграшок яких там – полив'яного півника, свистілочку; а їсти – сама не доїсть – йому зоставляє…

Як підріс Чіпка – став бігати, то вибіжить, було, з двору на вигін та прямо до дітвори так і чеше. Так же й дітвора його не приймає. Зараз почнуть з його глузувати, щипати, а іноді поб'ють та й проженуть… Не-дурно пани своїм родом величаються. На селі теж розпитують – хто якого роду. Тільки те неоднаково, що в городі питають: чим той рід уславився – чи давністю, чи боями, чи послугами? А село знає одну славу – честь. Тим на селі й питають: чи "чесного" роду? А тоді вже й братаються… Чіпка був "виродок"… Як же Чіпку прийняти дітям до іграшки?! Хіба, щоб поглумитися…

– Виродок іде! – кричить, забачивши здалека Чіпку, білоголовий, миршавенький хлопчик.

– Запорток! – підхопить другий…- Ходім до його!

Побіжать, оступлять кругом. То це ззаду хто-небудь і скубне Чіпку за чорне волосся. Окрутнеться Чіпка, насупить брови, скривиться, тільки очима світить… Злі Чіпчині очі, та недобрі й діти, що довели до того. Понуро й гостро дивиться на них Чіпка. А ті – за боки беруться зо сміху…

– Чіпко! де ти взявся? – смикнувши Чіпку за полу, питає хто з хлопців.. Мовчить Чіпка – сопе.

– Ти з яйця вилупився?! – знову другий… Усі зареготались. Чіпка похнюпить голову, потупить в землю очі, копирсає нігтем під нігтем.

– Ні!.. мене бабуся на вгороді піймала… в бур'яні,- одмовляє понуро та все копирсає під нігтем. Регіт – аж вигін розлягається.

– Так ти. Чіпко, з бур'яну взявсь?..

– Ні…

– А де ж твій батько, коли ти не з бур'яну?

– Не знаю…

– То-то й є… ти байстрюк!..

– Брешеш!..- зиркнув, як той вовк, Чіпка.

– А хто ж ти?

– Я… Чіпка.

– Ти – Чепіга, а не Чіпка! – крикне хто з середини – і вскубне Чіпку…

– Чого ти скубешся? – з плачем вимовля Чіпка.- Постій, я бабусі скажу,- вона тобі дасть!

– Боюсь я твоєї бабусі,- куди ж пак! – одказує хлопець та й знову вскубне.

За ним другий, третій. Повертається Чіпка на всі боки в крузі, як ведмідь на цепу, а хлопці регочуться та за чуприну смичуть – аж поки не розплачеться Чіпка. Тоді візьмуть та й проженуть його геть.

Іде Чіпка додому,- іде та й плаче.

– Чого ти. Чіпко, плачеш? – стріва Оришка. Чіпка жаліється, плаче… Бере його Оришка за руку, поведе у хату, почне умовляти:

– Не ходи туди, сину! Не ходи, моя дитино! Бач, які то лихі діти: б'ють тебе, малого, зобижають… Не ходи!..

Утишиться трохи Чіпка, сяде на колінах у баби або приляже голівкою. Щоб забавити дитину, почне йому /баба казочку про рябеньку курочку або про горобця – доброго молодця… Чіпка слухає-й дума: "І чого отой дід з бабою плаче? чого тая курочка кудкудаче?.. І чому тій билині зразу не поколихати горобця – доброго молодця?!."

Дуже любив Чіпка казки слухати. В казках його зроду розумна голова знаходила немалу роботу. Казка була йому не вигадкою, а билицею. Не раз хлоп'я рівняло казку до життя, а життя до казки – і само собі міркувало, дивувалося… В казці звірі та птиці те саме й так само говорять, як і люди… А так – птиці щебечуть, воли ревуть, собаки гавкають… І ніхто не знає, що вони кажуть… "А добре б-дознатись: що то каже скотина, як іде ревучи з поля додому? яку пісню співає пташка у лузі?.. І чого – одні пташки так гарно щебечуть, а от горобці – тільки цвірінькають?! І про що то розмовляє травиця між собою, коли, мов жива, шелестить малими листочками?.."

– – Чи воли, бабусю, говорять?..- питає Чіпка в Оришки.

– Бог їх зна, сину… Кажуть би то, що говорять.

– А птиці?

– І птиці говорять…

– Як же вони говорять? Про що вони говорять?..- допитується.

І розказує баба, як уміє, про все те Чіпці. "Скот, мов, ніколи не реве без нужди… Як вертається додому та реве – то він радіє, що скоро дома буде та спочине… А може, голодний, то поїсть, підживиться… А птиці щебечуть так, як сам господь дав: одній сказав гарно щебетати, а другій – ні. От соловейко – як гарно співає? Він був колись людиною, та став пташкою…" Та й зачне розказувати, як одна мати та прокляла своїх діток,- сина й дочку,- що вбили її мужа-ужа… Синок каже: "Не вбивай, сестро!" А сестра не послухала – вбила. За те мати й прокляла їх. Синові ж каже: "Лети ти, сину, сірим соловейком та щебечи людям і пізно й раненько: щоб тебе люди слухали – й не наслухались! – А ти,- каже,- дочко, стань жалкою кропивою: щоб тебе люди проклинали, щоб тебе з городів викидали!" – От син полетів соловейком, а дочка стала кропивою… То-то: як соловейко щебече, то увесь мир його слуха – так гарно! А кропиву завжди виривають, як погане зілля,- щоб і городини не глушило, й людей не жалило!"

Такі казочки бабусині, при самотньому житті, осторонь од товариства, пластом ложилися на дитячий розум, гонили в голові думку за думкою, гадку за гадкою… либоко западали вони у його гаряче серце, а в дуйгі підіймали хвилю горою – з самого споду до верху. Як рій той, гули в дитячій голівоньці; яй завірюха/крутились, вихорились… Од билинки перелітали до птиці; од птиці до скотини; од скотини до чоловіка – поки не засягали усього світа! І здавався він йому увесь живим, балакучим. І скот, і травиця, і навіть каміння – все те мало свій говір, свою мову, тільки вимовляло якось інакше… А колись усе те було – люди, і все балакало однією мовою… А тепер – ніяк і довідатись, що то за розмова!! А через віщо?.. Через людей… Все то винні люди! То вони так наробили. Вони і в травиці, і в пташки, і в худоби – одібрали людську мовуї Вони людей – своїх рідних – повернули у все те.. І за людей жалкував Чіпка на людей. Здавалися вони йому лихими, недобрими… І прокидалася невеличка злість у його невеличкому серці, росла, виростала – і сторонився він людей далі та далі… Та й люди його не жалували

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: