Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

Тут Мотря уперше побачила свою невістку. У парі з сином вона кланялась їй низько, до ніг, подаючи дорогі подарунки… Мотря глянула на невістку – і чорні думки зникли, зразу збігли з сумного обличчя. Як промінь ясного сонечка, пробившись між зелену густу листву, в затишку та в холодочку, горить і звеселяє гущавину,- так іскорка одради зажевріла у старих Мотриних очах, розлилася радістю по всьому сухому виду! Мотря кинулась обнімати невістку, як рідну дитину, а, цілуючи її, плакала. Галя собі обнімала Мот-рю, як матір, цілувала її зашкарублі, сухі щоки, руки… Далі Мотря обнімала сина і теж плакала. Потім того цілувалася з сватами і трохи не з усіма людьми, що наїхали й найшли до неї у двір. З радості стара як оп'яніла, їй вперше на віку довелося побачити таку повагу до себе від людей. Вона не знала, як їх дякувати, чим їх вітати. Ось заграли музики; заспівали свашки; поклонилися молоді-й пішли у хату… Піднялися знову гулянки та танці. Максим з Явдохою у парі пішли викрутасом та вихилясом, а за ними й Мотря тупала своїми старими ногами…

Як вихор, як буря страшенна мчиться, трощить і ломить усе по своєму сліду, так весілля промчалося Чіп-чиним двором й наробило нетрохи шкоди у господарстві. Тини повалені й поламані; ворота побиті лежали серед двору; вікна без шибок чорніли дірками, дивлячись на вулицю… Так як після бурі, дощу та граду ясне сонечко ще мов привітніше сяє, ще дужче гріє та обливає своїм теплом та світом ті руїни, що наробила недавня буря,- так Галя рожевіла з двору своїм рум'яним личком і веселила все своїм добрим поглядом…

А Чіпка вже правився коло шкоди. Там тин підняв та набив, нові ворота приробив; там другу яку шкоду полагодив; кликнув скляра-вікна повставляв… Через тиждень не знать було розруйнованого двору: усе стояло на своїм місці, як йому й слід було, тільки ще мов краще, доладніше виглядало.

Багато добра усякого та худоби навезла Галя з собою: вісім паровиць везли її посаг у Піски. Мотря як стріла все те, то аж злякалася. У неї ніколи нічого того і в думці не було, а тут – як сніг на голову! Вона не знала, де його поставити, куди подівати. Що нужніше, розмістила в хаті; друге – поставили в сінях, а ще не трохи й зосталося. Галя просила Явдоху узяти до себе в хутір. Максим подарував Чіпці трояк добрих коней. Так і Чіпка просив тестя подержати у себе до весни. Максим та Явдоха, дивлячись на таку тісноту, раяли молодим переїхати на зиму жити на хутір,- та ні Чіпка, ні Галя не згодились. Старі поїхали назад, а молоді зостались на своїм господарстві. Доля прикрила їх своїм затишним крилом.

Гарно, весело тепер у їх хаті. Сама хата – наче побільшала, роздалася, повеселішала. Стіни Галя убрала шпалерами, пообвішувала вишиваними рушниками.

' 3 божничка виглядали дорогі образи з-за лісу васильків, м'яти, ласкавиці, гвоздиків та мов усміхалися, дивлячись на хату. Перед образами гойдалися на ниточках роблені голуби. Крила у них сизі, груди червоні, хвостики чорні, носики немов з тіла – білорум'яні, а очі з червоного намиста світили на всккхату, коли ударяв у них сонячний промінь або стяжка од світла. Голуби ті були навдивовижу кожному, хто тільки бачив їх. Розчепіривши крила й попригинавши ніжки, вони безперестанку гойдалися, немов живі та зачаровані… Піч Галя розмалювала синіми квітками по білому: лави вишарувала – чисті та білі, а піл, як з воску, чистий. Де тільки рука її доторкалася або де

' око зирнуло,- все те з хмурого, сумного прояснялося, біліло, ніби усміхалося.

Коло свекрухи Галя, як коло рідної матері, ходить, Годить їй у всячині. Нашила їй очіпків, платків надарувала, сорочок надавала. Не світило тепер дрантя та рам'я на старих плечах: воно пішло на ганчірки, а Мотря у всьому новому ходила. Були тепер у неї й чоботи добрі чорноголовці, плахти й дергй дорогі, хоч і старечі, й сукня біла, як сніг, і кожушанка, крита демикотоном, про зиму… Защитена тепер Мотря від голоду, від холоду, заспокоєна в роботі. Галя сама коло хазяйства ходила: коло корів та овечат й біля печі – всюди сама: Мотрі й не підпускала.

– Ви,- каже,- мамо, на своєму віку, нетрохи здоров'я стратили, сили збавили,- спочиньте ж хоч на старість. Хай я, молода, тепер буду працювати, а вам треба спочивати на щось інше!

– І, вже, дочко! – одказує Мотря: – не зажалієш батька в наймах, так і мене… Коли замолоду ніхто не жалував, то на старість – і того більше… Привикне, кажуть, собака за возом бігти, то й за саньми побіжить! Я звикла замолоду робити – і тепер не влежу, хоч часом кістки болять, як переламані, в грудях холоне та ниє…

Та й сяде Мотря на гребінь за вовну, та й пряде помалу.

А коло Чіпки Галя не знає вже, як і припадає, чим йому догоджає. У сорочках усі груди повишивала, квітками унизала, каптани пообшивала шнурками. Тільки й робить, що, упоравшись коло печі та худоби, корписає голкою та вигадує зразки усякі.

– Дивіться, мамо: чи так гарно буде? – питає вона свекрухи, показуючи шитво.

– Та гарно, моя дитино, одказує Мотря радо.

– Мені здається, якби ще сюди вкинути синього, а сюди – зеленого, то тоді б саме добре було…

– Нащо ти, дочко, над тим свою голову морочиш та очі збавляєш? Помережала б там як-небудь та й годі! Адже ж ходив до сього не тільки в шитих, а часом в таких, що руб руба позиває… Та й байдуже було!

– Яка ж я, мамо, буду добра жінка, коли сорочки своєму чоловікові не вишию? Я б йому, які найкращі зразки є, усі б, здається, вимережила… Та горенько – не знаю всіх!

– Спасибі тобі, дочко, за твою ласку як до його, так і до мене! Як ти увійшла до нас, то мов праведне сонце вступило в хату, немов нам очі розв'язала, світ повила рожевим квітом… А якби знала, як то спершу було? Як ні хліба, ні одежини… та треба щодня на роботу йти… А він ще малий був – і його іноді з собою несеш. А коли кинеш дома, хоч і на бабу – царство небесне! – то за думками світа білого не бачиш… Чи не сталося що йому? чи не наробив чого він?.. Настане вечір,- як бога, мов віками, дожидаєш його та, кинувши працю, стрілою додому поспішаєш. Добігаєш, бачиш – він грається коло хати… Слава тобі, господи, що щасливо усе!.. Або зимою… застукають тріскучі морози, зніметься завірюха, хуртовина… ані одітися, ані обутися!.. А тут у хаті – хоч вовків гони… й топ-лива кат має… 0х1 випила й я за свій вік гірку, та ще й повну!.. А тепер, дяка господові, хоч на старість заспокоєна… Може, пошле господь й вмерти в такому спокої… Буду за тебе, моя дитино, з того світа молитви слати, щоб вам, мої рідні, щастило вік звікувати та своїх діток до розуму довести.

Галя слуха-слуха таку сумну приповістку про таке гірке та злиденне життя – та аж страх її візьме… Вона не тільки нічого того не бачила й не знала, а навіть ніколи й не думала… Жаль давив її серце за свекруху…

"Недаром вона така стара, слаба, виморена, висушена!" – думала Галя.

– Ви мені, як рідна мати! – обертається вона з щирим серцем до свекрухи: – скільки-то ви горя на своїм віку звідали!.. Чи то ж то й Чіпка усе те терпів, мамо?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: