Ходить він по двору – нудно; увійде у хату – хатні померки ще дужче розвертають сумну думку. Розстилає вона перед ним, наче страшний килим, страшні пригоди життя… Ось і Максим лежить – перебитий, переламаний… Ось висовуються давні, знайомі друзі;
Лушня, Пацюк, Матня, ще й другі братчики… П'яні голови горять кривавим цвітом; у очах палає хижість, голоднеча… Ось піднімаються у пам'яті панські комори: про них нагадали у земстві… пригадався сторож… І сторож, і Максим качались перед ним, бо-жевільно стогнали… Чи правда тому?.. Правда… гола, страшна правда!.. Що б він тепер дав, коли б можна було її викинути з пам'яті, забути… Так ні!.. Таке не забувається… Воно, мов нарошне, вилазить наверх; наче яке страховище, лякає тебе… Навіщо ж воно вертається? нащо воно здалося мені?.. Воно перестріло мене, перейшло мені дорогу тоді, як я хотів його слід затерти… І спливає йому на думку земство, з своїми плутощами та хитрощами, з своєю образливою неправдою… "Воно мені нагадало про те… Я хотів йому останній вік оддати, а воно мене завертає до старого… Хіба в земстві не ті люди, що й були?.. Хіба вони у один раз перемінилися?.. Чого ж їм можна служити?.. Чому мені ні?.. Кожен з нас несе гріх за собою… Чого ж одному прощено,- один забувся про його, наче спокутував… А мені – нема ні забуття, ні спокути… І не карали – і винуватий… Де ж та правда на світі?!"
Зовсім смеркло. Люди і світ спочили. Лягла уже й Мотря. Тільки один Чіпка не лягає: ходить, нудиться, карається… З хати надвір, знадвору в хату.
– Чого ти, сину, тупаєш? Чому спати не лягаєш?
– ' А вам спиться? – неласкаве одказав він. У голосі його забренчала давня туга. Материне серце почуло її зразу – і злякалося.
– • Спиться ж…-‹ласкаво одказала вона.-я Чому ж воно не буде спатись, коли така пора?
– Ну, то й спіть, коли спиться,- м'якіше сказав Чіпка та й опустився на лаву. У хаті темно, тихо. Мотря тихенько зітхає…
– Мамо! – обізвавсь Чіпка.
– Чого, сину? $
– Чивптго коли З'зд__п]ав ня світі? чи, мабуть, ніколи не буде.?!
– Господь його знає, сину. Коли більше буде отаке заводитись, як тепер, то певно, що й тії не стане, яка тепер є…
– Ні, мамо… Видно – ніколи не було тії правди… ніколи й не буде! Не заводилось би таке, коли б вона була…
Мотря нічого не одказала. Чіпка знявся, знову вийшов з хати та проходив по надвір'ю мало не до світа білого.
На другий день поїхав Чіпка до тестя. Теща й жінка стріли його перелякані. Вони повели його у колись Галину хатину. Явдоха щось довго-довго шептала йому, ламаючи руки. Вона була, як полотно, бліда-перелякана. Галин погляд світився тяжкою мукою. Прикро й глибоко дивилась вона на чоловіка, немов казала: "Он, бачиш!"
Чіпці одначе було тепер не до того. Побалакавши нишком з Явдохою, він пішов у світлицю. Звідти доносилось до них страшенне стогнання. У світлиці на ліжку лежав Максим, перегнувшись удвоє. Раз поз раз з грудей у його виривались тяжкі "охи", раз поз раз він схоплювався руками за перегнуту спину. Його мучений вид уразив Чіпчине серце – аж забігала мишка… Явдоха підступила до недужого.
– Максиме! – обізвалась вона.
– 0-ох! – одказав Максим, важко зітхнувши.
– Чіпка приїхав.
– Тату! здорові були,- привітавсь Чіпка, підступивши до ліжка.
– Ох-о-ох!..
– Чого се виР.-Максим несамовито скрикнув •- і схопився обома' руками за спину. Скривлений у рота вид показував страшні болі. Він похлинувся, закашлявся…- Забулькотіло в грудях; Максим виправивсь, тріпнувсь, розкрив широко очі, провів ними хижо по всіх… То був останній погляд – погляд наглої смерті… Явдоха мер* щій накинула на вид чорний платок.
Як підняли платок,- Максима уже не було… Мука застигла у його на лиці, виглядала широко розкритим, скривленим ротом, витріщеними очима…
Галя глянула – і скрикнула… "Умер!.. умер!.." – кричала вона не своїм голосом, вибігаючи у кімнату і кидаючись на ліжко лицем у подушки.
Чіпка зиркнув – і затрясся… Він ніколи не бачив такого страшного, холодного погляду. Перед ним війнула друга смерть – бабина. Там – тихо, наче забуваючись або засипаючи, упокоювалась добра душа. Тут – з страшним болем, муками та прокльонами покидала вона землю… Голова в Чіпки закрутилася, за-чуманіла. Він закрив на хвилину очі і опустив бліде лице на груди…
Одна Явдоха якось видержала. Вона знову прикрила чорним платком Максимову голову, сіпнула Чіпку за рукав і вийшла з ним з хати, боляче стуляючи очі, з котрих туга ледве видавила дві сльозини…
А в Гетьманському пани раділи, що по їх сталося. Вибори утвердили, а на Чіпчину жалобу через справника послали одказ.
Ось одкрилась і земська рада. На раду прибули одні пани: селяни не поїхали. Одні, як Лоза, через те, щоб не чути такої бридкої лайки та ганьби, яку вони чули од станового на виборах; а другі не поїхали-за возовицею. Саме хапалися з нею, бо дощі – як затялися: щодня та й щодня… Радили раду одні пани…
'Через тиждень чутка про ту раду оббігла цілий повіт. Перш усього розказували, яке велике жаловання положили членам в управі; потім того жалілися на якийсь чудний налог з землі: у кого її більше, той платить менш, а в кого менше, з того й бери; далі хвалилися, що шляхи, греблі й містки будуть рівняти, гатити й лагодити "натурою", тобто мужичими руками…
Чіпці тепер не до того. Його заклопотали хатні клопоти. Треба було тестя поховати, поминати, худобі його порядок дати. Чіпка викрутився цілий місяць, як муха в окропі: ніколи було дослухатись, що люди говорять.
На Параски у Гетьманському ярмарок. Упоравшись коло хазяйства, Чіпка поїхав. Перше-на-перше зайшов в управу. Як же почув, що така біда з ним,- як сто зміїв разом ужалило його серце! Не розпитую-;чи, як, що, за віщо,- від злості він не міг слова вимовити,- вийшов неборак з управи, наче вчадів…,; Голова ходила ходором, кружала, боліла; у висках – (.Т як хто молотком стукав; у очах-жовто, чорно;
Ї? ~ а в ушах – пищало, стогнало, вило… Щоб хоч трохи очуматись, він пішов походити по ярмарку. Ходить (у поміж возами, попід крамницями – роздивляється, – слухає… Тільки й речі, тільки й мови, що про земську раду, про налог!..
– Знаєте? – питає, усміхаючись, один великопо-місний панюга другого.
– Знаю, знаю…
– Синок не уступить батюшці…
– Та кий біс, не то він? То все – Шавкун з Кряжовим… От, голови!!
– Ото їм – всесословність! Хотіли рівноправності – оце їх і порівняли… А то справді – всяка наволоч дере ніс угору… Нехай же тепер знають!
– Оце самоуправа!! – запихкавшись, з переляканим видом, стрічає мілкопомісний панок сусіду.- Чули про налог?
– Де ж не чути? Добре далеко розходиться, а лихе – ще далі…
– Оце так! – підскакує третій полупанок.- Цього ще не було, щоб без сорому, прилюдно, у вічі казали: хто має на десять рублів.-з того бери руб; а хто на тисячу – копійку! А тепер, при самоуправі, діждали… _ їм що? – четвертий каже.- Вони собі повбирались в управу, лущитимуть з нас грошики -, та й ні гадки!..
_ А нашому братові – дошкуля, до самих печінок доходить…- веде річ перший.
– Та ще як дошкуля! – піддержує третій: – такими поборами печінки витягнуть!.. А з чого його, скажіть на милость? То було сякі-не-такі, а все-таки три своїх робітники, а тепер… біда та й годі… А народ так розледачів, що, сказано, хоч сам за плуга берись… Ні за ласку, ні за гроші… Він швидше той день у шинку просидить, ніж піде на роботу до пана…
– Це розбій! це – здирство панське!! – чує Чіпка – гукають селяни під яткою.
– А бач?.. не я казав? – пристає до старшини підпивший староста.- Не я вгадав, що вони й земське вигадали, щоб себе полатати… Цар людей одібрав, цар волю дав… Хіба ж їх так і випустити? Еге ж!.. Коли не роблять,- хай же хоч платять!
– То було окружний з нас шкуру дере, а тепер – управа дратиме,- бідкаються козаки.