Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

– Ишь ты!.. еще отвечать придется…

– Еге ж… Не губи, Сидоре, душі!.. Я знаю: ти яо-ловік добрий…

– А что же я ему-то скажу, отцу?

– Сплети що… Скажеш: походу дожидають… через те й не дозволено. А я вже, брате, вдобавок замогори-чу хоч і всю вашу роту… щоб мовчали…

– Нешто так?.. Пожалуй…- роздумуючи, згоджується Сидір. Чіпка так і повис йому на в'язи:

– Сидоре! братіку!.. гуляй же тепер! гуляй!.. Ходім, зараз гроші дам.

Вернулись вони в пивницю, розквиталися. Чіпка напоїв Сидора й москалів, що з ним прийшли, та на радощах і сам так лизнув, що насилу виліз з хати. Одначе подумав: чи йти додому, чи тут спати?.. Так доплівся до клуні, де Лушня спав. "Ні, щоб мати не лаяла, тут засну",- подумав, уступивши в клуню. Незабаром він захріп коло Лушні, як задавлений…

Ніч була сира, холодна. Туман важкою парою вривався попід дверима в клуню, холодив гаряче тіло, добирався до кісток… Чіпка прокинувся, _здригнув..Прокинувся й Лушня. Розказав йому~Чіпка, яким по-битом забрався сюди спати. Надворі стало сіріти. Крізь щілини пробивався білуватий край схід-сонця. Чіпка устав та невмитий, нерозчесаний побрався прямо у Піски.

Уже розвиднялось, як він вернувся додому. Ще здалека побачив: блищав огонь у вікні його хати. "Мабуть, мати пряде",-подумав він та й став добиватись у двері. Двері були засунені. Він підійшов під вікно, постукав.

– Хто там? – окликнулась мати зсередини.

– Це я, мамо! Відчиніть!

– Сину, сину! – почала виговорювати Мотря, впускаючи у хату.- Доки ти будеш волочитися щоночі?.. Чи не за старе, бува, знову прийнявся?.. Та то ж – щоночі! Як вечір настане,- так і знявся, і пішов… А он – всюди такі чутки ходять… Ще на тебе, чого доброго, скажуть…

Чіпці хоч і гірка була материна догана, та недавня радість тихомирила його серце.

– Не журіться, мамо! – з усміхом одказує він: – Ось, незабаром, як бог поможе, не буду й з хати виходити…

– Видно й по тобі! Хіба б, може, жінка чи не вдержала, а вже матері не послухаєш…

– Та, може, й жінка-Мати вперше почула таку річ від сина. І здивувала вона її, і зрадувала. Одначе Мотря не сказала на це нічого. Вона тільки суворо глянула на сина та й знову сіла за гребінь.

Чіпка, запаливши люльку, вийшов до скотини довідатись, та проблукав – уже геть сонце підбилося… А там – і майнув на хутір до Ґудзя.

Галя тим часом сама не дрімала. Як тільки вернулися старі додому, вона кинулась до матері, стала її сльозами благати, щоб не губили її краси, сили, здоров'я у московських походах та переходах, на чужій стороні, далеко від роду, з нелюбим москалем…

Мати – як мати. Вона пройнялась жалем рідної дитини, зглянулась на її сльози, благання – сказала про все Максимові. Максим, хоч і хотів би мати зятем Сидора, ще такого молодого, а вже унтер-офіцера", та пригадавши своє гірке московське життя, непосидяче та невільне, сам згоджувався з дочкою… Взяли його смутні думки. Він цілу ніч не спав, все думав.

На ранок радиться з Явдохою: як би від Сидора відскіпатись? Коли й Сидір якраз настиг на ту раду. Довго він терся та м'явся, поки зважився сказати про своє лихо… Як став він журливо виводити, що я б, мов, боже, який радий, та поход усе стратив!.. Старі слухали та жалкували на ту лиху причину, а самі нишком раділи. Найбільше ж раділа Галя, слухаючи такі речі з своєї хатини.

Вирядивши Сидора, батьки поїхали чогось у Гетьманське. Галя зосталася одна дома. Вона була весела, рада, з радощів сама не знала, що робити, з ким ними поділитися. Убравшись в найкраще убрання, вона бігала по хатах, співала веселих пісень; далі здумала про обід, розпалила піч, наставила страву; знову співала, бігала, виглядала у вікна: чи не йде, бува, Чіпка?

Чіпка не йшов. Марно вона трудила очі, виглядаючи його. Іноді чорна пляма серед поля здавалася їй ним; вона кидала піч і, не пам'ятаючи сама себе від радості, вибігала аж за хвіртку стрівати його… Розглядівши оману, верталася вона у хату з жалем у серці, з сльозами на очах. "Він, мабуть, мене не любить, що не йде… Якби він любив мене, то не йшов би – летів… А він?.. дурить… з ума зводить!" Такі думки мутили її голову, ображали серце. Галя починала плакати…

На той саме плач нахопився Чіпка. Як вона кинулась до його, як привітала! Де ділися й сльози і смуток: очі горіли коханням, одрадою, вид осіяв, як сонячний ранок весняного дня. І що за радісний був день той, що за люба розмова!..

– Так ти покинеш?.. Покинеш, мій голубе, таке життя?..- допитувалась вона Чіпки, заглядаючи йому у вічі.

Чіпка мовчав. Любувався веселим голосом Галі, налитими радістю очима. Вона ж не переставала щебетати перед ним, як та ластівочка.

– Та як ми заживемо з тобою! які порядки заведемо!.. Зранку-ти будеш хазяйнувати коло худоби, а я – у господі… Адже ти будеш кохатись у скотині? Я не люблю коней… воли кращі… Воли такі смирні, тихі… А корова щоб мені безпремінно була! Чуєш? Я й не піду за тебе, як тільки корови не купиш… та шоб з телятком!.. Що я, пак, казала?.. От уже й забула Бач!.. Так ото ранком ми будемо поратися; потім пообідаємо, спочинемо; потім уп'ять ти що-небудь зробиш, поки вечір, а ввечері я вечерю зварю… Уже таких м'яких та пухких галушок зварю, що губами можна буде їсти… І все у нас буде тихо, мирно – ні лайки, ні сварки ніколи… Ти не будеш лаятись? Чіпка осміхнувся. '

– Чого ти смієшся? Ти, мабуть, будеш битись? А я, дурна, питаю-чи будеш лаятись… Гляди мені: тільки будеш битись або лаятись,- то я тебе покину…

– Та годі тобі, Галю, об цьому й думати! Як можна таку зозулечку лаяти або бити? Ти, як те сонечко, закрасиш мою смутну хату, розвеселиш матір…

– Ба! У тебе й мати е? А я й забула…

Брови в Галі на хвилину здвинулись, буцім від тяжкої думки. Одначе швидко та думка промелькнула:

Галя знову веселенько зацокотала.

– А твоя мати – стара?

– Ні, не дуже. Лихо тільки її зостаріло та нужда молодого віку…

– А я. Чіпко, не знаю, що то таке лихо та нужда. Росла я в доволлі, не знаю того нічого. Хіба, може, ще моє від мене не втече, наздожене мене… Ні, я не хочу!.. Чув, Чіпко? Не хочу я ні нужди, ні лиха… Хай йому цур, хай йому пек!.. Не хочу!.. От тільки що: чи твоя мати сердита? чи не буде вона мене лаяти?..

– Ні, Галю… Ніколи сього не буде, щоб хто сказав тобі й слово накриво – не тільки налаяв… Та ти така, що мати моя, як побачить тебе, то більше вподоба, ніж мене.

– Яка ж я? – прядучи веселими очима, допитувалась вона.

– Така…- жартував Чіпка.

– Яка – така?

Чіпка кинувся її обнімати…

– Гляди ж мені! гляди! Тільки одуриш…- і сварилася на його своїм маленьким білим пальчиком.

Довго ще вони любувалися та милувалися. Потім – обідали. По обіді радились, як сказати батькам. Та вже надвечір Чіпка пішов додому.

Мати стріла його надворі з серцем.

– Де ти ходиш? де ти бродиш цілий день? На кого ти покинув ту худобу дома? на мене, стару?.. Господи, твоя воля!.. То, бувало, хоч удень дома; а тепер – понудиться до обіду, а там і скрився плечима й очима… Навіщо ж ти накохав того скоту, коли не хочеш сам глядіти?..

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: