– А станових тоді хіба не буде?
– Як можна – без станових? Станові – поліція, а поліція й за земством дивиться: щоб дороги рівняли. містки гатили… Без поліції не можна! Хто б недоїмку взискував, якби не поліція? Станові – поки й світа сонця, будуть…
– Щось я гаразд не второпаю,- каже, роздумуючи, Чіпка: – і земство за дорогами, й поліція за дорогами…
– Ось почуєте, як збереться громада та прочитаю указ…
На останньому слові у хату увійшли: козачий голова з писарем та панський старшина з старостою. Кріпаки, поздоровкавшись, стали коло порога, похнюпились; а голова- з писарем, мов москалі, повитягались у струнку.
– А! От добре,- замість привіту, каже Дмитренко.- А я тільки що хотів посилати за вами… Завтра вранці щоб мені була громада! Чуєте? Вам кажу й вам! Та глядіть мені, щоб не так, як недоїмку платите,- обернувся до кріпаків з докорою.
– Тепер, ваше благородіє,-каже писар,-гаряча пора… люди в полі…
– Що мені до того – чи гаряча, чи яка? Я вас вихолоджу, як не буде громади! Старшина мовчала, тільки перетирала ногу об ногу.
– Як же, ваше благородіє, сказати громаді? – питає писар.
– Скажіть: становий земство привіз, читатиме… Чуєте: земство? Не забудете?
– Ні, не забудемо…
– Та й утомився ж я, Никифор Іванович… Ви не повірите: двоє суток з повозки не злажу…
– Ну, з богом! – повернувся до людей. Ті сунули з хати – один поперед одного, аж штовхаються у дверях.
– Отака ловись! – каже. голова.- Був Чіпка, а став – Никифор Іванович… Що то значить – гроші!!
– Та гроші, як гроші,- на те йому старшина й староста.-А ви нам скажіть: чого це наш конокрад приїхав? •
– 'Та казав же: земство привіз,- одмовля замість голови писар.
– Та чули, що земство… А ви нам розтолкуйте: що воно таке? Чи не податки знову які?..
– А справді: що це воно, Василь Васильович? – питає голова писаря.
– Та, кажуть би то, нова якась управа… У нас оце окружних взяли, а в них, либонь, швидко посередників не буде… Треба ж комусь людьми правити?
– Ще нами трохи правили! – трохи кісток не виправили… А це ще якусь нову управу видумали,- міркував, мов сам до себе, староста.
– Не можна ж так народ оставити… Ось, мов, вам воля: робіть, що хочете, як хочете… самі правтесь, самі й розправляйтесь,- каже писар.- Адже такий би розгардіяш пішов, що й…- писар почухав потилицю.
– Так, так,- піддакує голова.- Народ – що? От ваш і… давно таку бучу збили, що хоч з села збігай? Не прав таким запеклим людом – він тобі село переверне!
– Ага-га-а… Тепер же я знаю, що це воно буде,- умішався староста.
– Кажи! – старшина йому.
– Бач,-патякає староста: -недурне вони так усилковувались, щоб люди землі брали… аж воно на те й вийшло! їм ще хотілося поводити нас на уривочку… Хоч вам цар волю й дав, так земля ще наша… платіть за неї викупні… а ми розкинемо розумом та ще щось придумаємо… От і придумали – земське… То викупні платили, а це ще – земське! Так скажемо й громаді: на земське ще заробляйте!..
Тут вони дійшли до кріпацької волості. Старшина й староста одрізнилися, пішли у волость, а голова з писарем повернули у другу вулицю – до голови.
Уранці на майдані, коло козачої волості, зібрались у купу козача й кріпацька громада. Дмитренко приїхав на Чіпчиних конях, прочитав указ, розказав – кого вибирати: заборонював "сіре мужиччя" у гласні "перти", радив – панів, котрі "усе знають й усе, що треба, зроблять"; похвалявся навіть, що як повибирають "мужву", то щоб начувалися…
Громада слухала мовчки. Становий ще раз обернувся, ще раз раяв вибирати панів, попрощався з Чіпкою, моргнув йому – може, й він у гласні, сів на обивательські коні, покотив з Пісок.
Не вспів він од'їхати, як громада загула;
– То це так? усе панів та й панів!.. Ще вони нам не ввірились? – гукали кріпаки.
– Толкуй, дурні! – гримає на них козачий пи-др- А хто ж в управі робитиме… ви, чи що? Хіба то знає, яка там робота?
– То наймемо такого розумного, як ти, то й робитиме,- кольнули його кріпаки.
– Та воно так… Тільки хто його знає, що там за робота… Довго ще йшла розмова між громадою й писарем.
Довго слухав Чіпка мовчки. Громада розписувала темними кольорами панів; писар – хоч не оступався, а все-таки стояв на тім, що без панів нікому буде діла робити, що діло невідоме, що у гласні треба вибирати притьмом панів…
– А моя рада,-не видержав Чіпка,-така: який не є хазяїн, а все краще від наймита… А що те земство невідоме, то воно кожному невідоме… Не було- його,- не знали й пани. Оже на те бог чоловікові іу. розум дав, щоб всього дійти.
– Правда, правда! – гомоніла громада.
– Пани вами, люди добрі, й так довго правили..!. поправтесь ще самі! Все-таки своя рука – владика. Вони не поклопочуться за те, щоб усім було добре..у(Всяк за себе… А у нас же вони ще й родичі усі.. Й-Х-Ц/ Один одного стережуть. Ось ц е й… (Чіпка ткнув пальцем у той бік, куди поїхав становий)… у мене хліо сіль їв, а за панів руку тягне…
– Еге ж, еге… Вони – як ті свині: одно за другого,- гула громада.- Коли ж так – шабаш, братця! Годі їх!.. Дивись – бісове зілля: його з огорода, а воно таки в огороді Хоч у гласні їм, коли людей нема…
А дзуськи! Розійшлася громада. Вернувся Чіпка додому радий, що довелося направити громаду на добру стежку. У його серці закльовувалось щось нове: йому хотілося, щоб громада його послухала; у голові промайнула думка, що він порядкує на громаді, веде її уперед, усіма верховодить… Давнє забулося, мов його й не було ніколи: він тепер отаманує на громаді…
– Коли б то, Галю, послухали моєї ради,- каже він уночі жінці,- увірвалася б їм нитка! – І він ще довго розказував Галі, як він буде людям служити… Галі й самій становилось якось гарно на душі, що її чоловік заробив таку людську повагу.
А в Чіпчинім серці уже ворушилося бажання вер- ховодити, пекло його, виривалось наверх у думці, у слові… Чіпка з ним носився, як з нахідкою. Кого не зустріне, з ким не забалакає,- та все про земство, про вибори. Немає й речі другої. Радить кожному себе стерегти, громаду, а не даватись знову панам у руки.
Рада його взяла своє. Через тиждень прилетів у Гетьманське посередник Кривинський та прямо у предводительську канцелярію, де мала бути управа.
– Пропали ми… мужики наших б'ють! – скрикнув він,забув і поздоровкатись.
– Як саме? – схопившись, мов опечений, скрикнув завжди тихий Шавкун – і оторопів.
– У Шсках – не то з наших – ні одного дворянина.
– Значить і Дмитренка не послухали!..- ледве вимовив Шавкун та, мов хто на його відро холодної води вилив, опустився на свов місце, підпер рукою голову, затих.
XXVIII
Старе – та поновлене
Випав удушливий день саме серед гарячої пори жнив. Сонце стояло над головою, як сковорода, роз-калене та наче огнем пекло. Пшениця осипалася: люди не вставали вхопити. Під такий час кожна хвилина дорога селянинові. А тут – кидай свою роботу, їдь у гласні!
Пани поз'їздилися. У Гетьманському, коло нового будинку пана Польського, стояли у три ряди карети, брички, натачанки. Поприїздили не тільки гласні. Багато наїхало з повіту й так собі цікавих панів подивитися на нове диво та послухати, що то за земство.
Прибули й прості гласні, хоч і не всі. То все були козачі писарі та голови; один Чіпка з Лузою ніколи ще не знали ніякої служби. Між гласними-селянами можна було помітити двох кріпацьких старшин: один – з Пісок, другий – з Рудки.
Пани собі гомоніли у горницях; крики та реготи до-) носились з хати на улицю. Селяни, поприїздивши на – обивательських шкапійках (дехто привіз разом і подушне), розташувались коло будинку, нарізко од панських карет. Хто сидів під возом, хто під горницями: кожен ховався од душної спеки, що несамовито пекла-палила. Оддалеки козацької старшини сидів під горницями й Чіпка, рядом з Лозою, недалеко від рундука. По праву руку – кучери панські, по ліву – "п'явки людські", як колись Чіпка обзивав сільську старшину. Йому було тепер якось ніяково… Кучери позлазили з козел, дехто підійшов до знайомих гласних; балакали то про се, то про те; хвалилися урожаями, жалкували, що прийшлося такий гарячий час прогаяти. Чіпка сидів мовчки, слухав, та чи й чув що. По виду можна було помітити, що його голову клопотали неабиякі думки. Перервав їх Дмитренко своїм зичним голосом: