– Далебі… вибрали! – хвалиться він.
– Кого вибрали? куди? – почувши останнє слово, питає Мотря, висунувшись у вікно.
– Мене вибрали, мамо, в управу! Мотря глянула прямо Чіпці в вічі, по виду в неї пробігла нерадісна смужка.
– І нащо воно тобі, сину, з панами тягатись? – каже вона журливо.- Ще, не дай боже, підведуть як… Самі ж поховаються, а тобі – буде…
– Не бійтесь, мамо: не подамся! – заспокоює її Чіпка.
– Ще встрянеш куди…- своє-таки Мотря.
– Нічого ви, мамо, як я бачу, не знаєте,- одказує без гніву Чіпка.- На те їх воля… А може я, мамо, людям у пригоді стану… добро яке зроблю…
– І вже, сину! Ти – один, а їх скільки…
– Один, та добрий,- оступилася за чоловіка Галя, і, всміхаючись, пішли обоє в хату.
Радів Чіпка, потай од матері, удвох з жінкою, що заробив людську шану, повагу. Те, що місяць назад тільки заклюнулось у серці, тепер уже снувало перед його очима, заволоділо його думками. Лагодився Чіпка громаді служити – збирався добро робити; грів У серці сам собі нишком, потай уже й жінки, голубку-надію- давне забути і слід його загладити… А ви- [йшло так, що – де знайшов шану, там загубив спокій і… долю!
Вибір його в управу, зроблений під гарячий час, без поради, без розмислу, нікому не був милий. Козацька старшина на Чіпку скоса дивилася. Писарям та головам заздро було, як-таки москальчук, ще недавній у голодрабець, волоцюга, ледащо, посівши за жінкою багатство, вискочив у люди, між пани, куди вони пер-.- лися з самого малку, що їм снилося й ввижалося – та не сталося! Пани оханулися, як уже вибрали. Стали вони один одному жалітися, який тепер вік настав, що свій брат-дворянин братається з "хамом" та ще підводить до того й других. Стали нарікати на Саєнка, що це він так зробив на глум, на сором цілому повітові… Товариші по управі вважали такий вибір тяжкою для себе обидою, залякували декого з панів, що коли на те пішло, то вони всі покидають управу: нехай заправляє сам!.. А Шавкун ламав уже голову, нишпорив по товстелезних томах законів, чи не знайдеться чого, щоб випровадити з управи члена, котрий, як він боявся, міг стати йому на переметі, шкодити, не допускати просовувать лапу до земських грошей…
Шавкун – битий жак! Недаром він посивів, сидячи над бумагами. Він метнувся сюди-туди; як той павук, сплів, розкинув сітку; ловив кожне слово, яке йому треба… Нічого сам не натрапивши, він повернувся за порадою до свого давнього приятеля Чижйкіг – секретаря в суді. "Чи не було чого, братіку? чи не судився" він?" – допитувався Шавкун. Чижик понюхав табаки, чхнув, приставив пальця до лоба, подумав хвилин з п'ять та й поліз у шафу з старими ділами. Перекинув одно, перевернув друге, заглянув у третє, у п'яте, в десяте, натрапив слід, піймав ниточку – та разом з Шавкуном дійшли і до клубочка…
– Найшли! – ускочивши в управу, скрикнув Шавкун, подаючи Дело об покраже пшеницы в коморах помещика Надворного Советника Василия Сем. Польского й о прибиении сторожа Деркача.
Члени пороззявляли роти, повитріщали очі. Шавкун перечитав діло, по котрому "солдатский син Варениченко оставлен в подозрении". Управу обняла радість, мов кожному з членів прибуло від того щастя. Як на те в городі лучився Дмитренко. Його закликали в управу, зачинились, довго балакали. Усі вийшли, усміхаючись.
Чіпка нічого того не знає. На маковія поїхав у Хамло на ярмарок та вернувся аж перед спасом. Того самого дня, як він вернувся додому, заїздить до нього Дмитренко, розказує діло, радить самому заздалегоди тікати з управи.
Чіпка, як почув про діло,- мов хто його обухом лигнув по голові. Сором, досада, злість – усе разом прилило в його голову, мутило його кров, гамселило у висках, заходило жовтими й чорними кружалами у віччю… Сам він поблід; руки тряслися… Він почував своїм серцем, що це вертається за ним давнє, простягає до його руки, хоче його схопити, обняти… Щоб себе не видати, він скочив з ослінчика, де перед тим сидів, став ходити по хаті, блудив мутними очима по стінах… Одна думка обганяла другу; одна одну випереджала, наче гралися наввипередки; він хотів на бігу піймати хоч одну з них; вони од його тікали, зникали, одні тільки краї їх на одну хвилиночку мелькали,-поки не злилися у одну думку: як-не-як, а живцем не податися в руки!
Дмитренко, як мара та, сидів над його душею, чигав, як шуліка, коли Чіпка пристане на його раду – сам "вийде в одставку".
– Коли б мене на шибеницю вели та сказали: як подасись сам, помилуємо,- я б і тоді не послухав! – скрикнув Чіпка.- Хто скаже, що я чоловіка вбив?.. Може, вони на своїм віку десятки, сотні на той світ позагонили… А тепер шкода: нема волі?.. Тепер завадило – усі рівні?.. Я людям служу… мене люди виї брали… мене люди й скинуть!
Поїхав Дмитренко ні з чим.
На другий день летіла од предводителя до губернатора бумага.
Через день привезла стахвета од губернатора при-каз: "устранить гласного Варениченка по неблагона-дежности".
Упала ця вістка, як грім, на Чіпчину голову… "Це гірше крадіжки, розбою! – думає він.- І назви цьому немає… Там – пройшов, узяв – і нема… видно, чого нема!.. А тут – усе є… і добро зосталося, і сам зостався… То що з того, що зостався?.. Коли твою честь украдено… душу твою обезславлено… Та ні! не буде сьоі'о… Ми ще поміряємось… Ще побачимо – чий батько старше… Не той тепер вік… часи тепер не ті… не ті люди!.."
Запрягає Чіпка коней, їде в Гетьманське. Не пога-ня – жене коней; не везуть вони – мчать – та прямісінько до Пороха в двір.
Перемінився Порох з того часу, як його бачив Чіпка: постарів, захирів, опав. Колись кругле обличчя розтяглеся удовж, осунулось; щоки пообвисали; очі помутніли; руді вуси посивіли; сам згорбився, труситься… Оже пізнав він Чіпку; пізнав і його Чіпка. Привітались, як давні приятелі. Почула Галька чужого чоловіка, увійшла в хату, подивилась на Чіпку і вийшла мовчки. На ній – лиця було не знать, так вона схудла, аж почорніла…
Перше всього послав Чіпка за горілкою: побігла чорномаза дівчинка, Гальчина дочка. Порох зрадів горілці і випив підряд аж три чарки. Тоді Чіпка похваливсь йому своєю пригодою. Не втаїв нічого: розказав, як Дмитренко намовляв перед виборами людей у Пісках; розказав, як крутив усом на виборах; розказав, як пани намовлялись не пустити мужиків в земство, які були вибори… Сказано: нічого не втаїв гострий язик ображеного Чіпки.
Гаряча мова розпалила кров Порохову; засвітив огонь у його старих очах – і він написав Чіпці жалобу. Хоч тряслася рука старого писаки, хоч бризкало перо, одначе з-під його отрута на папері зосталася… Вилив Порох у жалобі всю свою злість, що накипала довгі роки: обсипав, оцерклював старий ябеда панів Польських так, що аж сам трясся, читаючи Чіпці жалобу.
Чіпка заплатив йому добре, подякував, одвіз жалобу на пошту, а сам поїхав у Піски.
Минув тиждень. Ні чутки, ні вістки!
Був великий бенкет у предводителя. Настягалось гостей сила. До самого білого світу пили, гуляли, у карти грали; один перед одним новиною хвалилися; раділи, що "хама" з управи вижили…
Світом задзеленчав дзвоник повз будинок Польського – і на хвилину сполохнув веселе гульбище. Дехто навіть зазирнув у вікно, та з освіченої хати нічого не побачив; тільки чуть було, як застугоніли колеса, проминаючи будинок… Незабаром принесли з станції бумагу до предводи геля.
– Приїхав чиновник од губернатора,- сказав хтось; розпитавшись поштаря.
Як блискавиця шморгнула в хаті – і перелякала все гульбище. Усе затихло, немов замерло… Якісь перелякані погляди у недавно веселих очах без тямку блукали по хаті; кожен дивився на другого і мовчки переводив погляд на третього, четвертого… Предводи-тель вийшов у кабінет до себе, а по хаті пройшов тихий, задавлений гомін, наче вітрець повійнув лист-вою… по всіх кутках зашепотіли.
Через хвилин п'ять поштар пішов назад, а в хату увійшов предводитель.