Хіба ревуть воли, як ясла повні? – Панас Мирний

– Авжеж, дочко! Його оцими руками й виносила й вигодувала… і він дознав, почім ківш лиха!

– Через те ж він і смутний такий, того й нерадісний завжди… От я: зросла в доволлі та в розкоші, нічого того не знала… завжди весела, співоча…

– Дай, господи, співати – не дай тільки плакати! – одказує радо Мотря. І не налюбується й не навтішається невісткою.

Тільки іноді, темної ночі, коли буря надворі виє та плаче у димарі, як сова, квилить та стогне, у вікна стукаючи кім'ями снігу, мов пізній подорожній; коли все спить під заводи лихої години,- тільки старим людям не спиться – ворочаються вони з боку на бік, стогнучи та охаючи,- болять у них старі кості, натруджені замолоду непосильною працею, а сумні думки, як чорна галич, окривають старечі голови,- тільки у таку добу закрадався сум у Мотрину душу і, як у жмені, зжимав гірким життям поточене серце…

"Що воно за знак? – думала вона: – така багачка, вродлива а покохала такого убогого?.. Хай і покохала – молода кров шпарка, серце гаряче: западе дівці парубок у око,- не встережеться, як і покохає… Та куди ж батько та мати дивилися?.. А тут батько й мати не сперечалися… Мабуть, шкода стало дитини, як вона з кохання побивається… Та хіба трохи без кохання береться?.. Рідні заборонять, коли спізнається з нерівнею… А тут і рідні нічого… Правда, Чіпка мій моторний, удатний, золоті у його руки й голова неабияка… То що ж? все ж таки нерівня!.. Перші, кажуть, любощі – дурниця… А прохолоне серце – підуть докори та перекори: ланець, голодрабець!.. А може, вона не така… Здається, Галя добра… От же мене й, не кохає, а як жалує! Ох боже, боже! пошли їм щастя, господи!.. Мені що, старій? аби вони не нарікали на долю… Я вмру; їм жити… хоч би ж хоч умерти спокійно!"

Отакі думки, як легенькі хмари серед ясного дня, перепливали в голові старої матері. Оже, як там: сонце тепле та ясне,- підплили хмарки угору, пройняв їх гарячий його світ, побілив їх, розтопив, повінув теплий вітрець-розвіяв… Так і тут: доля світила та гріла й не давала простору та волі смутній думці кинути темну тінь на їх щастя… Мотря більше раділа, ніж журилася, і весела поглядала на дітей, як вони голубились.

А вони справді – як ті голуби: де одно, там і друге. Чи він робить що, а в неї вільна хвилина,- вже вона коло його: коли не помагає, піддержує що, то так стоїть та дивиться; чи вона робить,-він з рук хапає, щоб їй легше було.

– Галю! найми наймичку,- каже він, дивлячись, як вона втомилася коло печі, золійники вергаючи.- Невже все те тобі своїми руками ворочати? Ти й коло корови, і коло печі, й коло шитва,- та все одна, все сама.

– Наймичку? – питає, здивувавшись, Галя.- Навіщо? Щоб вона своїми нечистими руками тобі страву готувала? Хай їй!

– Пожалкуй себе, Галю, свого здоров'я…

– А що моє здоров'я? Хіба ще не викохала та не виростила, у матері гуляючи? Задля тебе, мій голубе, хоч і руки натруджу, то не шкода… Ти замолоду натерпівся всього – поживи хоч зо мною в доволлі… І яке воно тобі те щастя здасться, коли до всього я сама своїх рук не доложу, не поклопочуся біля всячини… Ні, не треба… Не хочу я наймички!

Чіпка слухав ту любу мову жінчину, а серце його проймала радість щастя…

– Доле моя! щастя моє! – пригортаючи міцно до себе Галю, шептав він увечері.- Ти ж мені радість у двір принесла; ти з моїх очей полуду зняла, що їх цілий мій вік закривала!.. Кругом мене кривда облягала, неправда обступала,- як важкий камінь, давила вона мої плечі, груди… опускалися в мене дужі руки, закривалися очі… я не знав нічого, не бачив, куди мені вилізти з того гніту, як його вискочити… Ти – як зірочка зійшла над моєю задуреною головою – і освітила мені темну стежку, мій неутертий шлях!..

– Галю! – трохи згодом, не швидко, ніби роздумуючи, обізвався голосно Чіпка.- Коли б усі люди були такі щасливі, як ми з тобою, тоді б нам ще краще жилося, ще веселіше!

– Коли б же то, мій голубе! Що ж, коли їх доля так помежувала: одному дала багато, а другому – нічого…

– Доля?.. Гляди лишень, Галю, чи доля то! чи не самі люди, бува, й винні?..

– Та, може, й вони трошки…-Якби можна. Чіпко, то я б їм свого уділила… Знаєш: як розказала мені твоя мати, яку ви нужду, яке лишенько замолоду терпіли, то мене то в огонь укине, то морозом обсипле…

Коли б знала, то в той би час усе своє віддала, що маю…

– Ти, Галю, добра… Ти – жаліслива,- казав Чіпка, обнімаючи її, а у самого по сумному виду мишка бігала й голос дрижав від спомину…- Та чи то ж то одна моя мати така?.. Хіба одні ми?.. Сотні, тисячі, тисячі тисяч отак тягли й тягнуть своє злиденне життя… І ніхто на те не вважає; нікому немає діла до того; ніхто на те не дивиться; ніхто того не бачить… усім воно чуже, не рідне… Кому воно своє?.. кому – не байдуже?.. Отим хіба беззахисним людям, що з голоду мруть?! Не дивуй же, Галю, що ми своє одбирали силою…

– Не нагадуй, не нагадуй… Христом-богом молю, не нагадуй мені про те. Чіпко! – молила Галя, ще дужче горнучись до його.- Як я здумаю про те, то у мене розум мутиться, у очах червоні плями замріють… Хіба було не можна без того обійтися?.. Працею, хоч тяжкою, кривавою працею, та чесною – свого добути?..

– Працею?.. Гм… Нічого, Галю, працею не вдієш… Один з неї вискочить, а десять вона задавить!

– Адже от – Грицько… З бідності вийшов у люди… І спокійний, і щасливий… а все через працю…

– Та праці, Галю, нігде приложити!.. І те – чуже, і того – не можна, й того – не роби!.. Ніяк рук зачепити… Кривда кругом, скрізь неправда…

– Ти думаєш, Чіпко, що справді у всіх такі думки? їй-богу, ні! Лушня такий чоловік, що купить і продасть; Пацюк – аби йому погуляти та поспівати, наробити дешпоту; а Матня – щоб нализатися от по сю!.. Хіба їм у голові праця? Хіба вони думають, де своє, де чуже?.. Або москалі? Цілий вік його учать не дивитись не тільки на чуже добро, а й на життя… Хіба вони таке думають, як ти?.. Він собі йде прямо задля того, щоб порабувати… щоб чужим добром пожити… Так у них, у москалях, було: так він і звик до того… а тепереньки й не хоче за чесну працю узятись!..

– Може, й так… Може, й твоя правда… Може…

– Ні, Чіпко: краще тихо, мирно жити, чесно заробляти й поживати… А дасть господь діток діждати,- вигодуємо, виростимо їх на добро, до школи 'ддамо… Хай змалечку учаться… Може, вони у книжках тих вичитають, як ще краще жити, ніж ми з тобою!..

Такою тихою мовою та розумною радою Чіпка був як сповивачем сповитий. Од щирих слів любої жінки серце його впокоювалось, сувора натура, загартована давнім злиденним життям, м'якшала: він тепер соромився свого давнього безпуття, тії кривої стежки, якою він думав дійти до щастя… Шкода йому було свого безталанного товариства, жаль його погибелі… А сказати їм Галину правду – не хватало духу, сили. І він тепер ховався, тікав від своїх давніх братчиків.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: