– Оце так!..- скрикнув він, перевівши дух.- Зараз подаю в одставку…
У хаті все затихло: така настала тиша, що чутно було, як крізь спертий дух виривалось кожне слово у предводителя.
– Що це? Слідствіе… надо мною… над нами слід-ствіє наряжають… І після цього щоб я служив?.. Зараз же в одставку… зараз! –
– Що, що таке, Петро Васильович? – питають його, обступивши з усіх боків.- Щось уже є… уже якась ябеда!..
– Как же, как же,- задріботав він, мотнувши головою.- Наші вибори не признані… слідствіє наряже-но… І після цього служить?.. Не хочу, не хочу! – залементував він і заходив по хаті.
Шавкун з одного кінця зали протовпився на другий – як стіна блідий, задуманий…
– Так… так… це він… він та Порох,- зашепотав він, підступаючи до Чижика.- Він три дні… ні, мабуть, буде з тиждень, як водився з Порохом…
– А вже не хто, як не Порох! – обізвався Чижик до товариша.- От стара ябеда!! Не здихаємось ніяк… уївся та й уївся…
Шавкун одійшов трохи. Надія заграла у його хитрих очах.
– Знаєте що? – зашавкотів він.- Може, ще діло поправимо… Треба дізнатись, хто писав жалобу… Коли справді Порох:,-тоді нічого й казати… Ябедник писав! Хто повірить ябедникові?..
– А справді,- загуло кругом.- Треба довідатись… Петру Васильовичу треба поїхати до чиновника, розпитатись…
– Кому? до кого? – бришка предводитель.- Щоб я їздив? Не буде сього!
– Просимо, Петро Васильович!.. просимо, проси-мо-о!! – загукали кругом.
– Не поїду… виберіть кого другого… Я ні за що не поїду… Надо мною слідствіє?!
– Просимо… просимо!.. просимо!! – ще дужче загукали.
Насилу ублагали. Уже зовсім розвиднилось. Гості подякували хазяїну, попрощалися, порозходились…
Годин через три будинок Польського знову кишів ' панством. Сюди зібралися знову всі, хто був учора, щоб почути: хто писав жалобу і про що та жалоба. Предводительського синка не було: він поїхав до чиновника. Незабаром вернувся з жалобою. Подав Шав-кунові до рук.
– Читайте!
В хаті затихло. Шавкуна кругом обступили. Шав-.кун розвернув бумагу, одкашлявся, як дяк на криласі, глянув:
– Так, так… і рука Порохова…- сказав наче сам до себе і став читати.
Кожного кидало то в огонь, то в холод од тії ябеди. Усяк – аж голову схилив, слухав,- як слухає винуватий школяр правдиві вичити про свої вчинки.
Шавкун скінчив.
– Клевета! ябеда!!-загукали кругом.- Жалійтесь, Петро Васильович! це – обида… Хіба можна так виражатись: "организованная шайка", "сонмище кріпосників?.." Хіба можна?..
– І як губернатор прийняв таку ябеду?! – хтось гірко вимовив…
– Підіть же! – каже другий, здвигнувши плечима.
– Зто давление администрации… вмешательство в земские делаї – гукнув хтось з кутка.
– Так… так." вмішательство. Нада міністру писать… – Еге ж, еге… Міністру! міністру!.. От ліца всєго дворянства. Ми всє вас просім, Петро Васильович!.. просимо! просім!!.
– Харашо, харашо,- одмовляе він, оддувшись, як індик.
Шавкун з Чижиком переглянулись – і іскорки сміху заблищали у хитрих очах.
– Ось постійте… не гарячіться так! – каже Шавкун.- Чого нам до того міністра лізти? Нам треба спершу це діло забити, позбутись його…
– Шавкунова рада взяла своє. Шавкуна послухали – і змовились, як в один голос казати чиновникові про вибори.
У дванадцять годин приїхав чиновник до Польського удвох з справником і прийнявся за діло… О шостій годині сідали гості за довгий стіл обідати. На покуті. сидів чиновник; по праву руку Польський; по ліву – Кряжов… Здавалося-то сиділо три давніх приятелі, котрі, не бачившись цілі довгі роки, на превелику радість зустрілися… За столом на покуті ішла весела розмова, сміхи та жарти… На однім крилі й на другім розмова ішла тихше; а все ж на веселих обличчях гостей можна було помітити, що покутня радість крайком зачепила й їх… Навіть на захирілих судових пиках Шавкуна й Чижика, що сиділи поруч у кінці столу, навпроти покутя,- видна була якась веселість-Багатий на смачні страви, розкішний на дорогі трунки обід кінчався. Моторні лакеї розносили високі кришталеві чарки з пінистим шипучим вином. Перший підвівся чиновник, уставив в ліве око стекольце, підняв вгору чарку, подякував панові Польському за добру учту, нагадав, що адміністрація вкупі і в "союзе с привилегированньїм сословием" повинна "зорко следить" за "революционнмми злементами", що обох їх "интереси общие", що вони повинні піддержувать го&sshy;диhy;сударственньїй строй",- берегти його од "напора безумньїх социалистических идей", котрі тепер злочинці розсівають всюди… І красна, і вчена була та річ: гетьманські панки ще зроду не чули такого гарячого слова! На заключку воно зичило панові Польському здоров'я, а "привилегированному сословию" радило злить його "интересн" з "интересами администрации", од лиця которої чиновник примовлявсь випити за "общее народнеє благо"… Випили за "благо"… Лакеї знову поспішили поналивати чарки. Підвівся Польський – і тільки й видумав, що просив випити за здоров'я "дорогого гостя"… Випили й за "дорогого гостя". Лакеї знов наповнили чарки. Підвівся Кряжов – і розпустив свого довгого язика про той розбрат, який пішов між двох "сословий"; похвалив адміністрацію, що вона стереже "интересн имущих классов", що вона піддержує оконо-мическое развитие странн" – помагає строїти залізниці, помагає заводити "банки", обороняє "отечественную промышленность покровительственною системою",-просто сказати: "создает народное благо"… За таку велику послугу Кряжов прохав випити – за адміністрацію. Випили й за адміністрацію… Чиновник подякував від "легкого серця" і примовивсь випити за "дворянское сословие".
Обід скінчився. Повставали з-за столу, подякували хазяїнові і розтеклися скрізь по будинку. Гомін, галасі Одні дивувалися красномовству чиновника, другі підхвалювали Кряжова, а третім найбільше подобалась "скромность" речі "предводительського синка"…
Тільки один Шавкун з Чижиком дивувались усій отій "комедії" і, стоячи у кутку, радились нишком: як би їм здихатись Пороха.
Програвши в карти далеко за північ, чиновник став прощатись. Перед рундуком стояв уже трояк самих кращих поштових коней. Невелике чиновниче збіжжя зложене було у невеличкий чемодан і положено у ногах поштаря. Адміністратор сів; поштар махнув на коней батогом; задзеленчав голосний дзвоник – і тільки курява встала…
– Поїхав! – в один голос сказало кілька душ.
– Хороший чоловік…
– Чудесний… хоч і молодий… А розумний – не кат його взяв! –
Та ще б! Правовід, та не розумний… Ну, звісно: благородне дитя…
– А коли б воно нам не нашкодило,- увернув хтось неймовірний.
– Хто? він? – оступивсь Кряжов.- Ніколи! Ш зроду-віку… Ми його знаємо, як облуплену овечку… Він у нас у банці – по уха застряві В довгу – як в шовку!.. Він у мене ось тут сидить! – Кряжов стулив міцно кулак і показав поверх голови.
– Ну, коли так, то безпечної – у один голос зарі-шили Шавкун і Чижик.
Горе, кажуть, об горе чіпляється.
Вернувся Чіпка з Гетьманського додому з розтроюдженим лихом у серці. Стріва його мати, хвалиться: нема Галі дома, поїхала до батька, бо Максим занедужав.
– Чим? – пита Чіпка.
– Господь його знає. Поїхав, кажуть, кудись на ярмарок любісінький, милісінький, а привезли – ледве дише.
– Гм… А що у вас чувати доброго?
– Що ж тепер доброго почуєш? Нема тепер нічого доброго… Он, розказують, на Красногорку напали розбишаки… Чоловіка з двадцять наїхало,- та сторожі одбили… Кажуть, така бійка була, господи!
Чіпку подрав мороз поза шкурою… "Так… такі – думає він.- Оце ж воно йому й ікнулося!.."
Порозпрягав він коней, підложив сіна. Ходить по двору – не хочеться і в хату. Сонце саме заходило. Піднялась вечірня шарпанина. Там воли ревли; там овечата мекали; там жінки свиней кликали… Все то хазяйські клопоти. Чіпці – байдуже до всього тогої Він навіть не дослухається… У його тепер свої клопоти, не обберешся їх…