Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

Зелений байраче, на яр похилився;

Молодий козаче, чого зажурився?..

Спершу тихо, протяжне виливалася пісня, й чутно у ній було тугу невимовну, плач гіркий-задавлений; далі голос все дужчав, міцнішав, розвертався на всі боки і, як зимні заводи вітру, розлягався журбою по пустельному полю…

Тільки мені й пари – що очиці карі…

– лунала пісня; а поле, мов ще дужче почорніло, аж насупилось…

XXV

Козак – не без щастя, дівка – не без долі

Вернувся Чіпка додому та зараз кинувся по хазяй-р,ду – не заглянув і в хату. Мати тільки бачила, як він овечатам підкладав просяної соломи.

Настав вечір. Мати розпалила піч, наставила вечерю варити. Уже вечеря поспіла, а Чіпка не входив у хату. Мати засунула у жар страву, прийнялась перемивати посудину, підмітати хату. Уже й коло посудини упоралась, і хату 'підмела,- не йде Чіпка.

– Що це він там так забарився? – промовила Мот-ря сама до себе та й вийшла погукати.

Гукала-гукала,- не чутно. Увійшла вона в хату, підождала ще трохи – немає. Материне серце стала розбирати досада.

– Якби знала, не заходжувалася б і коло вечері… Хоч би був у хату наплював, сказав – чи дома ночуватиме, чи знову повіється на всю ніч… Побила мене лиха година та нещаслива з тими побіганками! Та то ж день у день, ніч у ніч! Мабуть, назнав десь повію всесвітню та й віється…

З досади висунула вона галушки з печі, усипала трохи у миску, сама сіла вечеряти. Настромила одну галушку на спичку, укусила раз, удруге – та й удавилася… Сьорбнула ложку щерби – та й загадалася… Галушка на спичці захолола; щерба у мисці застигла, заволоклася зверху сірою плівкою… Як здумала Мотря знову їсти, то все вже загусло, захололо. Вона підвелась, поставила вечерю на припічку, обмила ложку й миску – та й полізла на піч спати… Думки про сина обступили її й не підпускали сну…

А Чіпка тим часом справляв своє діло у Крутому Яру. Там, на пивниці у жида, служив Лушня. Чіпка ото прийшов до його та застав Лушню сонного. Прогулявши перед тим цілий день, Лушня надвечір знемігся та, завалившись на солому в стодолі, захріп мертвецьким сном. Довго Чіпка нудився, поки знайшов його.

– Тимофію! Тимофію! – гукав Чіпка, качаючи Лушню з боку на бік.- Чув? Тимофію!..

Тимофій тільки мукав та гикав. Чіпка довго вовтузився: перекидав його, підводив… Наостанку, розсер- дившись, штовхнув Лушню під бік ногою. Той скрикнув і розкрив очі.

– Якого ти чортового батька? – гукнув він, та, не глядя на Чіпку, знову повалився опукою на солому.

– Тимофію! – гукає Чіпка, стоячи над ним.

– Чого?

– Устань…

Лушня зирнув, ледве піднявши вгору верхні вії.

– Це ти. Чіпко? чого ти?..

– Уставай!.. Треба.

– А що там? – повернувшись до Чіпки лицем, пита Лушня.

– Ти не знаєш, де Сидір живе?

– Я й Сидора не знаю… Який це?

– Москаль… Той, що… пам'ятаєш?

– Не знаю!..- одказав Лушня, чухаючись та зітхаючи.

– Сидора-москаля не знаєш?

– Та самого знаю, та не знаю, де живе.

– Так, може, тут хто з ваших знає? – Не знаю…- позіхаючи, одказує Лушня. Чіпка зозла поскріб потилицю.

– Тут є у вас на пивниці пушкарі, мабуть, вони знають…

– І того не знаю…

– Що ж ти знаєш? – скрикнув з серцем Чіпка.

– Нічого не знаю,- одказав понуро Лушня й перекинувся на бік.

Чіпка плюнув, вийшов з клуні. Серце його пекла досада… "Піти б до Петра та до Якима? – подумав він.-Так же не блигий світ: треба ж на Побиванку теліпатись…" Він знову вернувся до Лушні.

– Тимофію! та скажи, христа ради…

– Що ж я тобі скажу?.. І чого йому так припало до того Сидора?!

– Іроде! гаспиде! – закричав Чіпка: – напився, що й язика не повернеш у роті, то йому й байдуже, що тут з тебе жили тягне…

– А-ай, гос-по-ди!..- позіхаючи, каже Лушня.- Ходімо вже…- та й устає.

Чіпці трохи полегшало. Вийшли вони з клуні, напрямились до хати, де жили робочі з пивниці.

Клуня стояла оддалеки. Треба було переходити до хати через пустиння. Тут вони стріли метку москалів, котрі йшли до пивниці випити пива. В той час уже добре смеркалося. Вони поздоровкались з москалями і швиденько поминули їх. Коли це – щось ударило Чіпку ззаду по плечі.

– Здоров, Чіпка!

Чіпка оглянувся,- Сидір.

– А-а, здоров, Сидоре!

– Куда ефто вы? – питає Сидір.

– Та тебе шукаємо,- одказав Чіпка.

– Ну, вот й хорошо. Найдем вместе пива ви ньем.

– Ви ж ідіть собі, а я піду спати,- каже, одрі зняючись, Лушня. Чіпка пішов з москалями.

– Сидоре! я до тебе маю д1ло,-каже Чіпка, коли вже підпили трохи.

– Какое? говори!

– Та…-мнучись, одказує Чіпка, – люди чужі…

– Говори-говори: ато, брат, свои.

– Та хоч і свої, та не можна…

– Ну, пойдем походим. Ви, братцы, обождите. Я – сичас,- обернувся Сидір до москалів.

Вийшли вони удвох з хати, почали ходити по пустоті, кругом пивниці. Ніч уже зовсім налягла на землю,. а в додаток ще й туман піднімався. Було темно й вогко. Чіпка почув, що у його якось страшно затіпалось серце, мов ще ніколи так не билося; у грудях спирало дух, важко було дихати… "Що – як не схоче?" – думав він. Серце в його хололо, він не знав, з якого боку підступити до Сидора.

– Ну, что ж ти? – не видержав Сидір.

– Та бач, Сидоре… Я чув – ти женишся…

– Да. А что?

– Та, кажуть, либонь молода не хоче…

– Как, не хочет?.. Да что молода, коли отец с ма-терью слово дали!.. Что же ей еще?

– Та воно, бач, нічого… Яке тільки ваше життя буде?.. Не з ними ж тобі жити, а з жінкою.

– А коли не будет спушаться – ефто на што? – і показав кулака.

Чіпку пройняв наскрізь страх і холод.

– Сидоре!.. не губи душі!..- бовкнув Чіпка зопалу та й сам схаменувся, та було вже пізно.

– Какой души? – питає здивований Сидір. "Виручай, милий боже!"'-подумав Чіпка і голосно промовив:

– Вона тебе не кохає… Ми з нею давно знаємось, та…

– Может быть, хочешь, чтобы я уступил тебе? •- перебив його Сидір.-Не, брат: не бывать ефтомуі

– Ти, як москаль, брате Сидоре, всюди вештаєшся, всюди ходиш з полком,- ти собі знайдеш десь кращу…

– Да что тьг, брат? Ведь я издержался… Четвертную фельдфебелю дал, пятидесятирублевку ротному, штобы только позволил; да еще покупок сделал руб-лев на пятьдесят…

– Я тобі, коли хоч, удвоє верну…

– Да как же, братец? Ведь меня спросят: почему не женился? тогда что?..

– Скажи, що розійшлися… Молода недужа, або що… Уваж, Сидоре! Прошу тебе: уваж!.. зараз і гроші дам.

– Да ано, брат, так… Только – как же быть-то?.. ты разве з нею – таво?

– Та, кажу ж тобі, ми з нею давно покохалися… Вона мені й сказала: як віддадуть за тебе,- сама на себе руки наложе…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: