Чіпка усе це чує – і кожне слово, як гостра колюча ка, коле його в серце… Він слухає… До свого горя)(приливає ще людське; троюдить ним своє гаряче серр' це;. розбуркує старі думки… Злом пашить лице його і злом світять очі,- аж поблід від злості, аж руки трусяться…
– Недурно вони так усилковувались мене випхну-, ти… Аж їм он чого заманулося? Прокляті! Аби їм. тепло, аби їм добре… Нехай дурний мужик на всіх і робить, за всіх платить; хай одбуває одбучі… Нікому за! його оступитися! Вони себе знають… своє панське' кодло знають… А мужик – віл… ори, поки здужає! Дай йому полови, щоб не здох,- та знову запрягай… Поки не впаде в борозні… А тоді здери з його шкуру на чоботи… Прокляті! Чорти, а не люди! і
Чіпка кричав, розмахував руками; гаряча його річ огнем пашіла. Кругом його дедалі більшала та більшала купа людей; довго слухала мовчки; потім хто-небудь увертав і своє слово – підкладав дров до багаття. На той крик нахопився Дмитренко.
– Що це ви робите? – спитав він Чіпки.
– Як – що?
– Та де ж? ви людей бунтуєте… земство лаєте… управу… налог…
– Щоб вони не діждали його брати! – грякнув Чіпка.
– Чого це ти так розкричався? га? – перемінив становий річ, розсердившись.- Чого ти людей бунтуєш?
– То ви їх бунтуєте, а не я! – одрізав Чіпка.
– Гляди лишень, козаче, щоб з цілим язиком додому вернувся. Чуєш? не забувайся!
Становий пішов далі поміж возами. Чіпка знову прийнявся за управу…
Надвечір вертався він додому вкупі з Грицьком. Він був сумний, мовчав цілу дорогу. Грицькові аж моторошно стало, він зачепив його:
І охота тобі, брате Чіпко, з ними лаятись? Чи можна ж, Грицьку, втерпіти? Та плюнь на них… Хай їм з їх управою, з їх земством!
– Мене громада вибрала… Я громаді присягав… Хто старший: громада чи вони?
– То й на громаду плюнь!
Чіпка аж позеленів од такого слова •- І нічого не одказав.
~ Приїхав перед вечором додому, сам на себе не схожий. Галя стріла його на порозі та аяе перелякалася.
– Чіпко! що з тобою? ти нездужаєш?
– Ні, здоров… їсти хочу.
Дали йому їсти.
Чіпка сидить насуплений, жовтий, аж зелений,- їсть мовчки. Пообідав, як стало сонце сідати. Не підводячись з місця, схилив він на руку голову, обперся об стіл – та так і закам'янів… Західне зарево освічувало його сумну, як з мармуру вироблену постать,- один її згорблений вид наганяв журбу тяжку… Галя глянула на його – і нишком стала плакати. Чіпка почув.
– Чого ти, Галю? Вона мовчала.
Він підійшов до неї; узяв її руками "легенька за голову і, заглядаючи в вічі, промовив:
– Скажи мені. Галочко, чого ти?
– Ги мене зовсім забув…- одказала вона, схлипуючи.
– Як забув?
– За тим проклятим земством – ні поговориш ніколи, нічого…
– Та таки правда, що воно у мене отут сидить! – показав на серце.
– Чом же ти його не кинеш, сину? – обізвалась журливо Мотря.- Чи воно тобі не огидло?.. На тебе вже дивитись страшно… Який був, а який став!!
Чіпка матері нічого не одказав.
Надворі стемніло. Спускалася ніч на землю, утихомирювала людські клопоти, руки й думки. Полягали спати. Чіпка лежав мовчки, хоч і не спав. Думки цілим роєм окрили його голову. Перелітали вони з самого малку – аж до сьогодні; назирнули кожну пригоду життя його, гарячили кров, мутили розум. "Скрізь неправда… скрізь! – шептав він.- Куди не (глянь, де не кинь – всюди кривда та й кривда!.. Жи'. веш, нудишся, тратиш силу, волю, щоб куди захова- 'і тися від неї, утекти від неї; плутаєшся у темряві, па- ' даєш, знову встаєш, знову простуєш, знову падаєш… не вхопиш тропи, куди йти; не знаходиш місця, де б прихилитися… Сказано: великий світ, та нема де дітися!.. Коли б можна,- увесь би цей світ виполонив, а виростив новий… Тоді б, може, й правда настала!.."
Чуючи, як важко Чіпка зітхає, а не озивається, Галя знову почала плакати. Замість утіхи, Чіпка похвалився їй своїм горем та трохи сам не заплакав. Галя його заспокоювала, голубила, пригортала міцно до серця. Чіпка одмовляв їй нехотя.
Наплакавшись, Галя заснула, як мала дитина: тихо, спокійно.
Чіпка прокачався цілу ту ніч і очей не змикав: усе думав, мучився…
XXIX
Лихо не мовчить
Поховавши Максима, Явдоха сама побоялася на хуторі жити. Підмовляла дітей – вони не захотіли. Тоді вона спродала дворище, спродала все, що можна було спродати, та й перебралася до дітей. Разом з нею уступило й нове лихо в Чіпчину хату.
Перше всього матері не помирилися. Явдоха була пишна, горда. Як тільки оселилася, зараз почала все на свій лад перевертати, господарством заправляти. І те – не так, і друге – не до ладу, і трете – не на своїм місці стоїть! Мотря,-з молодих ще літ зсушена то працею, то нуждою, суха, як опеньочок, тиха, бідненько зодягнена,- довго мовчала потакала Яв-досі… Одначе не видержала. Явдоха щось уже стала дуже верховодити, за віщось крикнула на Мотрю. Мотрю розібрала досада, вона обізвала Явдоху панією; а Явдоха налаяла Мотрю нищою, дармоїдкою… З того й пішло… Лайка та сварка, бучі та колотнечі! Не було того дня, щоб вони між собою не лаялись.
Галі шкода було Мотрі, котру вона так уподобала, і вона, щоб не сердити й матері, ховалася от тих буч та сварок або у себе в хатині, або у Христі. Вона рада була зійти куди з двору, щоб ні чути, ні бачити! Як же уже й її зачіпали чим, то, звісно, як дитина, вона тягла материну річ. Чіпка й собі, хоч і бачив, що мати ні в чому не винна, держався руки жінки, а за нею – й тещі. Довелося Мотрі таке життя, що хоч без вісті тікай!
– Казала я тобі, сину,- жалілася іноді Мотря Чіпці, як уже й йому теща заллє за шкуру сала,- казала: не бери багачки… ні тобі життя не буде, ні мені, старій, спокою!
– Потерпіть, мамо, ще трохи. Що ж робити? Це все вона верховодить… вона бучу збиває… Поки її не було,- було тихо й мирно, усе гаразд; а як стала -• усе так і пішло догори дном… Покоріться, мамо.
– Не буду я, сину, коритись чорт зна' кому. Краще піду у люди та людям покорюся й поклонюся, ніж мені їй кланятись за шматок хліба, що від тебе заробила…
Чіпка розсердиться ще дужче. Вийде з хати – або до Грицька піде розвести свою тугу, або коло худоби порається, а іноді зовсім з двору з'їде у ярмарок куди – та не вертається днів три або й чотири.
– От, бач!-викладає тоді Явдоха Галі: -це вона, вона все вас розстроює… це вона, стара відьма, бунтує вас, підбиває його! Жило б, старе луб'я, коли й зобуте й зодягнене, не голодне й не холодне… Так ні! Ще й кирпу гне- мов їй гірше тепер, ніж тоді, як нужу годувала!.. Сказано – злидні! Як парші трохи обкидали,- зараз і вередувати…
Вернеться Чіпка додому, стане йому Явдоха викладати, на Мотрю клепати. Розпалиться він на матір, дивись: на Мотрі все й окошилося… Заплаче було. бідна, одна у кутку на печі сидячи, та й годі.
Такі безперестанні бучі та гризня доливали отрутою й без того вже отруєне життя Чіпчине. У своїй хаті він був, як чужий: вона йому остогидла. Йому було у ній душно, тісно; серце забажало волі, душа – простору. Він почав згадувати старе товариство… – Грицько з своїми завсідними жалобами на втрати, з своїми розмовами про достатки, про худобу, з своєю жінкою – тихою й доброю молодицею,- з усім напрямком свого тихого пахарського життя,- здавався йому тепер нудним, сумним. Він слухав його жалощі, позіхаючи, а думка, рядом з розмовою, малювала йому-інший побит життя- ще до заручин… Там – хоч і горілка лилася, як вода, хоч хто й верзякав з п'яних очей казна-що,- та все те жило, мучилось, любило, кляло… То життя було, як і під п'яною облудою. А тут – тихо та сумно, як у болоті; сонно, німо, як серед мертвого царства; а дома – гірше, ніж у пеклі!
Щоб хоч трохи одвести ту самотню тугу. Чіпка почав перекидати лишню… Та – добре тому пить, чий хміль спить. А Чіпчин хміль не спав: він його ще дужче мучив, як огнем пік і без того палке серце… Він тоді сердився на всіх і на все. Теща йому не вго-дить; мати боїться; одна ще Галя має над ним волю: він її все ще кохає й поважає. Оже іноді і їй доставалося. Він доспікувався до неї: то чому вона не хоче наймички найняти, то чому те та друге й досі не зроблено, то чого вона тратить над шитвом очі – то сяку, то таку всячину видере та й присікається…