Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

– Хіба його не видно й спершу було, що він чоловік путящий? Чи до роботи, чи до майстерства – до всього вдався!

– А пив же та волочився як?! – згадав Грицько.

– Молодий був – дурний, а постаршав – за розум взявся,- одказує Христя.

– От тепер і старій Мотрі таки спочинок буде, а то сердешна мати не знала спокою ні вдень, ні вночі…

– Бозна ще яка невістка буде…,

– Та що невістка? Хіба яка там вона собі не буде, а він, як син, повинен не дати в образу рідної матері.

– Та бувають, Грицьку, такі, що ти їй хоч кіл на голові теши, а вона – як тієї, та й тієї…

– Ну, в мене б вона не тієї заспівала.

– Тож-то у тебе.

– А що ж? Цебто попустити, щоб чорт батька зна що моєю рідною матір'ю верховодило? Ні, мабуть би, прикусила вона язик, зціпивши зуби!

– Що ж, якби оце у тебе й справді мати була, то це б і мені так було? – Так ти ж, Христе, не така… Я знаю, що ти б і матері моїй догодила, як мені…

– То ще яка б була мати.

– Та ти усякій матері догодиш. А Чіпчина мати чим не поважна людина?

– Та я за бабу Мотрю нічого й не кажу. Спасибі їй, вона така добра до нас, немов рідна. Я кажу за других. Он, у Василенка: на віщо невістку перевела? Як ішла – як калина була та гладка, як піч, а тепер – як з хреста знята! Он-то які бувають свекрухи… Такій сам чорт не вгодить, не тільки невістка.

Отак вони довго балакали. Слово за слово чіплялося; одна думка нанизувалась на другу – то заходячи на людей, то звертаючи на Чіпку.

– Ти ж мені розкажеш, яка там молода,- уже лягаючи спати, каже до чоловіка Христя.- Де він її видрав!..

– Та вже ж побачимо, що там за цяця така, то й розкажу,- одмовив Грицько, і собі вкладаючись.

Рано звечора погасили світло син з матір'ю. Рано звечора вони полягали спати, натомлені денними при-, годами. Оже сон не йшов обом їм на думку.

Йому знай привиджувалась Галя, весела, як ясочка,- як вона буде бігати по хаті та порядкувати… Тільки шкода: хата тісна, треба нову ставити,- промигнуло в думці й викликало цілий рій… Йому вже ввижається, що він розвалив оцю хату, а заложив нову, з світлицею, з хатиною, з великими вікнами… "У хатині ми будемо жити,- радиться він з Галею,- мати, мабуть, не злазитиме й з печі, а світлиця – чужого чоловіка прийняти… Добре, Галю?" Галя засилає йому погляд згоди… Пересновуються його думки з її думками, викликають усмішку, радість… Добра надія пестить його серце. Чіпка забуває давнє життя, забуває все, що було – минуло: на легеньких крилах прудкої думки несеться він уперед, далі… у рай тихого щастя…

Мотря думала теж про Галю. Тільки не веселі, а смутні думки обхопили материну голову. "Господь його знає…- думала вона.- Хоч би я її бачила коли, хоч би чула її мову, голос… Може, там така, що й не приступ; а може з тих, що аби зав'язати світ парубкові, а то й кине – другого знайде… Між багатирками і такі часом бувають… Звісно – з жиру! Виросте у розкоші та в достатках; само ніколи не гнуло свого стану, не кололо білих рук об колючу стерню,- все те наймички… А тут побачить, що все те треба своїми ручками та пучками… візьме та й кине… Хіба тепер як на світі стало?!"

Від таких думок та гадок сердешна мати знай перекочувалась з боку на бік та важко зітхала.

– Ви не спите, мамо?

– Ні, сину.

– Чому ж ви не спите?

– Та так… усе думки такі лізуть у голову…

– Не журіться, мамо!

XXVI

На своїм добрі

У суботу заслав Чіпка старостів до Максима. У неділю були оглядини в Чіпки. Максим не забував старосвітського звичаю; поїхав сам і вблагав Явдоху поїхати на оглядини.

Максим знав, за кого віддавав дочку. Не дуже дерла йому очі убога Чіпчина хата й старенька, бідно зодягнена мати. Не так на те Явдоха глянула: не так воно вразило її горду пиху. Про самого Чіпку-гріх слово сказати! Та його хата, низенька й тісна, його мати, згорблена, стара, висушена гіркою нуждою та лихом,- розкорписали хижу, падку на розкоші та на прибуток натуру Явдошину.

Як вернулися з оглядин, вона накинулась мокрим рядном на чоловіка. Максим, добре знаючи її натуру гарячу, воркотливу, вийшов з хати та нарошне довго копирсався коло хазяйства. Тоді Явдоха прискіпалась до Галі:

– Ну, так! придбаєш, дочко, свекруху на весь світ… Господи! На ній й обличчя людського не знать… Від злості аж скривилося, висохла, як суха тараня…

– Та то, може, вона вам, мамо, так на перший погляд здалася,- одказує Галя. Так куди!.. Кинулась Явдоха у жаль та сльози.

– Якби знала, моя дитино, таку лиху годину, якби знала, що таке у його застану, краще б тебе довіку з непокритою косою водила, ніж таке бачити!..

Не вподобала й Мотря Явдохи. Вона здалася їй гордою, бундючною, недоступною… "Пані… пані! – шеп- тала Мотря.- І чого встряв сюди Чіпка?.. Уже яка мати, така й дочка: яблучко від яблуньки недалеко одко-титься… Утопить він свою голову, та й мою разом! Чує й віщує моє серце…"

Обидві матері були такі, що хоч би й назад,- та вже нічого робити: діло прилюдно було зроблено.

На другу неділю молодих повінчали.

На радощах Максим таке весілля справив, що ще ніхто ніколи й не зазнає. Цілий тиждень музики грали, ноги не спочивали; варена та заткана річкою лилася, а що вже простої, то хоч купайся… Людей найшло видимо-невидимо: і прості, й москалі, й Сидір там між ними, і старшина з писарем, засідатель з своїми далекими родичами-полупанками… Сказано: нігде пальця просунути ні в хаті, ні надворі… Максим, либонь, ще й станового дожидав, та становий чомусь не приїхав.

Грицько, підстароста, дивувався такому багатству, що так ні ждано, ні гадано приплило Чіпці. Його аж заздрість розбирала. Дивувалися й завидували Чіпці люди не менше Грицька. "І як-таки за такого ланця та вийшла така багачка, як Галя?!" Старі діди та баби все те собі на умі мали, а молодиці нишком поміж себе рахували, що воно таки щось непевне: видно, чортяка й тут якогось ґедзика вкинув! Та, дивлячись на Галю, що сиділа коло Чіпки, як макова квітка, знай перешіптувались та хитали головами, моргали бровами… А чоловіки тим часом од Максима по повній випивали та примовляли: "Дай же, боже, щоб наші молоді живі та здорові були – у щасті кохалися, у розкоші купалися, до самого віку нічого лихого не знали!" – "Щоб знай багатіли та спереду горбатіли!" – додав староста Яків Кабанець, такий удатний до тих приказок. Бесіда залилася нестямним сміхом та реготом, а жінки, жартуючи, давай штовхати старосту кулаками межи плечі, примовляючи: "О, щоб тебе!.. щоб тебе!" А староста, незважаючи на духопелики, ухопив вареника в зуби, розіпхав танцюристу молодіж, крикнув: "Грай, музико!" – та й пішов навприсядки – аж земля загула. Музика різала, пиляла – аж струни лопались; скрипки угиналися; бубон, як грім серед літа, бухтів; мідяні талірки бряжчали та цокали, немов сто пар циганських коней з бобончиками та дзвониками перло селом… Гуляли-гуляли на хуторі та так цілою юрбою переїхали у Піски до Чіпки.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: