Самому паркові гетьманському, Василеві Семеновичу, обійшлося усе це недаром. Останнього січовика, як косою, скосила думка про неволю: Василеві Семеновичу Польському "божевільна воля", правіжка грошей піщанами не дали віку дожити… Злість, переляк разом струснули немолоді кості вельможного пана, положили його на ліжко, з ліжка – на стіл, а з столу – у домовину… Оплакав рід тіло свого владики над могилою й дома; оплакав доморослий писака Озерський свого давнішнього ворога, а тепер приятеля, у "московських" газетах. Не стало ватажка,- зажурились підручники… Що тепер робити? з чого його почати, щоб насиджених місць не втеряти? Хто порадить? хто заступиться?..
Перше всього загомоніли; кого тепер у предводите-лі? Чужого страшно, а з своїх – нікого такого немає, та ніхто й не хоче. Колись було трохи до бійки не доходить за те місце, а тепер кожен шукав собі теплого місця, з великими грішми, а про таке не хотів і слухати. "Що по титулі, коли чортма в шкатулі!" -не раз, не два можна було тоді чути. А шкатула справді все далі спорожнялася та й спорожнялася,- доложи-ти тепер її не було ні снаги, ні способу. Оже, предво-дителя, та ще й свого, таки треба!
Умовили якось "предводительського синка" – того самого одинчика Василя Семеновича, що не дощупав-ся – чи тверде, чи м'яке тіло у Чіпчиного батька. "Синок" той був чоловік ні бувалий, ні видалий, ні удалий. Хоч він десь собі й учився, кажуть би то – скінчив і курса, а проте був чоловік дуже невеликого розуму, ще меншої сміливості, ще слабішої волі. Тільки й батьківського, що пиха панська, при котрій він зріс і викохався, котрої й тепер не кидав: вона його й погнала на місце, котрого всяк тепер сахався.
Та часи тепер були зовсім не ті, щоб однією пихою жити. Уся молодіж наче "подуріла": цуралася не тільки "прав дворянських" – цуралася роду… Нерідко син ворогував з батьком, обзивав його бридкими словами – "кріпосником, деспотом"; кидав рідну оселю і, насміхаючись над батьківськими звичаями й яліями, бігав по Харкову або по Києву, питаючи сякого-такого заробітку! За братами потяглися й сестри: перестали й ухом вести батька-матері; сиділи день у день, ніч у ніч, як під суботу рабин, за книжками – забули про хазяйства, забули й про гулянки… А у Кривинського, кажуть, менша дочка уночі втекла від батька з якимсь студентом-поповичем – повіялась у Київ учитись… Дворянська пиха терпіла від такої зневаги. А тут – як на те – "божевільна воля" незабаром понаводила за собою й своїх діток свавільних: земство, де нема ні мужика, ні пана; мирові суди, де не питають – якого хто роду… Зовсім світ перевернувсяі Про старе нічого вже було й думати: треба якось до нового пристроюватись, щоб хоч тут не попустити с в о -г о. Що ж його робити? як його приладнатись? Руки до діла не призвичаєні змалечку,- не неволити ж їх на старість?! А розум – хто до волі думав, що панові потрібен робочий розум? Панові треба було знатного роду, багатства; треба було уміти себе показати, уміти пожити, поїсти, попити, а мати робочий розум, здатний на діло, а не на вигадки панські, панові не треба було… А тепер: розуму! праці! – тільки й чут-но, як вигукували на всіх шляхах, на всіх базарах життя. Хто зразу не перелякався того покрику та брався за діло, того захоплювало життя на свої бистрі хвилі, мчало усе вперед, вперед,- то кидало його наспід, заливало; то вергало наверх, підкидало вгору, знову несло на гребенястій хвилі – аж поки не виносило на берег… Хоч боліли іноді у нашого плавця пом'яті боки, а все-таки він, хоч і нетвердими ногами, ступав на ту землю, де колись усе живло тремтало його духу. Усе-таки він був господар на ній, а не попихач, не наймит. Швидко він зживався з новим своїм місцем на старій землі – і підвертав її під себе: вона йому плодила, родила – ставало на пожиття його! А хто перелякався, той залазив до себе на хутір, у село, проклинав новий вік, нових людей, день за днем тяг злиденне життя, проїдаючи останнє своє добро – викупні білети, за котрі баришники-жиди не давали й половини ціни… За собою життя веселе, розкішне, без праці, без клопоту; перед собою – убоге доживання віку, може, тяжка праця на старість, гірка турбота, замість спокою, без шага грошей, котрі жидки вспі ють вимотать, без ступня землі, котру за старі довги банкові тарахнули з молотка… Як же його не проклинати такого? як з ним миритися?!
"Сонмище", оставшись без ватажка, як перелякана отара овечок, спершу було кинулось врозтіч… Навперейми йому вискочило земство. Отара повернула назад, згадала старе становище, де було папгі доволі, де водопої погожі, та й стала на згірочку… Посеред отари й "предводительський синок" крутився, та, видно, йому не водити передуі Хто ж поведе? Кому не страшно? Хто звик до всякої лихої години? Шавкун привик ще змалечку до всього. Шавкун відомий здавна. Шкода тільки – Шавкун боїться перед вести: Шавкун здавна ходив позаду… То, може, він хоч піде назирнем за ватагою? Гайда! Шавкун пішов назирцем… [Шавкун – чоловік ні дурний, ні розумний. Зате він на своїм віку звідав усього. Був Шавкун на коні, був і під конем, Шавкун – попович. Після убогого батька, що попував на небагатім приході у Хитунах, зостався він з своєю старшенькою сестрою невеличкими сиротами. Опікун, якийсь далекий родич, теж піп, забрав сиротят до себе. Дівчинка ж бігала собі по селу малою, потім, як піднялась трохи, доглядала, а разом і гралася з малими дітками опекуновими, а стала дівкою – видали заміж за якогось п'яничку-диякона. Хлопчика опікун віддав у бурсу розуму добувати. Скільки прийняла лиха дитина у тій бурсі; скільки раз його нівечили, били,- воно й щот розтеряло. Забили до того, що з моторненького, опецькуватого хлопчика зробилася якась тупиця, убоїще, котре нічого не вчиться, а тільки й думає, як би кому капость зробити. Шкода за шкодою, розпутство за розпутством – стали думкою й гадкою бурсака. Коли не вкраде ножичка, чорнильниці, то піддрочуе товариство на пустощі, на сваволю; а підріс – давай молитися скляному богові… Мучились з ним "святі отці", мучились та й вигнали з філософії… голого, босого й простоволосого! Де його на світі дітися? Куди голову прихилити? Хтось, мабуть, на жарти, раяв йти в університет. Молодий Шавкун задумався… Одначе не пішов в університет, а потяг пішки додому, до себе в Хитуни, де на батьківськім місці оселився зять. Шавкун побратався з зятем – і" закурили удвох селом, обходячи парафіян, а додому іноді рачки прилазячи. Сестра довго терпіла. Далі почала лаяти чоловіка й брата, стала докоряти йому, що він убрався на все готове та й останні злидні пропиває, останній шматок хліба одриває своїми здоровими руками від рота малих її діток. Шавкун на лайку мовчав, як у рот йому води налито. Гірка правда, мабуть, дуже колола йому очі. На другий ранок він став співати перед сестрою лазаря, який він нещасний; хвалився їй своєю надією на університет,- коли б тільки рублів з півсотні грошей. Сестра назвала його думку "дурницею", раяла йти куди-небудь у канцелярію "хліба заробляти". Шавкун не послухав сестри. Зібрав, які позоставались, манатки, зв'язав у клуночок, хотів піти "на одчай" шукати долі. Сестра зжалилась, вийняла з скрині тридцять карбованців – останні гроші, які вона про чорний день ховала від свого недбайливого чоловіка, оддала братові. Шавкун попрощався, пішов. Через місяців три написав сестрі уже з Києва, що він таки свого доскочив – зробився студентом. Як і з чого він жив, про те тільки він та бог відає; одначе вижив два роки. Та старий гріх знову прокинувся, завів його на третім курсі у темну, а з темної – на вулицю… Опинився Шавкун серед великого города без шага грошей, без знайомих людей, без веселих товаришів, котрі тепер його цуралися, з одною бідою – "вовчим білетом" в кишені. Сказано: хоч у Дніпро з мостуї Шавкун у Дніпро не кинувся, а покинув Київ, покинув товариство, книжки (і потім, було, ніколи не заглядає в них,- не любив, якщо й розказують про них) та ноги на плечі – побрів у Гетьманське. До сестри йти було соромно. Шавкун пішов до свого товариша молодих літ, знакомого нам Чижика, котрий служив тоді ув опеці. Чижик порадив піти до когось старшого попрохатись. Шавкун пішов, упросився в опеку, де йому обіцяли, як приліжатиме, давати по десять гривень у місяць. Шавкун і тому радий. Став він виводити стрічку по стрічці, списуючи копії; став одбирати спершу по десять гривень, далі по двадцять, а через рік дійшов до трьох рублів. Зробився паничем – хоч куди! Тихий, слухняний, до старших привітний, став Шавкун кидатись у очі старшим: забачить здалека – шапку здіймає, а Василя Семеновича вглядить – у пояс кланяється. Панюга помітив "покірне телятко", звелів перейти йому з опе-ки до себе в канцелярію. Не було, здається, для Шав-куна щасливішого дня на світі, як той, коли його зазвав гетьманський царьок у кабінет до себе та став йому казати, що як він себе шануватиме, то зробить його чоловіком! Шавкун не міг слова вимовити від радості та від страху – то блід, то червонів; а вийшовши од великого пана, перехрестився – і сів у канцелярії за стіл. З того часу день у день, ніч у ніч Шавкуна можна було тільки й бачити, що в канцелярії, де він сидів, перегнувши спину, над бумага-ми, ні на кого не глядя, ні до кого не обзиваючись, немов для його не зосталось нікого й нічого на світі, окрім тих бумаг. Шавкуна хвалив письмоводитель; перед святками предводитель жалував йому по десять рублів, з котрих Шавкун часточку посилав сестрі, а останні ховав у шкуратянім гаманці на самім дні своєї невеликої скрині. Незабаром старий письмоводитель умер, а Шавкуна посадили на його місце. Став він не остання спиця в колесі. Де взялася в людей шана й повага до його! Тепер уже перед ним так шапки здіймали, як він колись. Оже Шавкун не впо-вав ні на шану, ні на вповагу, а держався пословиці: за свій грош – кожен хорош! Через те, здається, не було у його більше ніякої думки, як тільки про гроші. Багатство, гроші – от що йому й снилося! Жив він собі тихо, скупо; оженився на такій же скупій, як і сам, панночці,- та й складали добро, не знаючи самі, кому, бо й дітей не було. Ні великої радості, ні малого горя не знало життя їх.